Лазова Поліна

Народилася 5 вересня в с. Костянтинівка Арбузинського району Миколаївської області.

 

Творчий шлях актриси розпочався на сцені Національного театру імені Івана Франка 1978 року, після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого.

 

Прекрасна зовнішність, сценічна привабливість, артистизм, яскравий вокальний хист, азарт до роботи Поліни Лазової сприяли створенню численних образів у виставах сучасного і класичного репертуару. З кожним роком актрису все більше приваблювали образи жінок неординарних, характери непересічні, з певним душевним надламом: Варка («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Мавра («В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською), Пейджін Майк («Герой західного краю» Дж. Сінга), Марія («Гріх» В. Винниченка). Кожна з них ніби готувала, вела актрису до доленосної ролі, омріяної багатьма – Маргарити у славнозвісній інсценізації роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита».

 

В Маргариті-Лазовій з’єдналося несумісне: Світло і Морок. Світло надзвичайного, невитраченого почуття любові, ніжності, материнства. Морок її був не страшним, а скоріше – породженим відчаєм граничної самотності і непорозуміння. Вона парила над сценою в бажанні обійняти Всесвіт, зробити щасливим не лише Майстра, а кожного, кого торкалася її печальна доля. Просвітленою і спокійною Маргарита відлітала із коханим у Вічність.

 

Далі Лазова зіграла Марію Лучицьку («Талан» М. Старицького); Ворону («Сни за Кобзарем» за Т. Шевченком), Жанну Д’Арк  («Біла ворона» Г. Татарченка, Ю. Рибчинського), Гонерілью («Король Лір» У. Шекспіра). Відродила забуте амплуа «жінки-вамп».

 

Акторська інтуїція врятувала актрису від спокуси легкого успіху, Поліна Лазова із захватом поринула в бурлеск «Енеїди» І. Котляревського, створюючи два соковито-народних іронічних образи Дідони та Лавінії; зухвало-дотепно спокушала лицарство у виставі «З коханням не жартують» П. Кальдерона (Беатріса). Буфонно-гротескною стала її Пріська в «Українських водевілях» М. Кропивницького. Лише звикли глядачі до її відверто театральної стихії, як актриса перетворилася на холодно вишукану володарку високої мети Донну Анну («Камінний господар» Лесі Українки). Актриса кожною своєю роллю доводила непересічність лицедійського їства, спроможність гри в будь-якому сценічному жанрі: від високої трагедії до гострої буфонади: вона постійно йшла на ризик, ризик заради творчості. Її Проня («За двома зайцями» М. Старицького) приголомшувала. В цій роботі об’єдналися всі знані жанри. Кумедність Проні поступово, до фіналу, переходила на пронизливий трагізм самотньої душі. Вроджена інтелігентність, образне мислення стало в нагоді актрисі при створенні образу Соломії Крушельницької у виставі «Соло-мія» О. Білозуба. Суто пластичне рішення, без жодного слова, а за цим – життя, сповнене болю й абсолюту служіння мистецтву.

 

Одна з останніх робіт Поліни Лазової – Софія, дружина Льва Миколайовича Толстого у виставі «Лев і Левиця» І. Коваль. П’єса побудована на листах та щоденниках цих людей. Треба було документалізм перевести на мову мистецтва, конкретну історію непростих взаємин геніального письменника з дружиною підняти до рангу загальнолюдських проблем, вічних категорій. Соня-Лазова випромінювала фантастичний магнетизм, в якому змішувалися граничні стани душі: ніжність і пристрасть, ненависть і материнство. Вона була і сильною натурою, здатною відповідати генію, і в той же час слабкою жінкою, яка заплуталася у тенетах всепоглинаючого кохання і поклоніння геніальності.

 

У виставі «Жона є жона» за А. Чеховим зовсім інша, кумедно-парадоксальна історія взаємин Мужа та Жони. Саме вони об’єднують декілька оповідань Чехова. Ця вистава є бенкетом акторського перевтілення Майстрині. Кожен вихід – інший образ, інший характер, Поліна Лазова вкотре демонструє бездоганне відчуття стилю і високий артистизм.