МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Стильно-модерна класика

Національний театр ім. І. Франка представив глядачам прем'єру. Виставу «Перехресні стежки» поставив Дмитро Чирипюк (він також є автором інсценізації однойменної повісті Івана Франка). За сюжетом: до міста приїздить молодий адвокат Рафалович і зустрічає свою колишню кохану Регіну, з якою його розлучило життя. Тепер вона дружина чиновника Стальського. Та кохання спалахує знову, руйнуючи життя трьох...

«День» побачив, як варився цей театральний «бульйон», у якому інгредієнтами виявилися оригінальна музика Юрія Шевченка з елементами фолку (батярські пісні), стильна сценографія (галицька кав'ярня, квартира Стальських, адвокатська контора, і через усю сцену проходить дзеркальний лабіринт-пастка, з якого можна вийти хіба що розбити люстерко, а ці гострі осколки, немов леза, розрізають по-живому долі героїв) Андрія Александровича-Дочевського (художник є й автором костюмів); застосовано комп'ютерні технології — Ірина Александрович-Беркута. За секунду відеоряд змінюється: з'являються вікна будинків у місті (дію вистави Чирипюк переніс до Львова 1920—1930-х років) або голубе небо з розцвіченими маками (моменти зустрічі й кохання Регіни — Олена Фесуненко та Рафаловича — Олександр Форманчук) і розлитими чорно-червоними плямами, немов у кориді, коли у двобої хтось має загинути (фінальна сцена подружніх «розбірок» Стальського — Петро Панчук і Регіни — Олена Фесуненко). Ця історія порушує проблеми добра і зла, людської гідності й найпотаємніші глибини людських душ, і її майстерно оповідають актори: Петро Панчук, Олександр Форманчук, Олена Фесуненко та Олег Стальчук (Баран). Сюжет повісті І. Франка режисер скоротив до чотирьох ліній, де в тісний клубок сплелися такі одвічні теми, як пошук ідеалу жінки і кохання, хворобливі алюзії, домашня тиранія, складна внутрішня боротьба між божественним і диявольським. Коли бракує слів, герої дуже органічно «розмовляють» мовою пластики (хореографія Ольги Семьошкіної, пластика — Володимир Абазопуло).

Як зізнався режисер Дмитро Чирипюк, ідея поставити «Перехресні стежки» належить художньому керівникові Театру І. Франка Богданові Ступці, який вважає, що колектив, який носить ім'я видатного класика, повинен мати у своєму репертуарі твори Івана Яковича: нині в афіші франківців є «Украдене щастя» й «Увертюра до побачення», а з 6 травня до цього списку приєднаються «Перехресні стежки». До речі, ця повість класика вже була в репертуарі театру — 1956 р. інсценізацію зробив режисер Михайло Гіляровський, а Дмитро Чирипюк поглянув на класику очима нашого сучасника, і його вистава вийшла не тільки модернова, а й дуже стильна. Може, глядачі пригадають цікаву кіноверсію режисера Олега Бійми. Він зняв у середині 1990-х телефільм «Пастка» (за мотивами повісті «Перехресні стежки»), де грав зірковий авторський склад: Богдан Ступка, Ольга Сумська, Анатолій Хостікоєв, Георгій Дрозд, Костянтин Степанков, Давид Бабаєв та інші. Чирипюк не йде второваними стежками, а робить свої акценти твору Франка. Як зазначає сам режисер, він читав у школі «Перехресні стежки», потім п'єсу, створену за повістю, оригінал Франка і зрозумів, що поліфонічний текст класика не вміщається у сценічну версію, а тому треба від чогось відмовитися (і зосередився на чотирьох персонажах: Стальському, Рафаловичу, Регіні та Барані). Через ці образи повідано експресивно-психологічну історію, яку написав Франко. Якщо у фільмі Богдан Ступка грав чоловіка, котрий любить, але не знаходить відповіді від дружини й поступово перетворюється на домашнього тирана, засліпленого ревнощами, то Стальський Петра Панчука — садист у кубі! Актор акцентує увагу на злопам'ятності свого героя. Він культивує гріх, отримуючи задоволення ображати і довести дружину до істерики. Дволикий Стальський Панчука — інтелігент серед чужих і деспот та тиран у побуті. Пан Валеріан — «людина гнила», і він сам себе руйнує, отримуючи задоволення від жорстокості, як садист. А коли моральне падіння Стальського вже дійшло до останньої крапки, то розрубити подружній «гордіїв вузол» можна лише смертю: або він уб'є Регіну, або вона його...

Через купюри образ адвоката Рафаловича не такий колоритний, як у повісті, а тому герой Олександра Форманчука більше слухає, і тут авторові допомагає мова «пластики». А Реѓіна Олени Фесуненко немов спить усі десять років подружнього життя, стійко переносячи сни-жахи й реальні садистські шпильки чоловіка. Зустріч із першим коханням знімає пелену з очей. Героїня розуміє, що сама винна, що вийшла заміж за нелюба... У Регіни — афекти, галюцинації, хворобливі зигзаги підсвідомості доходять до напівбожевільних знетямлень, химерної гри психологічних спонук. Коли вже немає сил терпіти знущання деспота, Регіна пляшкою (у повісті — сікачем) убиває чоловіка...

У Барана, який утопив невірну жінку і збожеволів, — нав'язлива ідея врятування людей від антихриста, бо він упевнений, що його місія — врятувати світ!

Якщо пригадати Франкові слова про «магічну лампу», що нею письменники молодшої генерації прагнуть висвітлити найпотаємніші закутки «душ своїх героїв», то сам автор «Перехресних стежок» скористався тією ж магічною лампою, змальовуючи Рафаловича, Регіну, Стальського, Барана та інших персонажів. Причому варто наголосити на його інтересі до психологічних нюансів твору. Після перегляду генерального прогону вистави онук класика Роланд Тарасович Франко (український учений-інженер, кандидат технічних наук, дипломат, громадський діяч, популяризатор творчості Івана Яковича) зазначив, що першої дії він не сприйняв, а друга дія постановки його захопила, і «то був Франко, а Чирипюк та його команда вдало прочитали «Перехресні стежки» під сценічним кутом зору, бо Франковий реалізм зосереджений у тому, коли «старе» органічно сполучається з «модерним».

 

Т. Поліщук. Газета "День". 11.05.2012.