Автор Олександр Саква

Експозиція

Науковий факт: структури мікросвіту в напрямку зменшення й здрібнення істотно переважають показники макро-косму в бік безмежності. Приміром, нас щосекунди невідчутно пронизують трильйони(!) часток нейтрино. Та від нейтрино можна спуститись на 11 порядків вглиб матерії – до так званої квантової струни. Наскільки мала вона? Якщо її умовно збільшити до розміру олівця, то нейтрино, збільшене настільки ж, виявиться в 7 разів об'ємнішим від Сонця! Мікрокосм невичерпний і незглибимий, і «падати» в нього можна без кінця.

А екскурс у фізику знадобився мені, щоб унаочнити спосіб акторського існування Анжеліки Савченко в ролі Патріції Хольман з «Трьох товаришів» Ремарка. Бо, створюючи образ смертельно хворої дівчини, вона працює в царині нескінченно малих психологічних величин. Ба більше: перед нами – «щезаюча натура», затриманий видих життя, бентежне й неухильне самозникнення до меж невловимості. Та це лише один з виявів можливостей актриси. А вражає – діапазон її сценічних характеристик в зоні надмалих виражень і станів – нескінченність градацій ледь відчутного. Та який при цьому конденсат енергії!

Скажімо, королева Єлизавета з «Річарда ІІІ». Вона в Анжеліки Савченко – затаєна Еринія, що в лихоманці передчуття шукає захист від наруги Глостера. Їй наперед відома траєкторія жахких діянь майбутнього короля – монстр лише набирає сили, та нею вже прочитаний. Зло в цій потворі несе Річарда ІІІ до катастрофи, тож останнє, що встигає зіграти актриса, – знання про крах кривавого злочинця. Річард гадає, що перетворив Єлизавету в засіб для здійснення свого бридкого задуму, натомість сам став засобом її посталого плану. В цю мить Єлизавета-Савченко ні поглядом, ні звуком не видає свої мстиві наміри. А вже щоб рухом! Водночас – гіпервиразність в подачі жагучого почуття.

Тут належить пояснити. Акторка, що в юну пору займалась хореографією й фігурним катанням, знає ціну й має смак до осмисленої сценічної пози. Цим вона користується ощадливо й влучно – на піках емоцій і змісту, в моменти чуттєвих вершин і кульмінацій ролі. Тоді візуалізація внутрішнього стану її героїнь набуває вигляду естетично завершеної форми, живої скульптури, стаючи на мить завмерлим символом невпинного життя, знаком оклику в сценічному реченні, ефектним вінцем пластичного малюнка ролі. І це завжди – знак дії, а не продукт «мистецтва для мистецтва». Анжеліка Савченко – розумна акторка: доцільність її вирішень неспростовна, про що свідчить кожна її робота. Тож звернімось до них.

Священне чудовисько

Свою Анну з «Украденого щастя» акторка починає непоказним, безбарвним пташам, а завершує – оприявленим втіленням неухильності. Це як в програмній музиці – випрозорюється процес душевної метаморфози. Анна дізнається, що Михайло живий, є шандарем і розшукує її – страх, радість, жах: вона шлюбна жінка! Та Михайло, мов ракетоносій, виводить її на автономну траєкторію в чуттєву стратосферу. І коли все таємне стає відомим, і односельці виносять Анні вердикт: «Курва!» – це її вже не бентежить. Савченко знаходить блискучий пластичний вираз нового стану своєї героїні: легко, красиво, в напівприсяді закидаючись на спину, актриса в карколамному варіанті гімнастичного «містка» на одній руці фіксує на диво надійну, міцну композицію, що знаменує набуття Анною співмірно стійкої життєвої філософії. Таку завершену екстатичну позу залюбки сфотографувала б Енні Лейбовіц – настільки тут красномовна форма! Михайло згорів, та Анні-Савченко вже всього достатньо: в неї є для кого жити, бо в потрібний момент вона була сильною.

У «Verbi», парафразі Лесиної «Лісової пісні», акторка зіграла водночас дві ролі – матері й Килини. Ось кого прогледів Шевченківський комітет, вшанувавши виставу Сергія Маслобойщикова Національною премією! Бо мало сказати, що це виняткові акторські роботи, вони – сценічні артефакти, культурологічні витвори. Погляньте!

Матір-Савченко – це, перш за все, статус, предикат матері. Вона всіма засобами прагне повернути сина в модус дитини: пестить, співає йому колискову, замовляє, ледь не пеленає, перекочує «в сповитку» долом. Не може дати йому ради як помічнику в господарстві і парубкові, що повівся на Мавку, – і кличе Килину. А до того тихо навіює хлопцю «сон золотий» – «втрачений рай» дитинства.

І скажу відразу: яку різність способів сценічного існування демонструє Савченко в протилежних модальностях матері і Килини! Мати – іпостась жінки, що втратила вплив на сина, та не в змозі його відпустити, й гальмує час, ритуалізує стосунки, ховається в материнське замовляння. Килина ж – втілення владного домінування – демонстративно артистична, розсудлива й магічна. Для неї Лукаш – на один зуб. Мавка надить Лукаша природним, досоціальним буттям, тому матері для повернення сина потрібна потужна антитеза Мавці, і вона в особі Килини її отримує.

Килина-Савченко з'являється на сцені, як членистоногі на піку метаморфозу: на очах викуклюючись із лялечки в завершений екземпляр. Але якою ж небаченою є ця особина! Удавоподібна істота з роду лускатих боа в облямівці з прикрас – монохромний, чорно-сріблястий різновид української Клеопатри в час прибуття правительки Єгипту до Марка Антонія в Кілікію. Не жінка – витвір мистецтва! Ця розкішна Килина – витончена мисткиня власного образу й способу існування, що естетично вища за Мавку – продукт первинної з'яви, «Кандіда природи» без подальшого опрацювання. Килина ж створила себе, наслідуючи природу й збагачуючи її в своїй особі. Вона, водночас, антитеза і синтез діалектичної тріади, що дає вищий, рукотворно оброблений рівень натури, вміло поєднуючи надбання попередніх ступенів розвитку. Маємо зрілий синкретизм з «доданою вартістю» і органікою акторського завдання, що як всяке мистецьке явище – вище первісної природи емоційно дитинної Мавки. В своїй Килині Савченко рішуче вилучає все, що споріднює її зі споживацьким трибом життя, і виносить на передній план найголовніше в ній – вміння ускладнювати й вивищувати себе. І це саме що вміння, здатність – свідома, програмна і неухильна, аж до імаго – повного і цілковитого здійснення, виходу у завершену форму і суть. Ніякі Злидні з Лесиної драми цій Килині не страшні, бо й на крок до неї та її господи наблизитись не ризикнуть. Ба більше: Килині, побоюючись її, прислуговує «Той, що…» – ну, ви зрозуміли.

Лукаша вона спокушає, розважаючись. Їхній діалог перериває розпачливий зойк Мавки, який Килина миттю перекриває закличним вокалізом сирени чи піснею Сольвейг. Це вже потім Лукаш волатиме: «Чари, чари!» – а наразі, скорений недосяжністю Килини та її співом, підхопить панну на руки й понесе до хати. Новаторська робота актриси, натхненна завданням, про яке мова попереду.

Нам же час назвати «інгредієнти» Теми митця, що складають сенс кращих ролей Анжеліки Савченко. Анну в «Украденому щасті» почергово грають дві акторки – Савченко і Тетяна Міхіна. Їхні тлумачення відмінні й оригінальні, що полегшує порівняння. Міхіна грає жінку, яка дає волю задавленій пристрасті до Михайла, нею править необорима хіть, солодка чуттєва жага, якій несила противитись. Хай одна ніч – та в любощах!

Анна-Савченко вібрує в іншому душевному регістрі, для неї кохання – спосіб корекції Долі, нав'язаної їй лихою волею корисливих братів. Це повернення вкраденого щастя, свідоме поновлення свого права на любов, зміна жеребу й незгода з чужим приписом – за всієї чуттєвої повноти потягу до коханця. Михайло вбитий, та Анна – останнім жестом цієї вистави – охоплює своє лоно, як це роблять вагітні. Спокійна й остаточно сформована, вона про життя тепер знає головне: єдине призначення людини – бути щасливою. І все, що цій меті перешкоджає, має бути безжально усунуте.

Мати-Савченко у «Verbi» черпає сили в ритуальній сакралізаціїї стосунків матері з сином, затуляючи свою буттєву неспроможність концептом обрядово-кревного зв'язку з Лукашем. Вона вписує себе в одвічну парадигму нерозривності уз матері і сина, і це наполягання робить її дієздатною.

З Килиною – ще більш предметно. Щоб набратись снаги на вчинок рішучого штибу, вона всякчас набирає потрібного їй тут і зараз образу переможниці. То вона мисткиня самої себе, то ходить довкіл Лукаша з ножем і нервово пробує пальцем гостроту леза, то мостить любовне ложе з сухих гілок верболозу, органічно й принадно на ньому освоюючись. Кожний її різновид – спосіб впливу і вибір зброї спритної хижачки, що йде з сокирою в руках на вербуМавку, і програє їй лише онтологічно. На території практичного життя Килина-Савченко нездоланна.

Послання

А зараз – інтрига. Закладаю контрамарку на будь-яку виставу Театру Франка від Івана Ожевана, що ні жоден читач не здогадується, яку акторську Тему назагал утворюють ролі Анжеліки Савченко. Адже, що слід тримати в полі зору при розгляді цього питання?

Митець говорить зі Всесвітом художнім цілим. Ним в акторському мистецтві є сценічний образ. Їх низка й складає тему митця. Вона в Савченко вкрай несподівана й грандіозна – не масштабом, а сталістю втілення, незрадливою вірністю обраній домінанті. Обраній свідомо чи надбаній інтуїтивно – байдуже. Головне – вона склалася, є, і звучить повноцінно. Це тема людської сили.

З Анжелікою Савченко особисто я не знайомий, якої вона вдачі й що за особистість – гадки не маю. А кажу це, тому що нічого сторонньо привнесеного в сприйняття сценічних образів акторки в мене немає. Є – лабораторна фіксація баченого. Й тим разючішим є розрив між суто зовнішнім враженням від психофізичних даних виконавиці і Темою митця, яку вона продукує. Бо й справді: тендітна, чутлива, емоційно затаєна й, водночас, збудлива, тобто, скоріше, психічно беззахисна, ніж вольово крицева вдача, й раптом – карб людської сили. Та саме сюди сходяться всі лінії осмислення «контенту», що вона еманує своїми ролями в глядну залу. Це не вигадка й не перебільшення: образи Савченко органічно і неухильно ведуть в царини, що стверджують людську міць як визначальну і неоскаржну цінність. При цьому, повторюю, немає значення, чи свідома вона сенсів, що породжує її гра, – Савченко всякчас і невідворотно спрямляє шлях до вищої самодостатності. Ясна річ, я не проголошую: «Так говорить Савченко», – акторське мистецтво не діє в парадигмі наративу, однак те, що створені нею образи – носії саме цього змісту, для мене очевидно. І це робить акторську постать Анжеліки Савченко ексклюзивною і напрочуд бентежною. Адже тема стійкості й нездоланності нині актуальна як ніколи. Про що йдеться?

ХХ століття, з його соціальними катаклізмами й двома світовими війнами, довело: встояти в магмі потрясінь доби сильній людині до снаги ймовірніше, аніж пересічному людському типу, чи, тим більше, масі, яка, мов жук, покладений на спину, часто взагалі не розуміє, що з нею діється. В «Бунті мас» Ортеги-і-Гассета наголошується: «Маса ніколи не ставить ногу на твердий, незрушний ґрунт свого призначення; вона радше животіє, бо висить в повітрі. Тому це життя без ваги і коріння – в стані повної відірваності від свого призначення, – підхоплюється найслабшою течією». Масова людина без стерна і вітрил стає легкою здобиччю змін курсу в суспільних настроях і, по суті, собі не належить. Коли ж у точці випробування опиняється особа, що володіє собою, «підхопити» її без її ж вибору не виходить. Вона вкорінена в своїх засадах, а тому й не «підхоплюється». Тому знову і знову: не народ є справжнім продуктом історії – «маси» повсякчас інертні і сліпі. Єдиним «підсумком» суспільного руху є людина, а ще точніше, її самоврядний тип, що карбує себе, цілковито керуючись Промислом і особистим чуттям. Така особа, як митець, творить свою долю з матеріалу навколишньої дійсності, і є вислідом двох чинників – самостійного мислення й почуття відповідальності перед життям. Світ, що вона зводить, є площиною виключно її власного способу жити. Тому особа й обстоює його з такою впертістю. (Бо й на Майдані стояв не умовний народ, а легіон пасіонаріїв, яких влада хотіла повернути в стійло.)

Тим часом, наша доба спростувала й переконання Хемінгвея: «Людина сама не може ні чорта». Ще як може!

В одному з фантастичних фільмів, назву якого вже й не згадаю, є епізод, що вразив уяву. Там у надрах гігантської космічної станції в певний момент проходить сигнал, невідь-звідки явлений промінь падає на кристал і включає програму розвитку високоорганізованої живої матерії. Вона ж витворюється в істоту з неймовірними фізичними й розумовими здібностями. Істота вступає з людьми в дружній контакт, сприяє їм у галактичній місії. Та коли астронавт цікавиться в цього всемогутнього створіння, чи відоме йому почуття тривоги, у відповідь чує: «Мені було невимовно лячно, доки я перебував у кристалі». Пекельний жах – не віднайти себе! А за всієї програмованості втілення будь-чого, жодних гарантій буття не існує, всесвіт тобі нічим не заборгував і є незворушно байдужим, як завжди. І якщо ти замірився привернути його увагу до своїх прагнень, воля до здійснення має походити від людини. Бо інакше й надалі перебуватимеш у «кристалі» – до особливого променя.

Та чинне й інше. За нагоди і настрою – зробіть експеримент, запитайте гарних знайомих: хотіли б вони назавжди помінятись своїм буттям з кимсь надуспішним, родовитим, щасливим? Хоч з принцом Монако, шейхом Бахрейну! Гарантую – відмовляться. Пояснення просте. Людина себе влаштовує. Вона собі співмірна. І як би сильно не прагнула кращого життя, як би люто не зневажала умови чинного існування, свого вона ніколи не віддасть, бо навіть затятим самогризам з собою зручно. Собі людина довіряє безмежно. І повністю – лише собі. Та, зрештою, й власним буттям поділитися ні з ким не може. А ось ствердити авторство своєї долі – може, стати обраною – без заперечень (якщо ти справді сильний і свідомий мети). Бо йдеться не про надлюдину Ніцше, а про вивищення власного «Я», творення кращої версії себе. Цими сенсами й пройняті сценічні образи Анжеліки Савченко, що є таємними відозвами акторки до сучасників. А тому її Анна з «Украденого щастя» – перш за все, втілення недосяжності для глуму і впливів односельців – сумнівних носіїв морального чуття, Килина – незалежна й вітальна, до якої зась підходити зі святенницькими мірками поведінки, королева Єлизавета – приклад існування в умовах тиску життєвих обставин, що мали б розчавити особу, а стають основою стратегії долання, Патріція Хольман – вияв гідності на порозі небуття, що вимагає непересічної сили. Уточню: спосіб сценічного трактування образів Анжеліки Савченко визначає вектор спрямування натури і волі її героїнь, та жодним чином – не їхню моральну оцінку. Такий підхід – зразок чистого художнього побутування в професії, за якого акторка тримає перед природою свічадо, категорично уникаючи власних приписів і повчань. І цього більше, ніж достатньо. Людська сила – не вичерпна характеристика особи, та без неї всі розмови про людський дух – лише порожній звук.

Така природа її обдарування: хто в змозі – почує. А як митець Анжеліка Савченко перебуває нині в стадії імаго. В природі це, зокрема, етап, коли остаточно сформовані крила. Тож внутрішній поклик у неї – політ!