Легендарна вистава «Кін IV» за п'єсою відомого драматурга Григорія Горіна, яка впродовж двадцяти років збирала аншлаги на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, вже увійшла в історію.
Коли я говорила друзям, що готую матеріал про її останній показ, дехто навіть скрикнув: «Як? Не віримо! Ми ж хотіли з родичами сходити, квитків ніколи не було!».
Так-так. Я ж говорю – аншлаги… І справді, 15 червня її востаннє зі світлим сумом зіграли актори та з теплим щемом подивилися глядачі.
Всі ці роки на сцену незмінно виходив Едмунд Кін – Анатолій Хостікоєв. Він не лише відіграв цю роль від найпершого дня, а й дебютував у виставі як режисер. Більше того, спеціально для Кіна він вивчив соло на ударних інструментах, яке виконував у фіналі.
Наша розмова вийшла зовсім не сумною і надзвичайно цікавою.
20 РОКІВ БЕЗПЕРЕРВНИХ АНШЛАГІВ! ЗА ЦЕЙ ЧАС ВИРОСЛО ЦІЛЕ ПОКОЛІННЯ
– Пане Анатолію, зрозуміло, що сумно прощатися з виставою і з роллю, якою ви жили два десятиліття, але ми будемо говорити лише про світлий сум від цієї події. Адже цілих 20 років аншлагів!
Раптом дзвонить Данченко і говорить: «Толю, давай роби цю виставу сам!»
Розкажіть, як народжувався «Кін IV» на сцені театру Франка? Можна говорити, що це знакова для вас вистава, адже вона – ще й ваша перша режисерська робота?
- Сергій Володимирович Данченко планував поставити цю виставу і запропонував мені зіграти Едмунда Кіна. На жаль, у нас відбулася лише перша читка, коли він захворів. І тоді вже не було сенсу її ставити, тому що режисера не було. Аж раптом він дзвонить мені й говорить: «Толю, давай роби цю виставу сам!».
У «Кін IV» – просто розповідав свою історію, тільки на тлі цієї п'єси
А я ніколи раніше не займався режисурою. Говорю: «Як? Я ж не знаю – хто такий Кін!». Звичайно, я прочитав п'єсу Горіна і зрозумів, що це актор, і що роль – потрясаюча. Але, запитую: «Як же його грати?».
Він мені: «Грай самого себе. Нічого не вигадуй. Грай, як ти собі уявляєш». Так воно й вийшло: я почав, не довго думаючи, просто розповідати свою історію, тільки на тлі цієї п'єси. І я безмежно радий, що мені вдалося зібрати ансамбль хороший акторський.
- У першому складі ви ж грали разом із Наталею Сумською?
20 років безперервних аншлагів – за цей час виросло ціле покоління
- Так, спочатку вона грала. Але ж за сюжетом – їй 17, а йому 71. Наташа тривалий час грала 17-річну Анну, але як ви розумієте – довго таку героїню не пограєш. Хоча у театрі багато умовностей, глядач погоджується на них і прощає.
Згодом, Наталя, як професійна і розумна актриса, запропонувала замінити себе у цій ролі.
А ми з прекрасним актором, народним артистом Льошею Богдановичем, як бачите, 20 років відіграли виставу без заміни. Ще Люба Кубюк так само – 20 років без заміни.
"Кін IV" – це була справді прекрасна історія – і ми дуже світло з нею попрощалися
І ось виставу зіграно востаннє. Звичайно, трошки сумно, але… Ми ж її не хоронимо, навпаки – тепер вона буде жити вічно у нашій пам'яті. Це не сумна подія. 20 років безперервних аншлагів, розумієте, 20! За цей час виросло ціле покоління. У виставі є персонаж Чарльз Кін – маленький син головного героя. У нас їх було п'ять! Діти ростуть, слава Богу, а йому має бути 6 років за п'єсою.
Тому ми періодично шукали актора. І наш Славко грав Кіна, і діти інших акторів. Вони росли, росли, вже хлопчиків не вистачало, настав такий момент, що ми взяли дівчинку! У нас вийшла Анна-Марія Кін.
Мені дзвонило багато глядачів, фанів вистави, які дивилися її по 15-20 разів і говорили, що не вірять у те, що "Кіна IV" закривають. Це була справді прекрасна історія – і ми дуже світло з нею попрощалися.
ЗА ЦЮ ВИСТАВУ ГОРІН ПРОЗВАВ МЕНЕ ХУЛІГАНОМ
- Я знаю, що на вашого «Кіна» приїздив подивитися і сам автор – Григорій Горін. Які були його враження?
- Так, він до нас приїздив – і після вистави подарував мені книгу, де написав свою рецензію: «Від схвильованого автора».
Він прозвав мене хуліганом, так і сказав: «Ти, звичайно, хуліган».
- Що він мав на увазі?
- Річ у тім, що коли я шукав музику до вистави, то ніяк не міг зрозуміти, яка ж це має бути музика.
І от, одного разу ми їхали з Наташею машиною, раптом із приймача зазвучала композиція «Бітлз». А у п'єсі Горіна є такий момент: герой запитує адресу ресторану, а героїня відповідає: «Ліверпуль стріт, 15».
Наташа говорить: Слухай, та це ж «Бітлз»! Ліверпуль – це ж «Бітлз»! Я пригальмував, говорю: «Ти геній! А де ж нам дістати музику?».
І вона в ефірі однієї з радіопередач, звертаючись до слухачів, сказала, що у нас буде вистава – і чи не міг би хтось допомогти і надати нам оркестровку «Бітлз» у хорошому виконанні.
Буквально через 2 дні біля центрального входу стояв чоловік, який приніс нам «Бітлз» в аранжуванні Лондонського симфонічного оркестру, сім композицій! І музика у виставі звучить, завдячуючи цій людині.
- У виставі взагалі багато експериментів із музикою. Ви ж там особисто на барабанах грали?
Я читав Шекспіра, а Гєна шарашив на барабанах. Потім я говорю: «Мені потрібно самому так зіграти». Він у відповідь: «Ви з глузду з'їхали?»
- У мене була сцена, де я читаю маленький шматочок із монологу короля Ліра. Але я відчував, що там чогось бракує, мені не вистачало ритму.
Я вирішив зіграти цей монолог, додавши до нього ритмічний малюнок на барабанах.
У мене-то є музична освіта – акордеон, баян, але все життя я мріяв зіграти на ударних. Я пішов до консерваторії – ходив і слухав, де тут барабанщики. Почув, зазирнув – сидить хлопець і грає на барабані.
Я представився. Познайомилися. Він Гєна Хлопотов. Кажу, давай я тобі прочитаю монолог короля Ліра, а ти спробуй мені зіграти це на барабанах.
Він: «Давайте, спробуємо». Коротше, я читав Шекспіра, а він – шарашив на ударних. Потім говорю: «Гєно, от мені потрібно самому так зіграти». Він у відповідь: «Ви з глузду з'їхали? Я 9 років учився!».
О 7-й ранку я починав барабанити, вся околиця знала – писали навіть скарги, що їм не дають спати
Я відповідаю: «А у мене залишилося два тижні до прем'єри».
І ми з Геннадієм почали працювати: приходили в аудиторію о 7-й ранку – і я барабанив. Тут уже вся околиця знала, що щось відбувається – писали навіть скарги, що їм не дають спати.
Я вистукував до пів на одинадцяту, далі була репетиція, а потім я знову вчився грати на барабанах. Потім – вистава, і я знову вистукую.
Але під час прем'єри, коли Кін читав короля Ліра, то, звичайно, все звучало саме так, як мені хотілося, – саме із тим ритмом і тією енергетикою.
- І Горіну ваше прочитання сподобалося?
- У театрі Маяковського в фінальній сцені, коли Кін із королем вже ідуть із життя, то вони спускаються в підземелля. Там на сцені яма, знизу йде світло – вони начебто прощаються з життям і йдуть у небуття.
У нас не так! Ми не спускаємося, ми йдемо у світло! У нас стоять прожектори – і шурують у зал, буквально осліплюють глядача – він тільки бачить, як два силуети йдуть у вічність, у світло. Горін говорив, що це йому в нашій постановці також дуже сподобалося.
На жаль, Григорій Ізраїлевич рано пішов із життя, але пам'ять лишив дуже світлу. І наше знайомство було дуже позитивне.
МІСЯЦЬ МИ НАЗИВАЛИ НОВОНАРОДЖЕНОГО СИНА ШВЕЙКОМ, БО Я ВЕСЬ ЧАС БУВ НА ЦІЙ ВИСТАВІ
- Перед інтерв'ю я запитувала – чи знаєте ви точну кількість зіграних вистав «Кін IV», а ви сміялися, що особисто підрахунок не ведете.
Але кількість показів на сцені іншої легендарної вистави за вашої участі ми знаємо точно – минулого тижня на сцені національного театру Івана Франка відбувся 190-й показ «Швейка».
І ви вже понад 20 років разом із Богданом Бенюком без замін збираєте повні зали. В чому секрет?
- Ця вистава – ровесниця нашого сина. Коли Наташа ходила вагітною і коли народився наш Славка, ми саме випустили «Швейка». Місяць ми жартома називали малюка Швейком – через те, що я весь час був на цій виставі.
Так от – «Швейк, Швейк, Швейк», а потім отямилися, я говорю: «Наташо, чекай, у нього ж імені ще немає! Він що, так і лишиться у нас Швейком?».
Нашому хлопцю вже 23 роки – і виставі 23.
Скажу вам відверто: коли ми з Богданом Бенюком починали грати цю виставу, то навіть не думали, що вона проживе так довго.
У нас же на сцені, як ви пам'ятаєте, – величезний і височенний вагон. Ми по ньому бігаємо вгору-вниз, то нагорі сидимо, то до низу треба, а з кожним роком це стає все складніше робити (сміється). Але ми дали один одному слово, що до моїх 85-ти років – точно будемо грати цю виставу!
Вирішили, що коли стане зовсім важко лазити, то поставимо на сцені маленький вагон, як дитячий, – і будемо просто сидіти на тому вагоні.
- Звідки взялася ідея з вагоном? Ще й у такому реальному розмірі й вигляді?
- Якось ми з Богданом їхали на гастролі, здається, до Мінська. Була така спека, як зараз, увечері я вийшов у тамбур, раптом двері відкрилися – і я перейшов до іншого вагону. А потім – до іншого. Поїзд їде «чух-чух-чух», а я вже аж на дах вагону забрався – сів і сиджу.
І такий кайф!.. Ці зорі, вітер, волосся на всі боки, у мене тоді довге волосся було. Але що ж там одному сидіти? Я спускаюся, заходжу до купе, там у карти грають. Я до Боді: «Йди сюди», – він все кидає і ми вдвох ліземо знову ж таки на вагон, сіли зверху, покурили, почали співати. Коли під'їжджали до якоїсь станції, то лягали, щоб нас не було видно, потім, коли рушали – знову вставали. Замерзли, спустилися, одягнулися – і знову піднялися.
Звідти і народився вагон. Ми цю історію розповіли Жолдаку, а Жолдак розповів художнику цієї вистави, і Слава Нірод зробив для нас цей справжній вагон.
АНДРІЙ ЖОЛДАК СКАЗАВ: «ТОЛЮ, СКІЛЬКИ У ТЕБЕ БУЛО ЖІНОК?». ГОВОРЮ: «ТАК Я І РОЗКАЗАВ! А ЩО ТИ ХОЧЕШ?»
- У виставі ви одночасно граєте кількох персонажів: шпик, жандарм, пан-отець, поручник Лукаш. Як це вдається?
- Коли вистава тільки народжувалася, то відомий український режисер і продюсер Андрій Жолдак хотів, щоб Богдан грав Швейка і разом з ним грали ще 15 інших акторів. Але я йому сказав: навіщо тобі набирати акторів, давай я зіграю все це!
Я чомусь відчував, що не можна розпорошувати наші стосунки з Богданом, – і ми об'єднали свої акторські зусилля з режисерським задумом.
Насправді, коли вистава тільки вийшла, вона була зовсім несподіваною для всіх. Це було як одкровення: два дорослих актори говорять про стосунки, про дружбу, про те, як чоловіки можуть товаришувати.
Разом із тим, всі ті монологи про жінок, які промовляє Лукаш, – це моє ставлення до жінки. Це ж вистава-імпровізація: ми імпровізували, імпровізували – і вже доімпровізувалися до того, що не знали, куди далі піде вистава! Тоді Андрій Жолдак сказав: «Толю, скільки у тебе було жінок?». Я говорю: «Так я і розказав! А що ти хочеш?».
Він і запропонував уявити, що у поручика Лукаша день народження – і в цей день його привітали всі його жінки. «От і напиши про своїх жінок, напиши – що для тебе є жінка», – сказав Жолдак.
І я почав писати. Всі ті листи у виставі – це мої листи, мій світогляд, моє бачення жінки.
- Навіть, коли Лукаш говорить про свою гувернантку?
- Лукаш згадує, що маленьким хлопчиком побачив, як його гувернантка надягала панчохи, і цей образ – жінка, яка надягає панчохи – він проніс через все життя. Так! Це я бачив цю жінку! В дитячому садочку, коли нас вкладали вдень на тиху годину, наша акомпаніаторша, а мені вона тоді здавалася найкрасивішою у світі, надягала ці панчохи і говорила з кимось пошепки.
Мені було 5 років, я не пам'ятаю, як вона виглядала насправді, але я на все життя запам'ятав, як вона надягала ті панчохи з чорним швом.
А коли Лукаш говорить: «Ах, що вона витівала під куполом цирку!», то це я згадую циркову актрису, яка на моїх очах розбилася у Львівському цирку. У неї щось не спрацювало – і вона летіла з величезної висоти. Я ходив до неї в лікарню: вона лежала вся в бинтах, заспокоював її, щось говорив, а вона дивилася такими оченятами...
«Тітонько, моя любима, тітонько», – каже, знову ж таки, Лукаш. А це – моя рідна тьотя Женя, яку я називав другою мамою, і до якої приходив, як додому!
Вистава «Швейк» – автобіографічна, і тому – така дохідлива й так сприймається
Я ж до мами не міг прийти з дівчатами, так я приходив до тьоті Жені – і вона казала: «От ця хороша, а ця не дуже». Я кажу: «Тьотю Женю, а ця – як тобі? Сподобалася?». Вона каже: «Ні, Лариса була краща». (Сміється).
Я з нею міг говорити про все, що завгодно – і про інститут, і про закохання, і про проблеми. Тьотя Женя... Таке іноді буває, що люди зустрічаються на все життя. Я дуже шкодую, що вона також рано пішла з життя. Одним словом, – це дуже автобіографічна історія.
- Я навіть не уявляла – наскільки! Тепер зовсім інакше буду сприймати все, що відбуватиметься на сцені!
- Вона автобіографічна – і тому така дохідлива й так сприймається. Ми ж із Бодею відчуваємо, що відбувається з глядачем. Хоч вистава начебто і експериментальна: перша дія – якась несерйозна, циркачество, буфонада. А друга – вона вже на шепіт. Тому в нас і мікрофони, там не можна педалювати почуття.
Там глядач має чути, а він чує не лише голос – він чує, що відбувається у акторів усередині.
Ну, страшенно люблю цю виставу! І мені пощастило, що Бодя такий партнер. Там є сцена, коли я читаю листи – хвилин 12-15, це дуже довго для сцени, де іде монолог, – і як Богдан слухає!.. Він же не ворухнеться! Він через себе пропускає всі ці моменти – щирості й моменти правдивості існування на сцені. Партнерство на сцені – дуже важливе! Коли бачиш очі, коли чуєш подих.
Я КАЖУ: «НАТАШО, ВОНИ ШУКАЮТЬ, А МИ З ТОБОЮ ВЖЕ ЗНАЙШЛИ»
- Коли акторська гра відбувається на відстані подиху, напевно – між акторами має бути людська близькість? Дружба з Бенюком допомагає грати?
- Головне, що ми ніколи не позичали грошей один одному – ні він мені, ні я йому (сміється). Ми справді дружимо. Це рідкість, а в театрі – тим більше.
У мене небагато друзів, навіть коли я відправляюсь у якісь походи, то мені зараз цікавіше і простіше іти самому, тому що в голові стільки думок, але говорити про них не хочеться.
В театрі ж об'єднує робота, не обов'язково один одного любити – це зовсім інша історія. Можна бути навіть неприятелями поза театром, але, виходячи на сцену, не можна не любити партнера.
Іноді виходиш на виставу і фантазуєш навіть те, чого немає, інакше неможливо грати. Така професія… Найкраща професія! Принаймні, я для себе так визначився.
- Вам пощастило, ви проживаєте так багато життів!
- Це надзвичайно цікаво. Але ж, вистава на виставу не схожа і персонажі теж різні. І от знайти свій персонаж, це дуже цікава штука.
- А є такі персонажі, яких ви граєте, але не любите? Можете не признаватися.
- Ні, ні, я розумію. Ну, от нема у мене такої ролі і, здається, не було.
Вистави приходять і потім щезають, така їх доля. А от ці, про які ми зараз говоримо, мають щасливу долю і дуже хотілося б, щоб такі вистави з'являлися.
Безумовно, репертуар має змінюватися, зараз у нас прийшло хороше покоління, молода режисура, молоді актори, театр змінюється, стає більш динамічним, більш експериментальним.
І коли ми з Наташею говорили про це, я казав, що це правильно. Свого часу було так само – коли Жолдак прийшов у театр, ми таке витворяли! Наташа говорить: «Може ми не вписуємося вже зараз?». Я кажу: «Наташо, вони шукають, а ми з тобою вже знайшли».
Що ж там шукати, коли воно знайдено? Треба зберегти цю дивовижну історію – своє відчуття театру, тому що ми тут провели все своє життя.
Любов Базів. Київ. Укрінформ
