МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
«Сірано де Бержерак» або Театр «з носом»

П'єса Едмона Ростана, видається, вже бачила кожну світову сцену і широкі екрани кінотеатрів світу. Зокрема українське кіно пам'ятає благородного Сірано Григорія Гладія. Про неї говорили свого часу як про один з найкращих сценічних текстів всіх часів, так і точилося безліч суперечок літературознавців навколо того, чи є цей твір белетристикою з набором класичних штампів і мізансцен. Одначе жодного читача він ніколи не лишав байдужим, адже в ньому заховалась палітра проблематики, яка пасує будь-якій епосі: краса і потворність, свій і чужий, рабство і свобода, правда і підлабузництво, підлість і гідність, врешті, любов і самотність… Відтак і сцена любить своїх Бержераків, втілюючи щораз цю героїчну комедію з різними концептуальними центрами.

І доля часто зіштовхує декілька постановок, що виходять в один час. Так у далекому 2001 році у театрі Вахтангова Мірзоєв випускає свого контраверсійного Сірано з Максимом Сухановим – кримінальним персонажем (чий образ далекий від романтичного), і перелицьовує п'єсу у тріумф артиста-медіума. Водночас «Театр имени Моссовета» презентує версію Соловйова з Домогаровим у головній ролі, не ризикуючи жестом у класичному баченні з Роксаною-Кабо, яка вже колись багато років тому була коханою Сірано-Гладія. Так і тепер. Українці могли протягом року не раз переглянути в кіно британську версію Джеймі Ллойда у лондонскому Playhouse Theatre з Джеймсом МакЕвоєм у головній ролі. І ця сучасна адаптація, де замість шпаг в руках стійка-мікрофон, що стріляє словом, гострішим за лезо, забрала серця багатьох українців і глядачів по всьому світу і вже очікує своїх театральних нагород.

Під завісу ж року Юрій Одинокий в Національному театрі Франка випускає свого «Сірано де Бержерака», звертаючись у своїй постановці до епохи минулої естетики і класичних засобі театральної виразності. Театр у театрі – головний хід постановки режисера. Перший годинний акт він віддає повністю під історію закулісного розподілу ролей п'єси, де головна дістається вередливому актору, якого ще доводиться вмовляти грати з потворним носом. Але поетична ціна правди одного з ключових монологів п'єси «Не раб я, а поет!», який звучить фрагментарно, знімає у актора сумніви щодо цінності ролі.

Художник-постановник Олександр Друганов створює сцену на сцені з її дерев'яними підмостками і глядацькими балконами з червоним оксамитом штор. І тут ніби постає той образ старого театру часів шекспірівського «Глобусу», що глядачу промовляє – «все буде, як тоді». Поза тим, зважаючи на таке інтро і на певні художні сценографічні деталі, вірним франківцям може пригадатись постановка Сергія Данченка 90-х років «Приборкання норовливої», яку режисер також будував всередині обрамлення «театр у театрі», одначе тоді це був невимушений шкіц, який не претендував на акт.

Друга дія вже втілює п'єсу безпосередньо. Юрій Одинокий вирішує стрижневою обрати лінію любовного трикутника, відтак перед нами одразу розгортається конфлікт «краса-потворність-талант-бездарність». Тож про звитяжні перемоги на дуелях та зухвалу вдачу Сірано ми дізнаємось лише з поодиноких переказів-реплік його оточення. Режисер приправляє більшість мізансцен іронічними пуантами, які часом нівелюють трагічність чи піднесеність тону мізансцени. Так ми зустрінемо живу скульптуру, що дасть хусточку розчуленій Роксані в сцені після найкрасивішого у французькій літературі зізнання Сірано в коханні , чи сцени з цькуванням новоприбулого до полку Крістіана, яка виглядала жартом «нижче пояса». Варто зазначити, що красунчик Крістіан (Євген Нищук) у режисерському прочитанні набуває додаткових вад – зокрема мовного затинання, що перетворює ростанівського щирого барона-простака на далекого юнака, який навіть на війні більшою мірою з відром і шваброю, аніж з мушкетом у руках.

Олексій Богданович (Сірано) та Анжеліка Савченко (Роксана) тримають на собі ритм серця тексту Едмона Ростана. Вона – спочатку тендітна та манірна панянка, що згодом у своєму вирі почуттів і болю перетворюється на жінку, що вміє любити душу. А він ­­– лицар честі, яка його зрештою і ув'язнює в самому собі. Якщо в першому акті Олексій Богданович відіграє невимушено в продуманому імпровізі так само легко, як у стрибках між дерев'яними конструкціями, то згодом видається, що «сорочка другого акту» для нього замала. Його акторська амплітуда передбачала повнорозмірність п'єси Ростана, якщо ми вже говоримо про «театр минулої естетики», хоч і монологу із сатирою над носом глядач теж не почує. Легка ефірність Анжеліки Савченко, що розкривається протягом другої дії, і левина вдача Сірано Олексія Богдановича вертають глядачам відчуття трагедійного фатуму серед низки іронічних нюансировок. 

Не можна не відзначити двох яскравих харизматів, які прикрасили собою постановку – це Михайло Кукуюк у ролі суфлера Жоделе в першій дії і Віталій Ажнов у ролі Привида театру, який у своїх німих мізансценах з очима янгелика і білими кучерями був абсолютно органічним і точним.
Варто відмітити, що цього разу театр здійснив успішний супровід передпрем'єрної підготовки, оздобивши її демонстраціями промо з репетицій і записом знаменитого монологу Сірано у виконанні Олексія Богдановича, який по своїй суті є сіллю ролі, витвореної Ростаном. Коли 1947 року проти Максима Рильського було розпочату чергову кампанію, в якій його цькували за український буржуазний націоналізм, формалізм і ще казна за що, він чекаючи санкцій, можливо, й навіть арешту, перекладає ростанівського «Сірано де Бержерака». Він як ніхто розумів ціну слова «поет» в цьому контексті і ницості рабської покори. Невипадково і неабияк багатоголосно і поліінтертекстуально цей монолог «без носа» звучить у Олексія Богдановича в промо, який і пропонуємо вам переглянути.

Д. Кашперська. PROтеатр