Одразу по закінченню Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (нині — університет) Тетяна Шляхова потрапила у трупу провідного театру країни. До речі, разом зі своїм майбутнім чоловіком, теж актором — Олексієм Зубковим.
У театрі Тетяні пощастило працювати з такими відомими зарубіжними режисерами, як Роберт Стуруа, Автанділ Варсімашвілі, Збіґнєв Наймола, а також українськими — Юрій Одинокий, Станіслав Мойсеєв, Валентин Козьменко-Делінде, Дмитро Чирипюк, Іван Уривський, Тетяна Аркушенко та інші.
За роль Лізи Хохлакової у «Братах Карамазових» акторка отримала «Київську пектораль», за роль Лаури у «Скляному звіринці» та Леді Анни у «Річарді ІІІ» — премію на фестивалі «Мельпомена Таврії» (Херсон), а за виконання ролі Карін Монсдоттер в «Еріку XIV» стала лауреатом Міжнародного фестивалю Academy of Performing Arts Awards (Пекін, Китай).
Нині акторка задіяна у шести виставах чинного репертуару франківців (зокрема, «Трамвай «Бажання», «Дорога Памела», «Річард ІІІ»), і кожна з них варта уваги. Окрім того, на початку року вона грає разом зі своїм чоловіком в антрепризі «Двоє на гойдалці» у постановці Тетяни Аркушенко.
Як потрапила в театр, про останні ролі, спільні вистави з чоловіком та зйомки у Кшиштофа Зануссі — далі в інтерв'ю для «України молодої» з Тетяною Шляховою.
Дівчинка зі скрипочкою і двома хвостиками...
— Тетяно, хто вас прослуховував і чи складно було потрапити в театр?
— Прослуховував Богдан Сильвестрович Ступка. І це сталося зовсім випадково. Мій майбутній чоловік Олексій Зубков, з яким ми разом навчалися в університеті, знімався в одному серіалі з Богданом Сильвестровичем. Олексій у масовці, Ступка — в головній ролі. І от він набрався сміливості і підійшов до актора: «Богдане Сильвестровичу, — каже, — хочу прослухатися до вашого театру».
Ми тоді вже випускалися з Олексієм, грали у дипломних роботах в інституті. Ступка поставив йому кілька запитань, пригадав дипломну роботу, в якій бачив його в головній ролі (актор був тоді в екзаменаційній комісії) і відповів: «Я вас беру».
Але Олексій заперечив йому, мовляв, «хоче прослуховуватися разом із майбутньою дружиною». Розповiв, що зі мною у дипломній виставі разом грає. На що Ступка: «Це така дівчинка зі скрипочкою і двома хвостиками?» А я грала Коломбіну в цій роботі. Олексій сказав «так», і Богдан Сильвестрович: «Добре. Тоді чекаю на прослуховування вас двох у театрі». Ось так склалося, що ми ще здавали випускні іспити, а вже були прийняті до театру...
Моя мама одного разу зізналася мені: «Таню, я ніколи не думала, що ти будеш грати на сцені поруч зі Ступкою...» Мама навчалася у Львові і деякий час там працювала. Вона захоплювалася акторами Театру імені Марії Заньковецької, серед яких був і Ступка. Коли стояло питання вибору моєї професії (а з першого разу я не вступила на акторський), мама мені казала: «Подумай, доню. Чи хочеш ти цього? Це складана професія. Треба мати неабиякий талант! А ти ж не Ступка...» На що я «випалила» їй: «Побачиш, я ще буду з ним на одній сцені грати!» Ці слова стали нiби пророчими, і мама мені пригадала їх, коли я вже працювала у Театрі імені Івана Франка.
— Тобто волею долі ви разом з чоловіком стали «франківцями»...
— Сама не знаю, як так склалося... Я переконана: щоб отримати щось у житті, треба багато працювати. Я не з тих людей, які уміють домовлятися, вишукувати якісь обхідні шляхи... Можливо, це звучить наївно, але я покладаюся на долю.
Багато людей запитують мене, чи почуваюсь незатребуваною акторкою саме в кіно. І я відповідаю — ні. У чоловіка з кіноіндустрією все добре склалося. Коли моя кар'єра тільки починалася, я завагітніла, а потім на три роки пішла в декретну відпустку. І, звичайно, кастинг-менеджери про мене забули. Нині я пробую себе в деяких кінопроєктах. Але я цим не дуже переймаюся, бо і часу насправді на зйомки забракло б. Мені цілком вистачає навантаження в театрі й домашніх справ.
— У вашій фільмографії є робота у Кшиштофа Зануссі...
— Так. На початку моєї творчості я знялася в його фільмі «Персона нон грата». Грала невеличку роль. Режисеру потрібна була по ролі саме українка. Події стрічки відбувалися в Уругваї. Дуже цікаво було працювати з Зануссі, побачити професійний розбір, як він готує акторів до виходу. Це одна з перших моїх кіноробіт, і я мало що знала про зйомки. Але до мене ставилися, як до голлівудської зірки, — з повагою і шаною.
Нещодавно я знімалася в одному серіалі, але, на жаль, зовсім не отримала задоволення. Мені так подобається театр, репетиційний процес, як готується вистава, обмін енергією з глядачем... На зйомках я цього не відчуваю.
Один з улюблених авторів — Шекспір
— Нині ви задіяні у виставах за творами Шекспіра, Теннессі Уїльямса, Джона Патріка, Федора Достоєвського, Ільфа та Петрова... В п'єсах яких авторів вам найбільше подобається грати?
— Точно можу сказати, що до вподоби твори Достоєвського. Адже у нього не п'єси, а романи, в яких він усе дуже детально описує. Як цей письменник, я теж люблю все глибоко «копати», аналізувати. Цікаво розбирати вчинки кожного героя, вибудовувати лінію поведінки, проживати долю.
У «Братах Карамазових» у постановці Юрія Одинокого я грала Лізу Хохлакову. За сюжетом їй 16 років, а мені тоді вже було 25. Зовнішньо я виглядала відповідно віку, але внутрішньо грати майже на 10 років молодшу за себе дівчину було складно. Мені допоміг тоді вже трохи набутий досвід, а ще підтримка акторів-колег, які спільно зі мною грали у цій виставі — Вікторії Спесивцевої, Олега Стальчука, Олексія Богдановича, Олександра Задніпровського, Людмили Смородіної та інших.
Ще одним з улюблених авторів є Шекспір: імпонує емоційність і пристрасність у його п'єсах. Взагалі, не можу сказати, що відчуваю себе героїнею якогось конкретного драматурга. Якось так поки складається, що ті твори, в яких мені пропонували режисери зіграти, мені подобалися. У героїнях я одразу знаходила щось спільне з собою, своїм життям, якісь риси характеру, поведінки. Вони мені ставали близькими і зрозумілими.
А ще мені завжди дуже таланило на хороших партнерів. У «Царі Едіпі» я грала з Богданом Ступкою, в «Річарді ІІІ» граю з Богданом Бенюком... Їхня енергетика і запал дорого коштують...
— Розкажіть про роботу над роллю Бланш у виставі «Трамвай «Бажання»?
— Мені дуже подобається грати у п'єсах Теннессі Уїльямса. Обожнюю цього драматурга: імпонує тонка, тендітна структура його творів. Читаючи їх, відчуваєш, як автор любить своїх персонажів, бережно до них ставиться. Уїльямс, як поет-романтик, образно і філігранно дає характеристики усім своїм героям.
Режисер Іван Уривський дуже чітко протягом репетицій вимальовував мізансцени, кожна з яких наповнена певним змістом. По цих малюнках я розуміла думку постановника, що він прагнув тим чи іншим уривком сказати. Моїм завданням було наповнити кожну сцену, виправдати зовнішньо і внутрішньо поведінку своєї героїні.
Перечитавши п'єсу, я одразу знала, як я буду грати Бланш: інтуїтивно вже відчувала і розуміла. Вдячна режисерові, який підтримав моє бачення. Ця жінка пережила у житті велику трагедію — зраду і втрату чоловіка, численні похорони родичів. Але не втратила здатності любити, готова була жертвувати всім заради коханої людини. Її яскраво описує одна репліка: «Хоча хто б ви були, я покладаюсь на доброту незнайомців». Вона вірить у добро людей і нікого не засуджує.
Усе життя жінку дуже мучило відчуття провини через втрату чоловіка, тому навіть у думках вона собі не дозволяє когось осудити. Так, вона наробила багато помилок... Але, за великим рахунком, її знищили не за них, а просто так. Адже Бланш ніколи не йшла на конфлікт, нікому не перечила. А ще автор пише, що ця героїня — неврастенік. Я людина дуже емоційна, внутрішньо неспокійна в житті, тому мені цей стан трохи знайомий. А ще я консультувалася з лікарями для точності передачі цього психічного розладу.
Мені здається, що Бланш дуже схожа на Лауру зі «Скляного звіринця» Уїльямса. Автор цими персонажами ніби закликає людей до небайдужості стосовно людей, речей, подій, до усього світу.
На одній сцені з чоловіком
— 20 років ви працюєте в театрі зі своїм чоловіком Олексієм Зубковим. Нині у вас три вистави, де ви граєте разом: «Дорога Памела», «Великі комбінатори» і «Двоє на гойдалці». Легко чи складно працювати в одному театрі, у спільних роботах?
— Складно. Навіть дуже складно.
— Виникають непорозуміння?
— Постійно. Ми дві творчі й дуже емоційні, запальні натури з власним баченням. Але набутий життєвий досвід мені допомагає у конфліктних ситуаціях спинитися і сказати: «Я як мудра жінка промовчу». Я вже вмію перечекати, щоб не сталося «пожежі». Складно домовитись із чоловіком у творчих питаннях, бо він фонтанує ідеями, спонтанними рішеннями. А у мене математичний підхід до роботи: скрупульозно все продумую, прораховую.
Хоча ми близькі рідні люди, було не так уже й легко співпрацювати і відтворити дуже знайомі та впізнавані стосунки та ситуації, які виписані автором у п'єсі «Двоє на гойдалках». Але наші знайомі після перегляду сказали, що ми граємо самих себе. Зрештою, напевне, нам вдалося зрозуміти і наповнити внутрішньо наших Джері та Гітель, які, незважаючи на несхожість, непорозуміння, тягнуться одне до одного, вибачають, допомагають, доповнюють, рятують одне одного... і просто не можуть бути нарізно, тому що кохають... Тому й фінал у нашій виставі щасливий!
Переконана, якщо автор і п'єса дозволяють, треба давати глядачу у фіналі вистави світло: надію на краще, на добро, на щастя. Щоб глядачі виходили після вистави піднесеними, окриленими, небайдужими. Вірю в те, що театр має потужний вплив на людей: декого надихає на хороші справи, когось зцілює духовно, інших — навіть фізично. У моїй практиці є непоодинокі реальні випадки.
— Акторство емоційно й психологічно — дуже виснажлива професія. Що допомагає відновити внутрішні ресурси?
— Врівноважити свою нервову систему мені допомагає йога, якою я недавно почала займатися. Так само допомагають прогулянки на свіжому повітрі, приймання ванни. А ще догляд за квітами, яких у домі і біля нього у мене дуже багато. Люблю за ними доглядати і фотографувати. Окрім того. емоційно заряджають мене домашні улюбленці: кіт, собака і щур.
— У чому, на вашу думку, полягає щастя і успіх?
Щастя... Для мене важливо і я щаслива, якщо моя дитина, близькі мені люди — живі, здорові, задоволені... А для того, щоб відчувати себе успішним, треба бути щасливим. Це стосується будь-якого успіху — чи професійного, чи сімейного, чи особистого... Бо щаслива людина внутрішньо спокійна і задоволена тим, що їй дано. А щасливі люди апріорі стають успішними. Переконана у тому, що в усьому треба бачити позитив і не боятися ніяких життєвих труднощів.
В. Котенок. Україна молода
