Молодий і талановитий актор Віталій Ажнов у кіно й на сцені створює завжди цілісний образ, підкреслюючи його нешаблонною експресією. Його театральний шлях розпочався в театрі «Золоті ворота», а з 2018 року він — актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Також глядачі знають виконавця за кінопродуктами, як-от «Незламна», «Гуцулка Ксеня», «І будуть люди». Yabl поспілкувався з Віталієм Ажновим про те, як його буквально «наздогнала» роль мрії, що засмучує українського актора, а також про знімання в серіалі «Кава з кардамоном», конкуренцію та чому він зараз у творчому депресивному стані.
У грудні відбулася прем'єра вистави «Безталанна» режисера Івана Уривського. До цього ви працювали з ним над «Лимерівною». Чи збіглися ваші очікування та результат співпраці з режисером?
Абсолютно збіглися, тому що Іван — сучасний режисер. Те, як він працює з акторами, — це мрія, де творить кожен учасник команди. У нього все структуровано: Іван завжди готовий до репетицій, завжди знає план роботи. Після «Лимерівни» працювати над «Безталанною» було простіше, мені вже було легше розуміти Івана.
А наскільки Іван Уривський дає актору широке поле для творчих пошуків, висловлення своїх ідей?
Якщо щось запропонувати, то першочергово він може сказати: «О, цікаво, треба подумати». Або якщо йому одразу подобається ідея, то «давайте спробуємо». Він дуже позитивно ставиться до будь-якого актора й завжди дослухається.
У «Безталанній» — які ідеї були у вас щодо образу Дем'яна?
Наприклад, ще на початку роботи я вирішив, що Дем'ян, який займається електрикою, не має пальців. Дем'ян — такий собі павук, що плете «павутину» з дротів. І тому довгий час я перемотував бинтами собі руки на репетиціях. Згодом це стало мені заважати, але я намагався не звертати уваги, допоки сам Ваня не помітив і не сказав, що це зайве.
Наскільки для вас Дем'ян реалістичний, сучасний?
Дуже реалістичний.
Чим саме?
Тим, що це убога й занепала людина, яку ніхто не любить. Через свою неповноцінність він намагається самоствердитися у цьому світі, починаючи шкодити іншим. У сучасному світі таких людей багато: вони завжди заздрять, пліткують, сунуть свій ніс не у свою справу. У мене Дем'ян викликає асоціації з шекспірівським Яго, про це неодноразово говорив і сам Іван.
А чи почуваються такі люди щасливими?
Якщо вони цю шкоду роблять свідомо, то, напевно, нещасливі. Але якщо несвідомо, то радше тішаться з цього всередині душі.
У вашому репертуарі на франківській сцені багато класичних творів. Чи можете назвати роль, яка для вас була найскладнішою?
Напевно, це Ломан у «Співай, Лоло, співай». Коли розпочалися репетиції, я мав іншу роль, але згодом Дмитро Михайлович запропонував зіграти саме Ломана, за що йому дуже вдячний. І в мене виник внутрішній страх, хоча я дуже хотів саме цю роль, але Ломан — це ліричний герой, а мене ніколи ще не бачили в такому амплуа. І я себе ідентифікую з хара́ктерними персонажами. Це стало для мене акторським викликом, який, сподіваюся, дозволив мені змінити акторський ракурс.
Ви навчалися під керівництвом Дмитра Богомазова, а наразі — працюєте. Напевно, це впливає на рівень відповідальності?
Так, завжди відчуваю підвищений рівень відповідальності, тому що не хочеться підвести свого майстра, тим паче на очах колег-франківців. Пам'ятаю знакову для мене історію: я грав парубка у виставі «Украдене щастя» Дмитра Богомазова. Згодом Дмитро Михайлович запропонував вводити на роль Бабича. Почав працювати, усе йшло добре, але внутрішньо відчував ніби затиск, не отримуючи задоволення від свого перебування на сцені. І за годину до вистави я підійшов до режисера і розповів про хвилювання через підвищений рівень відповідальності. Він подумав і сказав: «Віталік, розслабся — ми давно вже з тобою колеги». Це сильно допомогло.
Тобто так ви позбулися комплексу студента?
Перед Дмитром Михайловичем — так.
До речі, щодо вводів — актори зазвичай не в захваті від цього. А ви як ставитеся до такого процесу?
Багато чого залежить від режисера. Бувають екстрені ситуації — дуже швидкі вводи, і кожен постановник по-різному до цього ставиться: хтось більш відповідально, а хтось менш. Скажу, що в мене не було проблематичних вводів. Але, звісно, краще проходити весь репетиційний процес — від початку створення вистави до прем'єри.
А який творчий кайф ви отримуєте від цього процесу?
Завжди кажу, що успіх команди — це тоді, коли команда не хоче прем'єри. Зараз поясню. Коли ми граємо прогін, а завтра — прем'єра, то стає сумно, тому що за певний час ми стали ніби сім'єю, і нам не хочеться розходитися, відпускаючи цей «корабель» — виставу — у море. Ось це і є найважливіше і найкрутіше в цьому процесі. А якщо мрієш про те, щоб швидше ця прем'єра відбулася, то це не дуже добре.
Такі вистави були у вас?
Так, але не хочу говорити, які саме, щоб когось не образити.
Ще декілька років тому, та й досі у певних театрах, глядач сприймав українську класику як щось архаїчне, побутове. Як можна змінити таке ставлення? На це актор може вплинути?
Напевно, що ні, бо сприйняття сучасності — дуже суб'єктивна річ. Сучасність дорівнює актуальності: хтось вважає виставу актуальною, а інший — ні. Мені здається, фішка Івана Уривського в тому, що він працює з класикою так, що робить доступною для сучасної людини. Це високоінтелектуальний театр, де треба подумати, проаналізувати. Немає універсальної схеми чи рецепту, як налаштувати всіх на одну хвилю задля сприйняття вистави.
Зараз з Уривським і колегами ви вже почали працювати над виставою «Калігула» за п'єсою Альбера Камю. Розкажіть про початок репетицій.
Одразу скажу — спойлера не буде. Розподіл акторів уже відомий: на ролі Калігули в нас двоє акторів — я і Олександр Рудинський. Цікаво, що, на відміну від п'єси, роль Гелікона (чоловічу) в нас гратимуть акторки: Людмила Смородіна та Олена Хохлаткіна.
Робота тільки почалася, але я вже погано сплю. І відчуваю великий кредит довіри від Івана, тому маю підвищений рівень тривожності. По суті, перша моя головна роль у театрі ім. Івана Франка, яка може стати (або ні) знаковою у моєму творчому портфоліо.
Пам'ятаю, як десь після першого тижня репетицій я вийшов з театру і дивлюсь на безхмарне небо — а там повний місяць. Мабуть, хвилин п'ять стояв і аналізував, навіщо Калігула хоче для себе його здобути? На місяць можна дивитися хоч усю ніч, а на сонце — ні. Мій герой прагне здобути місяць як щось вічне й неможливе.
Як би пафосно це не лунало, але це була роль мрії. Я тричі прослуховувався в театрі Франка, працюючи тоді в театрі «Золоті ворота». І напередодні третьої спроби, уже маючи багаж ролей, вирішив, що візьму абсолютно новий для себе матеріал. Я перечитав п'єсу, і вона мене вразила. Тому я підготував уривок з «Калігули». Моєю партнеркою на прослуховуванні була Христина Федорак. Третя спроба стала успішною, тому це для мене знакова роль.
Ви ще працюєте як запрошений актор у театрі «Актор». Там ви граєте Лопахіна у виставі «Вишневий сад». Про що для вас ця історія?
«Вишневий сад» для мене про сучасну молоду людину. Мені здається, що ми зараз всі багато працюємо, з ранку до вечора, як каже мій герой. І кожен з нас працює задля когось. Бо якщо немає любові в житті, то, напевно, немає сенсу чогось досягати. Особливо, коли це стосується чоловіка. «Коли я працюю довго й невтомно, тоді мені здається, що мої думки трохи легші, ніби мені відомо, навіщо я існую. А коли я не працюю, я не знаю, куди дівати руки», — говорить Лопахін. І ці слова перегукуються з реальним світом, коли в локдаун усі трохи призупинилися на деякий час, а потім знову почали кудись бігти, щось наздоганяти ще швидше, ніж раніше.
На яку виставу ви запрошуєте своїх друзів чи знайомих, не пов'язаних із театром?
Це декілька вистав: «Лимерівна», «Співай, Лоло, співай», «Поминальна молитва», «Кайдашева сім'я», «Вишневий сад». Насправді залежить від конкретної людини — на що вона хоче й готова піти.
«Я нетипажний актор для українського кіно» — саме так ви сказали в одному з інтерв'ю. Чи змінилася зараз ця думка?
У контексті того, як саме розвивається наше кіно, то ні, не змінилася.
У чому проблема?
Найімовірніше в тому, що багато наших телеканалів чи продюсерів мислить суто маркетингово зі шлейфом стереотипності: із серіалу в серіал глядач бачить майже одні й ті ж самі обличчя. Я нічого проти не маю, але просто такі українські реалії. Порівнюючи з голлівудським кінематографом чи Нетфліксом — різні талановиті актори мають можливість підготуватися ретельно до ролі. А в нас, мені здається, ТБ робить великий акцент на зовнішні дані актора. Не завжди, але здебільшого. Однак мені поталанило взяти участь в історичному проєкті, українсько-польському серіалі «Кава з кардамоном», де знімалися круті українські актори — «незамилені» в хорошому сенсі обличчя.
Ви легко пройшли кастинг?
Ні.
Чому?
Спочатку були самостійні проби, без партнера. Згодом мене попросили відростити бороду і запросили на проби вже з партнеркою. Чесно кажучи, я не знав, хто саме буде на пробах. Приходжу, а там Олена Лавренюк. Дуже втішився, тому що ми були вже знайомі. Записали проби — ми з нею відіграли сцену, а за деякий час мене затвердили.
Чим відрізнялася робота в цьому проєкті від інших?
Передусім своєю історичністю, командою, режисеркою. Складно збагнути й зіграти життя того століття, нашого минулого. Можна лише уявити завдяки книжкам і фільмам, через них зануритися у певну історичну епоху.
У фінальній сцені вашого персонажа (якому відмовляє головна героїня), акцентний епізод із зігнутою ложкою викликає асоціації з політичною фігурою. Як виникла ця ідея?
Погоджуюсь. Це був мій крайній знімальний день і перший день з режисеркою Іриною Громоздою. Вона дуже крута, мені з нею було комфортно. Ми працюємо, і в якийсь момент вона говорить мені: «Ажнов, це крайня сцена твого персонажа, ти маєш поставити крапку». І я розумію, що треба якось зафіналити. Сиджу за столом, а в руці опинилася ложка. Тому й вийшла така сцена. На той момент ніяких думок про якісь аналогії взагалі не було.
Вважаю, що «Кава з кардамоном» — це хороший українськомовний український продукт на нашому телебаченні.
Як думаєте, такі проєкти у співпраці з іншими країнами продуктивні для нашої кіноіндустрії чи ні?
Так, тим паче це знімалося на території України, і до нас приїхали польські актори, які бачили процес створення кінопродукту, а також доторкнулися до нашої культури. Сподіваюся, що й польські глядачі зможуть побачити й оцінити цей серіал.
Зараз є знімання у кінопроєктах?
Наразі ні. Поки хочу зосередитися на ролі Калігули. Але, знаєте, кіно — це спокуса, насамперед фінансова спокуса для актора.
Що, власне, вас засмучує в професії українського актора?
Не те що засмучує, а інколи турбує те, що професія не завжди себе виправдовує. Якщо ти працюєш тільки в театрі, то збагачуєш свій внутрішній світ, живеш у гармонії, підтримуєш духовний рівень, але театр — це не про гроші. І я вважаю, що істинний художник про це не думає. Такі думки виникають, але рідко.
Дивно від того, що професійних акторів у кіно ніби стає все менше. Ти вчишся п'ять років, набираєшся досвіду, а тут на одному знімальному майданчику з тобою опиняються, наприклад, блогери.
А що засмучує в театральній українській спільноті?
Зараз, мені здається, така дивна ситуація, що більшість театрів зациклена на собі, кожен ніби вариться у своїй гущі. На мою думку, немає здорової конкуренції між театрами. Засмучує, коли хтось точить зуб, козиряється, заздрить. Таке відчуття, ніби забувається першочергова місія — для чого ми це робимо.
І для чого?
Звісно, передусім для глядачів. Але кожен із нас задовольняє якісь свої потреби, у цьому певною мірою є частка власного егоїзму. Але ж все одно ми разом створюємо продукт для української культури — це нас самоідентифікує як народ.
А який з останніх фільмів вас вразив?
Мюзикл «Аннетт» режисера Леоса Каракса. А з українських, напевно, що фільм режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі».
З якими акторами хотіли б попрацювати на сцені чи на знімальному майданчику?
З Ірмою Вітовською, Юрієм Радіоновим, Андрієм Самініним, Лесею Самаєвою, Стасом Бокланом.
А з режисерами?
У театрі мені пощастило працювати з різними режисерами, зокрема завдяки проєкту «Class Act: Схід-Захід» Наталки Ворожбит. З багатьма працював, а от з ким ще не працював і було б цікаво, то це з Оксаною Дмитрієвою, Андрієм Бакіровим і, звичайно, моїм земляком Ростиславом Держипільським.
Одним реченням охарактеризуйте, у якому творчому стані ви зараз?
Зараз я в депресивному творчому стані. Напевно, це якось пов'язано з роллю Калігули, над якою працюю. Сподіваюсь, це певний етап шляху дозрівання образу.
Голіздра І. Yabl
