Віталій Ажнов: «Я ніколи не вірив у те, що я можу стати кіноактором, тим паче в нашій країні»

Віталій Ажнов — один з найперспективніших театральних, а тепер вже і кіношних київських акторів. У 2015 році видання ZN.UA внесло його до ТОП-10 найкращих молодих акторів України. Крім ряду ролей у «Золотих воротах», а тепер вже і у театрі ім. Франка, Віталій знімався у «Гуцулці Ксені» та «Незламній», а його останній проєкт — кіносеріал «І будуть люди» на СТБ — по-справжньому захопив всю країну. Тож ми не втримались і вихопили Віталія на розмову — поговорили про роботу з Аркадієм Непиталюком, Дмитром Богомазовим, Іваном Уривським, погляди на сучасне вітчизняне кіно й театр.

Я тебе зловив для інтерв‘ю після вистави «Лимерівна», яку я особисто дуже люблю. Як пройшла вистава?

Пройшла дуже добре. Це перша «Лимерівна» у 101 театральному сезоні театра імені Івана Франка. Я також люблю цю виставу насправді, вона неймовірно сильна, завжди після «Лимерівни» відчуваю приємну втому. Зазвичай після показу в мене таке враження, наче мене трактор переїхав, хоча я і не знаю, як це (сміється). На наступний день щоразу просто здираєш себе з ліжка, бо спектакль фізично непростий, я вже не кажу про емоційний ряд. 

А як тобі працювалося з Іваном Уривським (режисер вистави «Лимерівна» — Yabl)? 

Знаєш, коли я працював у театрі «Золоті ворота», Ваня поставив там кілька вистав: «Олеся. Забута історія кохання» і «Украдене щастя». Я ніколи до нього не потрапляв, і не знав, чи хотів він взагалі мене бачити у своїх роботах. Але коли я дивився його постановки, то розумів, що дуже хочу попрацювати з цим режисером. Була в мене така мрія. Потім так склалося, що я пішов із «Золотих воріт», потрапив до театру Франка і коли дізнався, що Ваня буде ставити у нас, то почав просто молитися, щоб попасти до нього на розподіл. І це виявився один із найкрутіших процесів, саме процесів. Той випадок, коли ніхто не думав про результат, всі були закохані у процес, що, на мою думку, дуже важливо для актора. У підсумку це склалося у таку прекрасну виставу. 

Давай поговоримо про серіал Аркадія Непатилюка «І будуть люди», в якому ти зіграв одну з головних ролей. Наскільки цей проєкт вплинув на твоє життя під час зйомок та після того, як відбулася прем'єра? 

Ти знаєш, дуже цікаве запитання. Розумієш, я, як актор, ніколи не вірив у те, що можу стати саме кіноактором, тим паче у нашій країні. Проте, коли мене затвердили і почався знімальний процес, я переживав таку в хорошому сенсі закоханість в режисера Аркадія Непиталюка. Він з таким розумінням ставиться до твоєї акторської природи, до твоїх ідей, що це не може не захоплювати. В якийсь момент ти відчуваєш в собі таку впевненість, що не боїшся ні камери, ні партнерів, нічого, і починаєш творчо реалізовуватись у кіно. 

Раніше я ніколи не знімався у багатосерійному серіалі повноцінно. 

Якщо і знімався у серіалах, то це завжди був якийсь епізод, роль в серії чи ще щось. А тут лінійна роль, ще й крайня серія (дванадцята — Yabl) називається іменем мого персонажа «Твердохліб». Особисто я дуже ретельно готувався до проєкту, перечитав сценарій кілька разів. Там є така цікава зміна в мого героя, коли він із простого замурзаного селюка перетворюється на голову сільради: така собі регенерація, або навіть людська дегенерація. І мені, як актору, було цікаво втілити цей перехід. Коли я читав сценарій, то думав: «Блін, мені треба це якось пропрацювати, щоб глядач зрозумів». Під час зйомок я був дуже натхненний і безмежно щасливий знаходитись на майданчику. 

Щодо того, як проєкт вплинув на моє життя після прем‘єри… Не можу сказати, що в мене щось змінилося, але я радий бути причетним до серіалу. Хоч думки кардинально різні у глядача стосовно результату, але це не має значення, кіноробота все одно дійсно важлива для України. 

Якщо дивитись на тебе зараз і порівнювати з тим, як ти виглядаєш у серіалі, то видно, що ти сильно схуд. 

Так, є таке. 

Що вплинуло на це? 

Я завжди комплексував стосовно своєї ваги. Тут почався карантин, я поїхав до себе додому на Західну Україну, де все натуральне, без антибіотиків, і я тиждень тупо їв домашню їжу. В якийсь момент я просто зрозумів, що повернусь до Києва, не влізу у свої костюми, мене ніхто не впізнає, в мене буде ще більше комплексів. Це мене сильно налякало і я почав займатися спортом, їздити на велосипеді, стежити за своїм харчуванням. Звісно, коли ти приїжджаєш у Київ, всі бачать зміни і одразу питають тебе «Ти раптом не хворий?». А в мене така натура людська, що ця думка починає в мені варитися і я такий «А може реально хворий?...» Хоча, безумовно, в якійсь мірі хворий, бо я актор (сміється).

Давай поговоримо про твого героя Володю Твердохліба. По факту він головний антагоніст серіалу, але кожна погана людина завжди виправдовує свої вчинки і вірить, що всі його дії на краще. Як ти для себе виправдовуєш свого персонажа? 

Річ у тім, що людська неосвіченість призводить саме до такого. Бо людина освічена — освічена духовно, інтелектуально — вона ніколи, мені здається, до такого не прийде. А тут вся проблема героя полягає в тому, що він саме неосвічений, неграмотний в усьому, це стосується не тільки писемності. Це призводить до таких вчинків. 

Невігластво.

О, так, супер слово. Саме невігластво приводить людину до такого стану. Але у Твердохліба є віра, наївна певною мірою, в те, що так має бути. Він правда стовідсотково вірить у нову владу, що його і губить в результаті. Мені було цікаво показати ось яку штуку. 

В якийсь момент він розуміє, що неправильно діє, але вже немає зворотного шляху.

Тобто він на якомусь інтуїтивному рівні знає: щось не так. Не знаю, чи вдалося це оприявнити, бо я суб‘єктивний безумовно щодо роботи і проєкту. 

Але ж Василь Ганжа теж вірив у нову владу, але таки залишився людиною. В чому різниця? 

Бо Володя має інший характер. Він вміє прогинатися, чого не вміє робити Василь Ганжа. Він може досягати цілей будь-якими способами, навіть якщо це зачіпає мораль, він заплющує на це очі. А Василь Ганжа говорить в якийсь момент правду, як вона є, знаходить в собі внутрішній спротив.

Чи є щось спільне між тобою та твоїм героєм? 

Ай, яке цікаве питання. Напевно, щось таки є, але що саме не можу відповісти, бо все ж вважаю себе освіченою людиною. Справа у тому, що коли ти протилежний своєму персонажу, тобі легше його втілити. Єдине, напевно, — мені хотілося в нього щось своє душевне вкласти, щоб його виправдали. Мені не хотілося робити його абсолютним злом. Якщо у глядача не виникає до цього персонажа співчуття, це мій акторський промах. 

В мене виникло в останній серії, коли я розумів, що ти ламався між тим, щоб допомогти своїй родині і тим, що не можеш зрадити комуністичну владу. Я розумів, що це було важко для тебе — зробити вибір на користь влади, а не родини. Я бачив, що це тебе ламає.

Алілуя, дякую тобі! Так, от якби цього не було, то напевно ми були б схожі з ним. А оскільки вдалося це зробити, то ми різні. Мені б так хотілось думати. 

Дивись, твій герой жив у дуже складні часи, коли людина мусила робити, як ти сам сказав, вибір. Приймати позицію, від якої залежало твоє життя. Як ти думає, як би в ті часи вчинив Віталій Ажнов на місці Володі Твердохліба? 

А ось це дуже складне запитання, бо я там не був. Але якщо спробувати уявити, то хіба я можу сказати інакше (як актор Віталій Ажнов), ніж що я б так не вчинив, як мій персонаж. Але, знову ж таки, ми не знаємо, що з нами трапиться завтра і в які обставини потрапимо. Людина — складний механізм, ти інколи не очікуєш від неї того, що вона по факту робить. Тому, відверто кажучи, я не знаю. Правда, дуже складне запитання, і цікаво себе в ті часи помістити уявно, але точно сказати я не зможу. Ці обставини можна уявити, але пережити — то інше. 

Як ти думаєш, історія нашої країни циклічна, якщо порівнювати з тим, що відбувалося тоді і тим, що відбувається сьогодні на Сході? 

Напевно, вона циклічна в деякій мірі, але все одно рано чи пізно цей цикл має обірватися. Бо зараз ми даємо сильну відсіч, якої не могли дати тоді. Ці події робляться нас більш свідомими. Я дуже на це сподіваюсь. Я не можу сказати точно за себе, але кожне нове коле має інший вигляд, що говорить про зміни в головах людей. 

Як це — працювати під керівництвом режисера Аркадія Непиталюка?

Я не сказав би, що під керівництвом. Це не керівництво, а співтворчість, двосторонній авторитет для кожного учасника процесу. Він проста людина в усьому: спілкуванні,  задачах, гуморі, ставленні до тебе. Це тебе безумовно розкриває. Бо якщо я відчуваю якийсь гніт, то одразу ніяковію і вмикається мій внутрішній захист. А тут був такий процес, де Аркадій вірив у кожного і це проявляв. Віра в тебе дозволяє творити, і це прекрасно. 

Я бачив фотки, де ти граєш в серіалі «Ангели», у формі спецназівця. Це нове амплуа для тебе?

Я не сказав би, що це нове амплуа, бо мій персонаж Олександр Бутенко, якого в команді по-милому називають «Бутя», IT-геній. Бутя керує картами, маршрутами, знаходить будь-яку інформацію на того чи іншого злочинця і т.д. Тобто він більше в групі підтримки, а не вояка, як це може здатися з фотографій. Зазвичай Бутя знаходиться всередині бусіка, а не бігає з автоматом в руках і розрулює якісь екшн-сцени. 

Пам‘ятаю твою невеличку роль у фільмі «Незламна» Сергія Мокрицького (2014).

Так, це був, до речі, мій повнометражний дебют. 

Що в тобі змінилося з часів тих перших дебютів, як в акторі, так і в людині? 

Насправді, я зараз так само важу, як тоді (сміється). За цей час я дуже сильно зміцнів внутрішньо, в мене з‘явився стержень, більш вагомі життєві принципи. Духовні та моральні цінності в мене змінилися. Взагалі, «Незламна» — це теж був прекрасний процес. Сергій Мокрицький прийшов до нас на дипломну виставу «Одруження» за Гоголем у постановці Дмитра Богомазова та Андрія Самініна. Він подивився виставу і сказав: «А чого ж я тебе раніше не побачив? Я б тебе взяв на льотчика, більш серйозну роль». Але Сергій дав мені епізод, це теж було прекрасно. 

Зараз ти граєш на найбільшій київській театральній сцені (театр Франка), а раніше ти працював на камерній. В чому різниця між такими майданчиками? 

Хочу нагадати, що в театрі Франка є камерна сцена, хоч і побільше. Я, до речі, сильно пишаюся, що працюю в театрі Франка. Різниця в тому, що на великій сцені твої внутрішні ворітця повинні відкритися набагато ширше, ніж на камерній. На камерній сцені більш «кіношна» робота, дуже точна, а на великій ти мусиш витратити багато енергії та задіяти всі свої ресурси — і пластику, і голос, і емоції. 

Але я так розумію, що питання було спровоковане різницею між театром Франка та «Золотими воротами»? Я відповім. Різниця просто величезна. Зараз чудова можливість це зробити: я безмежно вдячний майстерні Дмитра Михайловича Богомозова і тому складу викладачів, які в ній працювали, це Олександр Миколайович Кобзар, Андрій Миколайович Самінін, Анатолій Федорович Ященко. Ці люди вклали в кожного з нас певну естетику. Для актора це надважливо. Окрім того, що режисер має власну естетику, ще й актор мусить її мати.

Коли тобі 21 і ти випускник, то дуже радієш з того, що тебе запрошують грати до великого театру. Саме запрошують і тобі навіть не доводиться бігати десь, стукати в двері. Ти щасливий йдеш працювати. Тим паче «Золоті ворота» дуже прогресивний театр, сучасний, особливо на момент 2015. Це, напевно, один з перших театрів, що був відносно епатажним і підіймав гостросоціальні теми. 

Але чого мені бракувало, так це саме естетики, і ще дуже мені бракувало класики.

Зазвичай ми грали сучасні п‘єси, сучасних авторів, ставили молоді режисери. І в цьому був дуже крутий досвід, бо ти попрацював з багатьма: з молодими, з розумними, з прогресивними, інколи звісно з малодосвідченими, інколи з недостатньо професійними, але, повторюся, це дуже крутий досвід. Правда, я вдячний театру «Золоті ворота», це те місце, де для мене, на відміну від університету, все вже почало відбуватися по-справжньому. Три з половиною роки в театрі «Золоті ворота» були корисними для мене. Я не шкодую про них, та йдучи до цього театру я розумів, що не буду працювати там все своє життя. 

Протягом своєї роботи в «Золотих» я тричі прослуховувався до театру Франка. Лише на третій раз я вже звільнився до прослуховування, чотири місяці я грав лише разові ролі у виставах. І, безумовно, зараз я абсолютно щасливий бути в театрі Франка, тим паче, що головний режисер там — мій майстер курсу. 

А як це — працювати під керівництвом свого майстра?

Це дуже непросто, скажу відверто. В якийсь момент ти відчуваєш, що в тебе є певний захист, але водночас це й ще велика відповідальність. Свого майстра геть не хочеться розчаровувати. Все, що ти пропагуєш у своїй професії, це заслуга твого майстра. І по тобі в якійсь мірі можуть оцінювати саме його, давати йому певну характеристику. Це дуже відповідально. 

Я чув історію, що тебе не пускали до театру «Золоті ворота» на виставу, коли ти купляв квитки. Це правда?

Добре, що ти про це знаєш, але погано, що ти мене про це запитуєш. Ну так, це було насправді, мене не пустили до театру «Золоті ворота» на виставу Вані Уривського «Фрекен Юлія» з квитком. Ось і все.

А чому так сталося?

Ну, мотивація була такою, що я можу зіпсувати свято. А це було відкриття сезону. Більш деталей я не знаю. 

Що, на твою думку, найкрутіше в українському театрі сьогодні? 

Актори (сміється). А взагалі не знаю, важко оцінювати. Напевно, те, що він рухається вперед. Знаєш, це як коли береш зі старої полиці книжку, і вона вкрита пилом. Зараз цей пил зникає і ми все ближче й ближче до Європи. А деякі вистави й справді можуть конкурувати з європейськими. 

Які, наприклад?

Для мене це в першу чергу «Morituri te Salutant» Дмитра Михайловича.

Який головний недолік українського театру сьогодні? 

Оці всі театрально-фейсбучні ігри. Це найбільший недолік, мені здається. Хоча, напевно, не варто на них так зважати. Звісно, є ще й купа дрібних проблем, в кожному театрі свої. А стосовно фейсбучних срачів, не побоюсь цього слова, якщо ти вже самовиражаєшся, то роби це відкрито, будь ласка, позначай людей. Щоб вони не від когось дізнавались, що ця публікація про них.

А чому, як ти гадаєш, люди не пишуть в особисті повідомлення, коли чимось незадоволені, а роблять з цього публічні пости? А інколи й поливають один одного брудом на очах у «друзів» та підписників. 

Тому що у них безліч комплексів і страхів. Це страшна закомплексованість. І тим самим вони чекають від своїх FB-«друзів» (показав в лапках) підтримки та лайків. Зараз у багатьох життя складається з лайків. Це жахливо.

Давай повернемось до кіно наостанок. Назви свої найулюбленіші українські фільмі.

Крайня прем‘єра, яка мене вразила, це «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Це справжній прогрес для українського кіно. Дуже крутий авторський фільм був у Марисі Нікітюк «Коли падають дерева».

Також я вважаю, що дуже крутий серіал «Спіймати Кайдаша» і, як би там не було, але для українського кінематографу, на мою думку, важливим є серіал «І будуть люди» (особливо для історичного жанру). 

А які світові фільми тобі подобаються? 

Ой, я можу багато передивлятись «Список Шиндлера» Стівена Спілберга, це просто культ. І тебе постійно накриває під час перегляду, скільки б разів ти його не дивився.

Кого ти б хотів зіграти?

Правду сказати? 

Я хотів би зіграти Гамлета. Я знаю, що я нетіпічний Гамлет.

Щоб я його зіграв, для цього потрібен такий режисер, який би побачив в мені Гамлета. Хоча я його в собі бачу, але не класичного. І мені б дуже хотілося це втілити. Ще в мене є мрія зіграти Мишкіна з «Ідіота» Достоєвського. Але оскільки ця постановка вже є на сцені театра Франка (не зі мною), то я не вірю, що це трапиться. Із світової класики мені б хотілося зіграти Калігулу за Камю. Ну і Грегора з «Перевтілення» Кафки. Взагалі є багато чого, але все, що має бути моїм, до мене прийде. 

Величезне дякую тобі за інтерв‘ю!

Богдан Панкрухін.Yabl.

Фото: Олександр Пілюгін