ПІСЛЯ ПЕРШОГО ПЕРЕГЛЯДУ "РІЧАРДА III" ТЕАТРАЛЬНІ ЕКСПЕРТИ КАЗАЛИ: ВІДЧУЛИ ЕМОЦІЙНИЙ СТРЕС, АРИТМІЮ, А В КОГОСЬ НАВІТЬ ПІДСКОЧИЛА ТЕМПЕРАТУРА. Трагедія передбачувано-актуальна – з огляду на наші реалії – війну й боротьбу за владу. Дехто порівнював споглядання 3-годинної вистави з тим, що буває за надмірного вживання молодого вина – коли голова ясна, але ноги не несуть. Після фіналу здається, що не захочеться ходити до театру цілий рік. Втім, за кілька днів це потроху минає. Одначе, звідки такий потужний ефект?
Очевидно, від добре продуманого темпоритму. Завдяки йому видовище справляє таке саме глибоке враження на підсвідомість, як це іноді робить музика.
Доки переживаєш оцей владний ритм, то зовсім не думаєш, про що вистава. І лиш потім починаєш аналізувати відчуття й робиш висновок: Річард, можливо, зовсім не головне втілення зла. Він у виконанні Богдана Бенюка навіть іноді симпатичний і вартий співчуття. Принаймні кохає леді Анну так, що готовий убити заради цієї любові. Вона робить його вразливим і від того ще жорстокішим. Здається, він і вбиває Анну, аби позбавитися цієї своєї слабкості.
Він тішиться грою зі смертю, стрибає в безодню пристрастей, яка стане йому могилою.
Але Річард – не найстрашніше, що бачимо тут перед собою. Зрозуміло, що король-потвора не приведе країну до миру. Але гірше, що на сцені не бачимо інших – гідних це зробити. Актори ні в пластиці, ні в емоціях не показують "помазаників Божих". Рухи їхніх душ і тіл надто метушливі. Немає тут королев, герцогів, принців. Вони всі – самозванці. Війні не буде кінця, бо вона – єдине, що зосталось справжнього поміж безкінечної брехні.
Вигадливе сценографічне рішення Міроні Швелідзе тонко і влучно підкреслює змішання божого й диявольського, земного і небесного. Річард та Анна йдуть до вівтаря по помосту, який щойно був плахою для герцога Кларенса. А вже за кілька хвилин той поміст перетворюється на стіл, за яким відбувається бенкет. А королівський трон підозріло подібний до електричного стільця.
У цій виставі цікаво дивитися на "франківців". Нам часто здається: от приїде грузинський режисер, отакий, як 56-річний Автанділ Варсимашвілі – учень Роберта Стуруа – й змусить наших акторів, розслаблених любов'ю домашньої публіки, робити щось таке, чого вони ніколи не робили й від чого ми ахнемо. Але тут актори роблять якраз те, за що ми й звикли їх любити. Тільки роблять це так, ніби вперше, і постають перед нами очищеними від лінивої звичності. Здається, режисер просто нагадав їм: ви чудові й без мене, тільки потрудіться згадати про це. І завдяки цьому ми ніби заново відкриваємо для себе цілу плеяду артистів. Вони знову ті самі, якими ми їх колись полюбили – і Тетяна Шляхова (леді Анна), і Олег Стальчук (лорд Гастінгс), і Василь Баша (Брекенбері), і Олексій Богданович (лорд Бекінгем) та всі інші. От хіба в чомусь несподіваний Остап Ступка, що грає Кларенса – у нього раптом з'явилися в голосі нотки Богдана Ступки. І це – не те, що робиться спеціально, а виникає само собою.
В останньому бою король отримав 11 ран
Річард ІІІ – король Англії з 1482 року по 1485-й, талановитий правитель, мужній воїн і добрий стратег. Одначе в народі підозрювали, що він заради трону вбив попередника. Через те суперники повстали, Річард загинув і на ньому скінчилася династія Йорків, яку змінили Тюдори. Вони демонізували Річарда, чим скористався Шекспір.
У його хроніці, написаній 1591-го чи 1592 року, це горбата кульгава потвора, кровожерлива, цинічна і віроломна. Він виходить на сцену, обтяжений вже двома вбивствами. А до фіналу позбавляє життя ще з десяток персонажів, включно з малими дітьми. Шекспіру йшлося про аморальність влади. Але й про те, що людина, якій змалку недодано любові й ласки, може стати монстром.
2012 року англійці знайшли могилу Річарда й з'ясували, що в останньому бою король отримав 11 ран, дев'ять із них – у голову. Отже, він бився без шолома й не збирався тікати. І знамениті слова "Коня! Королівство за коня!" – лише чудова вигадка Шекспіра.
До речі, Річард – останній англійський король, який загинув у бою.
О. Донік, В. Жежера. Gazeta.ua. 03. 05. 2016.
