Сама ця "Земля" — досить атмосферна, інколи інфернальна.
На Камерній сцені ім.С.Данченка (Національний театр ім.І.Франка) виходить прем'єра "Землі" за мотивами О.Кобилянської. Постановка та сценографія — Давид Петросян.
Не лише коли говоримо про "Землю", а й коли йдеться про інші величні художні "поверхні", різним режисерам надважливо знайти і створити — атмосферу сценічної дії. Камерна сцена франківців, де майже півтори години грають братовбивчу історію про українських Каїна та Авеля, таку напружену атмосферу передбачає.
Сама ця "Земля" — досить атмосферна, інколи інфернальна.
У жодному разі така "Земля" на невеликій сцені задано не амортизує соціальні "широчіні трактувань сімейного конфлікту". А це, нагадаю, цитата з творчого доробку видатного критика Г. Бояджієва (світла йому пам'ять), який рівно 70 років тому саме так писав про іншу — велику — "Землю" у післявоєнних Чернівцях.
А тут — мала "Земля".
Молодий режисер Д.Петросян уперто прагне перемонтувати розгалужене полотно великої народної трагедії О.Кобилянської. Він хоче переформатувати його, це полотно, в доволі лаконічну емоційну медитативну сценічну новелу.
Власне, це його реверсний режисерський шлях: від масштабної панорами народного життя (як у автора) — до трагедії локальної, зосередженої на внутрішніх конфліктах і драмах. До того ж така камерна трагедія ніби навіяна й наспівана південно-східними мотивами. Бо такий сценічний сюжет доволі органічно міг би існувати і в японському орнаменті, зокрема.
Отже, уявіть, що не такий уже й великий сценічний простір Камерної сцени ніби умисне стиснутий і спеціально звужений до малесенького кавалка чорної землі. У буквальному розумінні. Бо якась крихка сипуча гидота постійно під ногами у героїв Кобилянської. Чорний пісок, мертве міндобриво. Смоляна трясовина, що постійно воліє засмоктати не лише тіло, а й долю.
Герої Кобилянської в такому камерному обмеженому просторі — на мертвій землі — як бранці у пекельній дитячій пісочниці. Вони раз у раз проходять тут різні кола своїх поразок та втрат. Бо перемог нема і не буде.
У програмці прем'єри ні в Батька, ні в Матері немає питомих імен, як було в повісті Кобилянської, — Івоніка та Марія. Тут, у виставі, лише Батько і Мати. Ніби вічні стовпи, які охороняють оцей кавалок смертельного крихкого щастя.
І, мабуть, не дивно, що на такій цілині й виросли, як два бадьорих будяки, їхні сини — Михайло (Олександр Форманчук) та Сава (Іван Шаран). Один вищий, другий нижчий. Мала би бути між ними й інша велика різниця. Бо ж із давніх-давен Михайло — то втілення доброти земної, а Сава — то уособлення злості людської.
Втім, у камерній франківській "Землі" інакше. І, власне, в такому "інакше", як на мене, є паросток концепції. Вона ніби суперечить Ользі Юліанівні Кобилянській. Водночас вона (режисерська концепція) і в самій природі її глобального людинорозуміння та людиновідчуття.
Отже, за версією режисера, Михайло і Сава — два ідентичних паростки на одному ґрунті. Два обличчя в одному буттєвому люстрі. І якби певний зсув обставин поміняв їх місцями, то, можливо, першим у той фатальний момент стріляв би Михайло?
У цій виставі, в конкретному напруженому новелістичному сюжеті, вони не є близнюки. Вони — майстерно й детально індивідуалізовані. Кожен образ — Михайло та Сава — передбачає свій особливий сценічний ритм, тобто ритм внутрішній, наповнений, прорахований. Кожного вирізняє особлива пластична партитура. Скажімо, Михайло, якого забрили в солдати, виявляє певні ознаки "контузії" ще навіть у мирні часи, бо він такий є. Це парубок-хижак, ладен своїми клешнями не тільки обняти оцю маленьку землю під ногами, він хоче підім'яти її під себе, бо така його жага ґаздування, обробляння (ґрунту), здається, іноді маніакальна.
Мертва земля, оця темна трясовина під його ногами, ніби перетворює хлопчину на хижого звіра, котрий передчуває, що далебі нескоро в його маленькій пустелі визріє рясний врожай. І він скаженіє. Одна з найкращих сцен у виставі — розмова сина з батьком у шпиталі. Наче поранений звір, цей Михайло прагне туди — на свою землю, аби захистити її, не віддавати її нікому.
Тим часом брат Сава, яким його грає Іван Шаран, інколи нагадує дитячу іграшку. Так, ту іграшку, якою в дитинстві міг би "бавитися" хижий брат Михайло. Інколи… У такому Саві є недолюбленість, є зіпсованість, є якась фатальна дитяча рана, що ятрить йому постійно.
Щось темне й потаємне є між цими братами, побритими налисо.
Їхні голови світяться, як маківки літньої місячної ночі.
І чимось кожен із цих братів схожий на західника-"самурая", для якого життя і смерть сконцентровані в маленькому кавалку чорної трясовини. Їхньої родинної пустелі.
Створюючи суто камерний новелістичний формат своєї "Землі" з такими собі а-ля японськими відлуннями, молодий режисер прошиває виставу не лише буквальною червоною ниткою (у вигляді реквізиту). Власне, це не така вже й нова режисерська витівка. Він додатково прошиває цей камерний сюжет ще й образом маленької дівчинки, вочевидь невидимки, не передбаченої Ольгою Кобилянською. В анотації і ця героїня безіменна — "Вона".
Хто саме ця Вона для режисера, для кожного персонажа, для Кобилянської, власне? На мій погляд, у виставі — це ще живий голос уже мертвої землі; це ненароджене дитя — чи то Сави, чи то Михайла; це маленька приблуда, котра своїм суголосним співом повсякчас і доповнює атмосферу "Землі" енергетикою потойбіччя, примарності — марності. Така от "Вона" ніби уточнює жанр постановки — не реалістична, а все-таки містична сімейна драма.
Традиційне запитання у зв'язку з класичним текстом О.Кобилянської — за що саме Сава убив Михайла — у виставі франківців також не передбачає "шкільної" відповіді: мовляв, за землю. За землю сьогодні вбивають у інших місцях, у масовому порядку.
У цій же дивній, химерній, не в усьому вибудуваній сценічній історії про те, як життя перетворюється на чорний пісок, брат Сава вбиває брата Михайла — тому що бачить у ньому маленький потворний фрагмент самого ж себе. Тому що "не хоче в солдати", адже сина-одинака не поженуть на воєнщину.
Сава у виставі вбиває Михайла мотовилом — миттєво. Без роздумів. Це вже давно спланований ним реванш — за те, що Михайло і вищий, і нахабніший. За те, що великі пазурі брата здатні загарбати трохи більше мертвої землі, ніж дитячі нігті мініатюрного Сави.
Теє мотовило впивається в Михайлове серце ще й тому, що то є помста за нерівноцінну материнську любов. Буцімто мати більше любила Михайлика. А таке не прощають.
Наскільки це можливо, молодий режисер прагне перевести мотиви-ритми соціально-побутового конфлікту — у площину екзистенційного фатуму. Коли земля не так земля — як сама ентропія, що пожирає все живе і суще, братів і сестер, матерів і батьків.
Такі враження від "Землі" навіяні лише передпрем'єрним показом, — офіційна прем'єра попереду. І, далебі, франківцям ще є над чим працювати. Варто шукати точний ритмічний курсив між епізодами. Необхідно відчути співвідношення тиші в залі і деяких аж занадто кволих акторських голосів. Потрібно стисліше, лаконічніше й гостріше витворювати деякі сцени, адже все-таки це новела, а не полотно на великій франківській сцені.
Попри все, гадаю, ця "Земля" вже подарувала етапні роботи деяким акторам — Олександру Форманчуку, Івану Шарану, Василеві Баші, Лесі Липчук.
І, попри все, така "Земля" особисто мною сприймається як важлива пошукова сценічна територія — власне, територія Національного театру.
О. Вергеліс. Дзеркало тижня. 23. 02. 2018.
