Сергій КАЛАНТАЙ: «Мій обов'язок — втілити талант у національну ідею»

Однією з останніх на сьогодні постановок, яка поповнила репертуар Національного академічного драматичного театрі імені Івана Франка стала вистава «Лунаса» за п'єсою Брайана Фріла «Танці на Луназу», режисер Андрій Приходько. Головну чоловічу роль у цій виставі виконує український і німецький актор театру та кіно Сергій Калантай. Сьогодні пан Сергій наш гість.

— Розкажіть будь-ласка як створювалася ця вистава.

— Режисер Андрій Приходько забрав нас всіх і сказав, що є історія про те, що все в житті має своє коло, про традиції, які не можна забувати.

Виконавиці переважно жінки. А я граю головну чоловічу роль — оповідача Майкла. Він говорить, що все тримається на тобі (тобто мені). Як ти розпочнеш цю виставу, як ти її поведеш, як ти заохотиш глядачів йти за собою, так вона й буде існувати далі. Мій персонаж згадує своє життя. Але всі картинки, які він бачить, відбуваються в його уяві.

Ця вистава цікава тим, що тим можеш повернутися у час дитинства. Не важливо чи ти граєш ірландську п'єсу, чи українську, чи англійську. Головне, що ти маєш можливість поспілкуватися зі своїм минулим. З одного боку ставишся до себе трішки критично, а з іншого можеш бути радісний з того, що ти повернувся. Цим вона цікава.

Андрій Приходько перформенсний режисер. Він фантастичний актор, фантастичний оповідач. Шкода, що ми мало разів встигли зіграти цю виставу. Сподіваємось, що закінчиться наша карантинна псевдотюрма і ми почнемо грати. Адже глядач дуже добре сприймає цю виставу.

Режисер запропонував, аби всі актори принесли на першу репетицію свої дитячі фотографії. Я був здивований, коли побачив своїх партнерів малими — у дитячих сарафанчиках, на велосипедах. Це було так щемливо і сердечно стосовно один одного.

Потім була копітка робота з монологами, з режисером, стосовно його уявлення як все має бути. Андрій дуже прискіпливий до театральних знаків. Як він сказав, так все й має бути. Ти не маєш права на помилку. В цьому відношенні він схожий на німецьких режисерів.

Дуже радий, що у виставі поруч актори з якими я був на кіномайданчику. Це Лариса Руснак, Світлана Прус, Олександр Ярема, Володимир Ніколаєнко. А сценічному майданчику з ними також було зустрітися приємно. Тому що театр — це живе спілкування. Ти дивишся в очі і відчуваєш партнерську енергію.

Радий за молодих виконавців, яких багато у новій виставі. Вони щойно прийшли до театру і вже фантастично себе показали. Я досі називаю свою партнершу Дану Кузь, яка грає маму, «мамою». Хоча дівчині лише трохи більше двадцяти років. Ми вжилися у свої ролі, прикипіли один до одного душею.

Вистава йде на камерній сцені. В кіно це називається крупний план. Ти не можеш схибити, ти не можеш бути не відвертим, тому що глядач поруч — у тебе «на носі». І ти маєш грати очима, безпосередньо спілкуватися з глядачем. Це зобов'язує тебе бути правдивим. Якщо на великій сцені ти можеш заховатися за партнерів чи за декорацію, то на малій ти безпосередньо на очах.

У виставі надзвичайні танці (на жаль я не беру в них участь) і фантастична музика і співи, над якими для нас працювала Сусана Карпенко. Режисер запросив спеціального викладача з ірландських танців. Це дійство, коли є азарт і захоплення в цю гру. Воно надихає всіх акторів бути жвавішими. І глядач тягнеться до цих танців. Це так як на весіллях, коли всі беруться за руки і танцюють. Мав грати наступну виставу у квітні…

— Чи потрібно у наш складний час, коли суспільству доводиться стикатися з такою кількістю проблем, підіймати зі сцени тему евтаназії. Маю на увазі виставу «Подорож Аліси до Швейцарії».

— Напевне я був би далеким від цієї теми, якби безпосередньо не пережив смерть своєї мами. Я бачив як вона вмирала. Це було на відстані витягнутої роки. До останнього ми не казали, що в неї рак, до останнього вона мучилася і думала, що це астма. Її останній видих був 8 грудня о 7 год. 15 хв.

Тема смерті табу для багатьох людей. Ми запрограмовані на життя, на радість, а не на смерть. Але це той атрибут, те дійство, та тайна, яка має бути в нашому житті.

Я задаю собі питання — чому на заході це може бути темою для розмов, а в нас ні. Це мені нагадує Радянський Союз, коли казали, що в СРСР сексу немає.

Є люди, які зневірились у своєму житті і мучаться. Потрібно про це говорити. Про це ми багато дискутували з режисером-постановником вистави Станіславом Мойсеєвим. Для нас усіх акторів у цій виставі він був не просто режисером, а вчителем і в якійсь мірі реформатором наших поглядів. Театр має ставити питання. Але він не має тебе навчати. Можливо потрібно більше радіти життю і показувати це. Але, як мені здається, інколи треба зазирнути в себе, аби зрозуміти, що в середині нас.

Ця вистава для мене знакова. Добре, що вона була. Це великий досвід.

Тепер щодо мого персонажа. Я не відношу цю людину до касти поганих. Навпаки, для мене це особистість, людина, яка стає проти суспільства. У мене завжди викликають повагу такі люди. Це особистість. У нашому житті — банальному, тривіальному ми не завжди робимо героїчні вчинки. Але серед нас є герої. Інша справа, що цих герої ти пізнаєш тільки за їхніми вчинками.

Для мене доктор Штром — це людина своїх ідеалів і своїх вчинків. Мені говорили, що він вважає себе Месією. Наполеон теж вважав себе Месією, як і Олександр Македонський. Але Месія один, був і залишиться. Проте прагнення того, щоб відстоювати свою точку завжди викликає в мене повагу.

— Як доля звела Вас з Театром ім. Івана Франка?

— 1981 року, щойно я вступив до театрального вишу, мій друг Андрій Крітенко (Крот), син актриси цього театру Лідії Гайової, привів мене до театру. Зазначу, що моє дитинство минуло в Києві. Нас водили в Театр юного глядача, інші театри. Скажу відверто, я тоді не захоплювався театром. Але це була добра нагода побути разом з товаришами, поспілкуватися.

І раптом Андрій повів мене по театру. Завів під сцену, показав гримерки, маленьке кафе. Я пройшовся по сцені. Тоді зрозумів, що це той дім, той храм, де я хочу бути і якому я хочу служити. Що я до цього йшов. І якийсь магніт сюди мене тягне. З того моменту я мріяв, я жив, я надихався думкою про театр. Так трапилося що мою першу дружину Жанну Калантай та мого друга і кума Анатолія Гнатюка у 1985 році запросили працювати до цього театру.

А я в цей час працював у Віталія Малахова в театрі на Подолі, що тоді мав назву Театр естради. Я щовечора приходив до Театру Франка аби забрати свою дружину, а насправді приходив, щоб подихати цим повітрям. Це був театр корифеїв. Тоді не розумів, що таке авангардний театр. Не знав хто такі Курбас, Брук. Але знав, що є Театр Франка. Не знав, хто в ньому ставить вистави. Але коли актори виходили на сцену, то ти відразу розумів, що це люди, які можуть щось неймовірне. Я дивився на Гашинського, Цимбаліста, Богдана Ступку. Взагалі Богдан Сільвестрович для мене ідеал як актор, і як людина. Любов до цього театру була шаленою.

Потім життя склалося так, що я опинився у Німеччині. Повернувся і багато знімався в кіно. Брав участь в антрепризах. Але була велика любов саме до цієї сцени. Театр змінився, змінився і я.

У 2016 році Станіслав Мойсеєв, який на той час був художнім керівником театру, запропонував мені зіграти у виставі за п'єсою Стрімберга «Ерік ХІV». Я виявив бажання.

Потім він сказав, що є п'єса, тільки вона складна. Мова про вже згадувану «Подорож Аліси до Швейцарії». За неї ніхто не хотів братися, тому що вона пов'язана з такою складною темою як евтаназія. Для мене як для людини, яка звикла о європейського підходу до праці це було просте питання. Вже після смерті моєї мами я зрозумів, що я граю і для чого. Зрозумів мету мого існування у цій виставі. Після вистави керівництво і художня рада запросили мене у трупу театру.

Цікавою була робота у режисера Дмитра Чирипюка «Моя дорога Памела». Фантастичний, матеріал, фантастична комедія. Вона дуже щира і дуже сердечна. Тут казка стає життям, чи життя стає казкою. Граю з фантастичними акторами. Мушу бачити які вони, дотягуватися до їхнього рівня. У цій виставі грають народні артисти з великим досвідом. Високий пілотаж показує Олена Хохлаткіна, яка виконує головну роль.

Наступна робота — «Коріолан» у постановці Дмитра Богомазова. Це було моє перше спілкування з цим режисером. Хоча я вже давно залюблений в його вистави. Деякі з них передивлявся багато разів. Велике враження на мене справили вистави «Життя попереду», «Кепка з карасями», а «Співай, Лоло, співай» — моя улюблена його постановка. Працювати з таким режисером велике щастя. У нього інше бачення. Він глибоко театральна людина. Не знаю іншого режисера, який би так розумів театр, «їв його ложкою, виделкою, ножем, руками», насолоджувався театром, так його смакував.

— У квітні мала відбутися прем'єра вистави «Крум» за Вашою участю.

— На жаль через карантин її довелося перенести. Це вистава про самотність. І, водночас, про те, що ми маємо бути щирими один до одного.

Режисер вистави Давид Петросян — театральне майбутнє України. Слава Богу, що воно є в нашому суспільстві. Давид — це невелике віконце, через яке ми можемо зазирнути в майбутнє. Ще один цікавий молодий режисер Іван Уривський, який поставив у нашому театрі виставу «Лимерівна». Це та молода кров, яка приносить зміни і радість.

З Петросяном дуже цікаво працювати. Найбільшу увагу в мене викликають інтелігентні й освічені люди, які є професіоналами своєї справи. Петросян один з них.

У мене тут роль Дольче. Це сусід головного героя Крума, якого грає Остап Ступка. Герої мають лінію життя, яка не пов'язана з суспільством. Вони намагаються відокремитися, жити своїм життям — побути на якихось весіллях, імпрезах, похоронах, аби набити черево. На цьому їхнє життя починається і закінчується. У цьому і трагедія, і комічність. Це те, на що ми не звертаємо увагу, але що серед нас.

— Ваша творча біографія як актора розпочиналася в Театрі на Подолі.

— Можете собі уявити, як 21-річного хлопця записали в колектив театру. Тоді це був Театр естради, де був режисер зі своїм ім'ям — Віталій Малахов. Тут працювали актори Ігор Рубашкін, Ігор Крикунов, Володимир Кузнецов, Олександр Крижанівський, всі зі своїм почерком, своїми мистецькими надбаннями. І ти потрапив у товариство цих людей. Вони тебе сприйняли, вони тебе прийняли до себе. Це було дуже важливо. Взяли не як «сина полку», а як людину рівну собі за статусом. Це відразу тебе надихає і дає можливість далі працювати.

Дуже не люблю, коли хтось до когось ставиться зверхньо. Ми всі варимося в одному котлі і робимо одну справу. І вважати, що ти народний, а ти простий, бо тільки прийшов ні в якому разі не можна. Тому що кінцевий результат — оплески, для всіх. Ми робимо одну загальну велику річ — виставу. Вона складається з багатьох учасників — епізодичних, головних. Всі вони роблять малюнок вистави. І якщо глядачі сприйняли — це оплески для всіх. Те ж саме можна сказати про театр Малахова. Я зрозумів велике призначення театру. Такий колектив — подарунок долі.

З театром Малахова я побачив світ. Починаючи з 1988 року ми об'їхали 17 країн. Побачили інше життя, надихнулись чимось іншим, придбали фірмові речі. А це теж було важливо.

У нас був маленький театр. Ми жили однією сім'єю. Малахов міг зібрати всіх у своїй квартирі. Збиралися, їли, обговорювали, дискутували, ставили вистави, експериментували. Тоді я зрозумів, що театр може складатися не тільки з класичних форм, але й експериментальних, нових. Малахов перший заставив нас дивитися відеофільми. Тоді відео тільки входило в наше життя. Ми дивилися багато фільмів, надихалися з цього. Вважаю Віталія Малахова своїм «хрещеним батьком» у театральному житті.

— Багато років Ви мешкали за кордоном.

— У даному випадку це була не професійна, а життєва еміграція. Вона не дає тобі можливості проявити себе професійно чи за фахом на перших порах. Ти спочатку мусиш здобути статус кво як людина цього суспільства. Тоді можеш переходити до другої стадії, вже шукати себе в цьому суспільстві.

Звичайно, надбання були. Це тимчасові вкраплення в кіновиробництво — німецьке, австрійське чи швейцарське. Щоб тебе запрошували і ангажували треба було добре опанувати німецьку мову. Тим більше, що мова головний інструмент драматичного актора. Бути стовідсотково німцем мені б ніколи не вдалося, як і будь-якому іншому іноземцю. Але вдосконаливши свою мову працювати, навіть з акцентом, це вже досягнення.

Оскільки німецький уряд не визнає радянських дипломів крім медичних, я мав вступити в Німеччині у театральну школу, яку закінчив. Після цього, вже маючи профспілковий номер, тобто право зніматися на різних майданчиках Європи, вже входив у професію. Я й зараз знімаюся в Німеччині, Австрії та Швейцарії, коли мене запрошують.

Найбільшим досягненням для мене було зніматися в оскароносного режисера Хавіра Колєра. Він приїздив зі США до Швейцарії знімати фільми для місцевого телебачення і кіновиробництва. В один з таких приїздів я потрапив до його фільму. Це було спілкування з американцями, які безпосередньо формують кіномистецтво як велику галузь. Але проєкти були рідкісні. Треба було виживати — класти плитку, розвозити меблі та ін.

— Напевне мали можливість порівняти як ставляться до культури в Україна і в Західній Європі?

— Там культура стоїть на першому місці. Людина, яка приносить до мерії театральну ідею отримує гранд, тому що держава заохочує людей розглядати світ і суспільство з різних боків. Через мистецтво також. А воно має велику бюджетну і спонсорську підтримку на заході.

Мені доводилося грати в туалеті вокзалу, потім — на зупинці таксі. Це не можна назвати театром чи виставою. Швидше перформенс. Але всерівно це було приємно. Поняття демократії для мене можливість пробувати життя з різних сторін. Ми маємо сприймати його таким, яким воно є. І не обов'язково знаходити зелену фарбу в траві, а можна знайти масу відтінків. На цьому ґрунтується сприйняття мистецтва на заході. Підтримання культури, а вже потім економіки — важливе правило західного світу.

— Чи не збиралися там залишитися?

— А ким? Людиною, яка очікує на милість Бога? Що пощастить мати 2−3 дні в кінопроєкті. Чи працювати на фірмі, як працює мій син. У нього своя маленька фірма з перевезення потрібних речей. Звичайно, можна було б якось «триматися за ковбасу». Але як людину, яка хоче бути на своєму місці, мене звичайно потягнуло додому.

Повернувшись зрозумів, що можу знову бути присутнім у своїй професії. Це дуже важливо, бо це ідея існування. Бути здоровим і займатися тим, що ти любиш — я вважаю це критерії щастя.

— Крім роботи у театрі Франка Ви граєте у виставі за п'єсою Богдана Гнатюка «Кафе Республіка» у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».

— Цю п'єсу написав хлопець, який виростав на моїх очах. Його батько Анатолій Гнатюк — друг, кум і брат. Ще не читаючи п'єсу, сказав, що так. Певна річ, аби підтримати рідну для мене дитину.

Але зовсім скоро зробив висновок, що в людини, яку ти сприймаєш як дитину в голові ховаються мізки, які наповнені глибокими думками. Це викликає бажання працювати і шукати далі.

Перша прем'єра вистави відбулася в Київському драматичному театрі «Браво», режисер Любов Титаренко. Це був терміновий ввід, здається за три дні. Сама вистава була спонтанною, не було задуму.

Вже потім, коли ми перебралися в «Сузір'я», Богдан з кожним із нас окремо працював. Розповідав, чому він написав цей персонаж, хто він такий. Богдан надихався фільмами Тарантіно, інших сучасних авторів і казав, що хоче в контексті цих авторів зробити виставу. Прагне показати суспільство не за маскою суцільного свята, а за маскою трагедії особистості. Як зрада тебе захоплює і забирає в свої тенета. Цю думку треба було вносити в концепцію вистави і це спрацювало.

Були підібрані хороші актори. Декорація мінімальна, але вона надихає на дійство, правильне спілкування на сцені. Образи двох постановок однакові по іменах, але вони різняться і в своїх костюмах, і в своєму ставленні до головного героя Харитона персонажа, якого грає Назар Борушок. Вони різні і несуть різні думки. Мій герой Єгор у першій постановці був більш буфанадний, а в другій — це людина з підбитим крилом.

Були пропозиції взяти участь у постановці за п'єсою Богдана Гнатюка «Украдена краса». На жаль через зйомки довелося від неї відмовитися. Зараз Богдан працює над новою постановкою. Можливо візьму в ній участь.

— Чим для Вас є кіно?

— Кіно — це моє життя, можливість стати тим, ким я мріяв бути. А в дитинстві я мрів стати військовим, розвідником або шоуменом. Все це стало можливим завдяки моїй професії в кіно.

Справжнє кіно — ця як великий ковток чистої джерельної води, якою ти насолоджуєшся і не можеш напитися. Є речі, де ти просто граєш своє обличчя, знання німецької мови, типаж. І ти тільки це використовуєш. А в інших роботах є глибина.

Через свою роботу, через своє ставлення до професії ти говориш про себе. Кіно буває різним. Для мене кіно це праця, досвід, удосконалення самого себе.

— Чимало глядачів запам'ятали серіал за Вашою участю «Відділ 44».

— Ми задавали питання продюсеру, режисеру чому 44? Вони говорили, ось закінчимо зйомки і відкриємо таємницю. Але й досі вона не відома.

Цікава річ кастинг. Ми дуже довго йшли до цієї роботи. Була підібрана команда. Всі незнайомі між собою люди. Треба було притиратися один до одного. А потім ми стали однією родиною.

Фішка цього серіалу була в тому, що сценарії писали різні автори. Нещодавно дізнався, що сценарій однієї з серій написав Андрій Кокотюха.

Різне уявлення різних авторів дає тобі можливість по різному існувати. Мій персонаж Строгов — керівник відділу, головний. Він сильний, вольовий, людина з досвідом, знає як має бути.

Як я вже говорив, були різні автори. Дехто додавав більше гумору, інший — більше смутку. Могла бути присутня смерть. Ми дуже з цього кайфували. Відчували, що в цій серії можемо бути вільними, насолоджуватися, а в іншій -сконцентрованими, серйознішими.

Серіал на диво дуже сподобався багатьом людям. Він простий, тут поступово, покроково розповідається про все, що відбувається. Певна річ, що це казка. Такого відділу напевно ніде не існує. Але ми всі віримо в казки, в те, що мало б бути в нашому житті.

— У той час як у кінотеатрах вже запанували українська мова більшість серіалів в Україні продовжують знімати російською.

— Не всі. Нещодавно знімався у 95-серійному україномовному серіалі «Таємниці». Але проблема дійсно існує.

Переважно дистриб'ютори, адміністратори кіновиробництва більше думають про гроші, а не про нашу культуру і наше майбутнє. Вони двважають, що простіше зняти кіно російською мовою і продати цей продукт. Але так ніколи не думали ні Миколайчук, ні Параджанов. Вони знали, що кому треба будуть дивитися українською, або самі перекладуть іншою мовою.

Світ змінився. Президенти на американських банкнотах диктують більше правди, ніж наші сердечні справи. Але при цьому багато людей на знімальному майданчику спілкуються між собою українською, бо вважають себе українцями, попри те що нам нав'язують російську мову.

Це питання має вирішуватися на високому рівні. Має бути заборона знімати російською, або створені такі умови, щоб це було невигідно з економічного боку.

— Багато хто говорить, що актор повинен бути адвокатом свого героя. А чи були адвокатом Чаплинського у фільмі «Гетьман»?

— Ця одна з моїх улюблених ролей. Її я отримав завдяки знанню польської. А мій герой говорив польською, або ламаною українською.

Ми почали працювати над цим проєктом маючи хорошого спонсора Віктора Веретеннікова. Це він написав сценарій і дав гроші на постановку фільму.

Чаплинський — це історична постать. Був закоханий у Хелену і йшов до своєї мети. Інша справа, що він хотів діяти як великий правитель цих земель. Мав уявлення, що все йому зійде з рук. Він сам у своїх очах себе виправдовував. Напевне з цього й треба було виходити.

Адвокатом ролі завжди треба бути. Але якщо ти йдеш від історичної постаті, ти не можеш хибити, не можеш імпровізувати щось інше. Маєш притримуватися малюнку.

— Які ролі в кіно вважаєте знаковими?

— Це роботи у фільмах Анатолія Матешка «Двоє» і «Дот», Олега Філіпенка «Записки графомана». Зустріч з Кірою Муратовою — епізод у фільмі «Мелодія для шарманки». Ще одна знакова робота по якій мене пізнають, це «Пізнє каяття» Оксани Байрак.

Матеріал це лише частина справи. Важливо якщо є команда й режисер, які тебе надихають, дають тобі можливість себе проявити. А ти не зіграєш нікого іншого, тільки самого себе.

Як колись казав мені Юрій Стоянов: «Актор — це великий холодильник. Маєш щось побачити, зафіксувати, взяти цю емоцію, ситуацію, покласти її в морозилку і заморозити. А потім робиш роль — заглянеш у морозилочку, а там лежить заморожена емоція».

Остання на сьогодні моя робота в серіалі «На твоєму боці». Мій персонаж — лікар, який займається наркотиками, а з іншого боку дуже любить свого сина, якому до останнього не може зізнатися, що він його батько. Він сильна, власна особистість, керує своєю злою імперією. Разом з тим хоче дотягнутися до свого сина, але не може цього зробити через обставини, які сам створив. Для мене це була дуже важлива робота.

Загалом зіграв у кіно близько 140 ролей.

— Чи почав відновлюватися кінематограф після суворого карантину?

— Процес вже запущений. Багато знімають. Але на майданчику має бути не більше 20 осіб. Люди потребують хліба і видовищ. А телевізор чи інтернет — це для них можливість хоч якось розслабитися.

Виходить україномовний продукт — серіал «Веселі бджолярі», в якому я виконуватиму одну з ролей. Це історія про Луганськ і Полтаву, розповідь про те, як пережити цей складний час. Канал «1+1» запускає продовження «Останнього москаля».

Рейтинги українських фільмів мало поступаються американським. Маю на увазі «Скажене весілля», «Думки мої тихі», інші стрічки, що знімалися до карантину. Вірю що українська кіноіндустрія, кіновиробництво будуть розвиватися.

— Ви хотіли зніматися у фільмі «Чорний ворон»?

— Вважаю, що коли ти вже самодостатній, вже пройшов школу життя, то маєш право на вибір. Вибір — це вже не бажання заробити мільйони, а можливість обирати те, що тобі лежить на серці.

Коли я прочитав «Залишинець» і «Чорний ворон», то був у захопленні від ситуації, від героя. Я знав про ці події, але скласти повну картину в одне ціле не раніше не міг. Мій обов'язок — втілити свій талант в українську ідею.

Написав Василю Шкляру, що в захопленні. Не хочу отримувати гроші, хочу бути присутнім на майданчику, робити те, що я вмію. Такі фільми допомагають нашому становленню як нації.

Мрію працювати з іншим проєктом, якщо приміром екранізуватимуть роман В. Шкляра «Троща». Був у захваті від цього роману, а коли мешкав у Мюнхені, то спілкувався з багатьма упівцями.

— Про що ще мрієте?

— Мене бентежить Шекспір. Думаю що Макбет був би моїм, власним. Переконаний, що я знаю, про що б грав, про що розповідав би глядачам. Колись мене дуже цікавив «Маскарад» Лермонтова.

Інколи можеш взяти сценарій чи п'єсу і сказати: «Боже милий, це твоє. Це те, про що ти мріяв все життя. Ти знаєш, як він дихає». Тому йди, стукай і може отримаєш цю роль. Як сказав Анатолій Гнатюк: «Якщо Бог щось має дати, то він кине у вікно».

— Хто для Вас найдорожчий?

— Великою людиною в моєму житті була моя мама Неоніла Федорівна Калантай. Вона була великою особистістю. Ніколи і нічому мене не вчила. (Можливо лише як тримати виделку). Не треба нічому вчити, треба бути прикладом.

І мій великий янгол, який поруч зі мною кожен день, кожну хвилину — це моя дружина Наталка Калантай. Актриса Театру Франка — вродлива, чарівна, фантастична жінка. Для мене дуже важливо, що вона готує мені їсти, дає поради, дихає тим самим повітрям. Дякую Богові, що познайомив мене з моєю Наталочкою, дозволив бути поруч з неї.

Вже майже рік як я дідусь. Моя улюблена Софієчка, донечка мого сина Тараса росте і виховується у Мюнхені. Але я маю надію, що Україна її колись все ж таки покличе.

Моя донечка Богдана зараз вчитися акторської майстерності у Лондоні. Але я бажаю їй в першу чергу стати справжньою людиною, а потім тим ким вона забажає.

Е. Овчаренко. I-UA.TV