Віддаючи данину одному із найзагадковіших геніїв світової драматургії, чий відхід у кращі світи нараховує в квітні 2016-го рівно 400 років, в афіші Національного театру ім. І. Франка з'явилася вистава «Річард ІІІ». Постановником та автором музичного оформлення є знаний режисер Автанділ Варсімашвілі (Грузія). У ролі Річарда ІІІ — популярний український актор Богдан Бенюк.
Специфіка драматургії Шекспіра в тому, що він часто пропонує чітко виважену й вивірену схему вчинків, яку режисер може потрактувати в бажаному для себе ключі. Відповідно, мотивація цих вчинків змінюється, а з нею — сама суть. Питання «Про що вистава?» — у випадку з цим «Річардом ІІІ», при нібито зовнішній очевидності — не є таким простим.
Вона не про недолюбленість у дитинстві через фізичну ваду, наслідком якої стало душевне каліцтво. Хоча Річард ніби й з розпукою повторює: «Мамо... Мамо..» — це йому не заважає закинути їй зашморга на шию (у ролі герцогині Йоркської — Людмила Смородіна). Всі його почуття в принципі є вдало розрахованою маніпуляцією, вищим проявом якої є віра самого маніпулятора в свої слова. Та й його горб якось не особливо й помітний, його «компенсує», забираючи на себе увагу меч, на який Річард опирається. Відповідно, тема фізичної потворності головного героя, наслідком якої є його потворність моральна, не є провідною, як в ряді майже усіх постановок цієї історичної хроніки.
Вона не про тотальну відсутність любові — але її тут і не може бути. Її слабкий відблиск лежить на ставленні Річарда до леді Анни (Тетяна Шляхова), батька та чоловіка якої, як і її саму, він вбиває. Але це радше потреба, ніж почуття.
Вона, за великим рахунком, і не про владу. Трон, схожий на електричний стілець, продовж дії залишається порожнім, лише зрідка в нього сідає Річард, на його краєчок — королева Єлизавета (Анжеліка Савченко).
Про що ж тоді «Річард ІІІ»?
Істинну природу речей можна зрозуміти завдяки тіням, через які проявляється справжня сутність героїв, але цей прийом, на жаль, «щезає» з другої частини вистави. Як і ще один, безумовно важливий за своїм «посилом»: після своєї смерті брат Річарда Георг, герцог Кларенс (Остап Ступка), а за ним і один із його вбивць (Павло Москаль), якого вбиває інший, підіймаються на поміст, звідки з полегшенням оглядають «суєту суєт». І хоча Шекспір — митець епохи Відродження, в цьому чітко прослідковуються барокові впливи: життя — це страждання, звільненням від яких є смерть. Але звільнилися душі лише цих двох персонажів, тоді як вони не більше і не менше грішні за всіх інших.
У виставі є багато промовистих деталей. Річард зворушливо розчісує довге та пишне волосся Анни у сценах, що передують їхньому вінчанню та її вбивству, фактично замінюючи їй чоловіка та батька; Річард з братом Георгом згадує дитинство, уявно граючи на скрипці та клавесині; після цього Річард відправляє його у в'язницю, а потім вбиває руками найманих вбивць. Промовистою є і сценографія вистави (сценограф та художник по костюмах — Міроні Швелідзе, Грузія). Столи, поставлені в ряд, створюють алюзію на «Таємну вечерю». За ними сидить ще живий король Едвард (Василь Мазур) з дворянами, яких пізніше, один по одному, кладуть в них, немов в домовини. За ними стають, повертаючись із потойбіччя, майже усі дійові особи, бо до фіналу вистави сцена порожніє, і заклик Річарда: «За мною ті, хто любить тут мене!» — лунає в порожнечу.
І в цьому квінтесенція вистави: людина здатна власними руками знищити своє життя. Мотивації, цілі та прагнення тут можуть бути якими завгодно, але, прораховуючи все на декілька ходів вперед, все одно помилишся в головному, якщо чиниш зло. Річарда ніщо не може зупинити, зламати, вбити, крім нього самого. Він — сам собі і поле бою, і полки, і знамена. Він не гине в поєдинку з Річмондом, цього персонажу у виставі взагалі немає. Він є сам причиною своєї смерті.
Вистава надалі змінюватиметься — великою мірою завдяки природі акторського таланту Богдана Бенюка. Іноді крізь образ Річарда «визирає» то один, то інший персонаж з багатого арсеналу ролей актора; тих ролей, завдяки яким його так любить публіка. Можна припустити, що далі таких моментів побільшає. І хоча вистава задовга, а сучасний глядач живе у швидшому ритмі, але з впевненістю можна сказати, що «Річарда ІІІ» подивитися варто.
Е. Загурська. Газета "День". 19. 04. 2016.
