ОЛЕКСІЙ БОГДАНОВИЧ: "Кожного запрограмовано на якусь виняткову місію"

Олексій Богданович, чиє ім'я  вже стало знаком якості в театральному світі – актор, який сміливо йде на творчі експерименти, пасіонарій української культури. ProТеатр запросив актора на щиру і відверту розмову pro серйозне: pro театр як нагороду і покарання; pro суспільний потяг до легковажного; pro проблеми націєтворення; pro радіопостановки, українське кіно й аудіокнижки.

Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич.

Пане Олексію, який інтелектуальний чи емоційний досвід  у підлітковому віці давав вам змогу зрозуміти, що заїжджі театри є фальшивими, провінційними?

Вони частково і зараз такими залишаються. Знаєте, як кажуть, хто такі артисти? Це люди, які говорять чужий текст несвоїми голосами. Є така  анекдотична історія: якийсь актор брав з собою на репетиції собачку, яка в цей час спала. Коли репетиція закінчувалась, собачка моментально прокидалась, і всі були шоковані: невже собака розуміє людську мову? Ні. Просто після репетиції люди почали говорити нормальними голосами. Собака відчувала цю природну мову. Тобто я, мабуть, був на рівні собаки. Тому, коли я бачив цю фальш зі сцени, звісно вона мене коробила, тому що в житті люди так не говорять – так “вичурно”, вимовляючи кожне слово. А потім сам почав це робити. Театр – це така структура, яка заповнюється людьми, а вони всі хочуть чути і бачити. А коли ти будеш говорити «під себе», будеш щось мурчати, тебе ж ніхто не почує. Тоді я зрозумів, що це за специфіка така – педалювання текстів, мови, жестів. Звичайно, це порушує органіку, але це даність театру, тут нічого не поробиш.

А поза тим в юності ви закінчили музичну школу по класу баяна…

Це не школа була, а музична мука. Мій брат, який закінчив Харківський політех, вирішив на мені відігратися і запроторив у цю музичну школу, яка мені крім розчарування та втрати часу нічого не дала. Я бездарний у цьому. Як кажуть: «Люби, що робиш, і роби, що любиш». Я не любив те, що робив, і це було відчутно і викладачеві, який зі мною займався, і, тим паче, мені. Витрачав на заняття час, а мені так хотілося гуляти! Звичайно, музичну грамоту  знаю, тому використовую це, коли в якійсь виставі треба попілікати на чомусь.

Не маєте інструменту вдома?

Як закинув той інструмент вдома на горище, то він там і згнив, я до нього не доторкнувся (сміється). Я пожалів музику. Зараз у мене є нова «музична пасія» – Теодор Курентзіс – диригент. Коли я дивлюсь на цю людину, як вона живе музикою, то думаю: «Слава Богу, що я не маю до цього ніякої дотичності». Цим треба жити, це та стихія, в яку треба зануритися і пливти. Якщо ти не пливеш, то немає сенсу цим займатись. І тому зараз, коли бачу співачок і співаків, які до музики не мають ніякого відношення, але вони співають, мені так соромно… А їм ні.

Побутує таке твердження, що акторство як професія - це одвічний пошук любові, компенсація недостатку цієї любові, зокрема в дитинстві. Чи це слушне твердження? Наскільки важливо бути любимим з дитинства для артиста?

Ця психологія стосується не тільки акторства. Можна по-різному любити. Можна сюсюкати, а можна любити і не говорити про це. Ті подарунки, які мені дарували в дитинстві, я ж не вважав любов'ю, я сприймав це як даність, як те, що я – улюблена дитина, і вони мають мені дарувати. Мої батьки не були схильні до сентименту. Це було непристойно сюсюкатися, тим паче з хлопчиком. Якби то дівчинка була, то їй можна і коси розчісувати, і заплітати, і дивитись на гарний бантик. А хлопця треба виховувати в більш жорстких рамках. Тому, мені здається, вони навмисно зі мною не сюсюкались, і я їм за це дуже вдячний. Потім я надолужив це у професії (сміється). Театр – це кармічна річ. Коли ти потрапляєш туди випадково, ти спочатку сприймаєш це як нагороду, а потім як покарання. Коли ти молодий, активний, повен сил, коли тобі подобається, як тобі аплодують, як на тебе дівчата дивляться, які компліменти тобі говорять – це нагорода. А потім покарання, коли ти вже в старшому віці прикидатися не дуже хочеш, тим паче кривлятися, тим паче щось зображати, мавпувати з себе. Ти думаєш, що тобі вже N років, а ти змушений займатись якоюсь ненатуральною діяльністю. І ти сприймаєш це як покарання.

Невже справа лише у віці?

У кожного є енергетичний запас. Запас любові, почуттів, бажань. Одна людина може розподілити його на все життя, а інша вичерпує його раніше, швидше внутрішньо вигорає. Хтось вміє тормозити це, а хтось не вміє. Мені здається, я не вмію тормозити, тому я швидше це все вичерпав. Я не кажу, що я зараз прийшов до розбитого корита, але внутрішньо я вже переситився. Мені треба момент зупиночки, щоб акумулювати нову енергію, нові знання, нове відчуття. Чи це відбудеться, я не знаю. Треба не так переживати щодо того, що немає ролей, що ти не знімаєшся, не гребти все під себе. Артисти – вони ж такі ненажери, все «мені, мені, мені». Треба спинитися і все обдумати, а потім вийти на якийсь інший етап або знайти якийсь інший варіант, про який я не буду говорити (сміється).

Піти в іншу сферу, зайнятися бізнесом? У вас закладені ці лідерські якості, характер керівника.

З мене такий бізнесмен… У мене двічі були приводи для бізнесу. Займатися ним  треба чесно у більш-менш чесній країні. А коли ти не можеш у силу певних своїх внутрішніх переконань нагло обдурювати, нагло брехати, то ти не впишешся в цю систему. Вона тебе викине – викинуть конкуренти, партнери. Або треба приймати ці правила, наступати собі на горло і йти так само, як всі йдуть, або покинути це, втративши гроші, час, бажання, що зі мною і сталося. Може буде третя спроба, але на цей раз я буду дуже обережний.

Ви неодноразово зазначали, що для вас характерно бути більше зануреним у себе, маєте більше бажання говорити з Богом, а не із зовнішнім світом. Акторство ж передбачає публічність. За стільки часу в професії вам вдалось домовились із собою?

Я не дистанціюю себе від соціуму. Я ж не живу десь на окремій території, я живу серед людей так само, як і всі. До речі, буквально позавчора йду тут недалеко в центрі, і чоловік якийсь мені з вікна: «Привіт народним артистам!». У голосі я відчув щось таке недобре. І я: «Привіт». І йду далі. «Ну шо, довели країну до цугундера?».  Я кажу: «А я тут до чого?». «Це все через вас, артистів, і через вашого президента-артиста. Довели страну до позора!». Так що я постраждав. Там були інші слова, це я делікатно, м'яко переказав. І, ви знаєте, я навіть не знайшов, що йому відповісти. Він такий адекватний чоловік, може трішки випивший був. Оце дотичність до соціуму. Іноді буває, що ти отримуєш на горіхи за те, що не робив.

Коли останній раз були в метро?

Нещодавно. Я живу на Осокорках у приватному секторі, а Південний міст завжди стоїть! Я доїхав до того мосту і бачу, що далі ніяк. Залишив машину і пішов в метро. Нормально. 

Видається невипадковим, що на визначні дати ви обирали для себе такі п'єси, як “Буря” Шекспіра і “Живий труп” Толстого. Просперо і Протасов: обидва вигнанці, обидва стоять в авторів поза/над суспільством. Розглядаючи такі проблеми, на яке питання ви намагаєтесь для себе дати відповідь?
Питань безліч. Вони змінюються, варіюються. Є день, коли тебе цікавить питання смерті. Сниться сон, що я помираю, і от довгий час я аналізую: я готовий чи не готовий, боюсь чи не боюсь? Бувають питання зовсім іншого ґатунку. Це залежить від настрою і від тієї ситуації, з якою ти зіштовхуєшся у своєму буденному житті. Мабуть, я по натурі песиміст. Хоча, хто мене менше знає, може й не скаже цього. От, наприклад, в дитинстві мені дуже подобався фільм «Незакінчена п'єса для механічного піаніно», я тоді ще був школярем, у кінотеатрі був майже повний зал, але в кінці фільму залишилось семеро людей – всі вийшли. Для них це була нудота. А я так дивувався, тут же стільки глибини, стільки відповідей на питання, а вони цього не сприймають! Люди є люди. Так само, як у нас зараз: є населення, а є громадяни; є територія, а є держава. Тому я ніколи не гнався за більшістю. Це тотальне запаморочення для мене було завжди дивним. Я все ж намагався думати. Тут постає питання божественного – мабуть, кожного з нас таки запрограмовано на якусь виняткову місію, і тому ні виховання, ні родина, ні друзі, ні професія це не скоригує глобально.

Поговоримо тоді про місію, можливо й пафосно. Як відомо, ваша життєва дорога могла іти в медицину, могла в духовенство. Чи не є актор у вашому втіленні людиною, що поєднує ці два шляхи – «лікар душ людських»?

Все таки це світська професія, вона полегшена. Ми звикли, що ти є транслятором чогось. Не просто бездумно проговорюєш чийсь текст і більш-менш органічно. Раніше була тенденція, що режисер повинен розчинитися в акторах. А для чого розчинитися? Для того, щоб вкласти свої знання, свої переконання, свої думки, помножені на думки і переконання артиста, і така гіперболізована трансляція йшла в зал. А тепер інший варіант – режисер хоче тебе розчинити у своєму задумі. Але добре, якщо він тебе розчинить так, що ти залишишся собою, а може так розчинити, що ти будеш просто сірчаною кислотою, жижею. От цього я боюсь – розчинитися, щоб ти не знав хто ти, що ти і для чого ти це робиш. Тому мене це насторожує. Не те, що я якийсь ретроград і сповідую той театр, який був раніше. Я приймаю те нове, що існує, але дозовано, щоб воно не переходило професійні межі. Якщо актор буде просто функцією, маріонеткою, то я в театрі маріонеток не хотів би працювати. Хоча, я розумію, що це теж свого роду мода. Що таке одяг? Те, у що людина вдягається. Але є різні періоди: зараз модні кльоші, завтра будуть модні дудочки. І так само в театрі. Тому трагічно сприймати цю моду немає сенсу. Її можна або прийняти, або носити костюм і виглядати класично. Це не пересторога, висловлена сучасному театру, але такі дзвіночки є – нівелювання таких важливих речей, як особистість актора чи драматургія. Якщо це відходить на третій–п'ятий план, а на першому форма, то такий театр мені не дуже близький. Але я впевнений, що це скоро набридне. Хоча є певний сегмент людей, які до цього звикають і потім потребують: «Дайте нам це!». Як в тому анекдоті – йду знімати штани, бо публіка не сміється. Ми так розбещуємо нашу публіку своєю легковажністю, тому виникає трагедія і велика драма. Ми скоро летимо в Китай (ред. – йдеться про Міжнародний Театральний Фестиваль "Academy of Performing Arts Awards", в якому Театр Франка бере участь втретє, цьогоріч представить виставу “Коріолан”), і я минулого разу там побачив страшну модель майбутнього. У Пекіні був смог, я вийшов на вулицю, а там всі в масках і в кожного в руках телефон. Це так страшно! От наше майбутнє: проблеми з екологією і суцільна смартфонітизація.

Ви людина, яка вміє акумулювати знання. То коли ж настане той час, коли ви звернетесь до викладацької діяльності? Як Зануссі, будете комбінувати активну роботу з викладацькою. Це ж теж свого роду обмін енергіями.

Я дуже нетерплячий у тому розумінні. У мене були прецеденти. Якось давно мене запросив один ректор, я погодився, недовго думаючи. Мене оформили як доцента, і я одразу на заняття до заочників. Катастрофа... Я ж хочу налагодити з ними комунікацію, щоб вони до мене лояльно ставилися, слухали. Їх треба підготувати, якісь історії розказати, байки, побасьонки, а потім плавно перейти до професії. Вони слухають, потішаються, попрокидалися, оживилися. Я кажу: «А зараз ми вже переходимо до професії». А вони: «Ні, ні, ні, розкажіть нам ще щось!». Творчий вечір Олексія Богдановича серед заочників. Я ще раз повернувся до якихось історій, знов хочу до фаху – «нє, нє, нє». Я їм сказав: «Якщо ви думаєте, що ви тут найняли собі якогось клоуна, який буде перед вами танцювати, співати, ходити на дроті, то ви помиляєтеся! Я це роблю тільки для того, щоб сконцентрувати вашу увагу на собі, а потім буду говорити серйозні речі, які треба сприймати, записувати, аналізувати. А потім буду вас запитувати ці речі». І  бачу, їм відразу так сумно й нудно стало. Я домучив ту лекцію, пішов,  написав заяву і більше туди ні ногою. Я зрозумів, що у мене нервів не вистачає. Звичайно, я неправий, треба було іншим шляхом підійти до них. Це велика відповідальність, бо ти моделюєш душі людей, втручаєшся в ту душу і своїми пальчиками починаєш щось там робити. Ти вже маєш зв'язок з цією людиною: енергетичний, емоційний, інтелектуальний. І ти за неї відповідаєш. Тому, вже якщо ти взявся – відповідай, а для того, щоб розчинитися у викладацтві, треба відмовитись від багатьох речей – відмовитися від свого життя, від своїх уподобань, від професії своєї врешті-решт. Я не готовий від цього відмовлятися, а поєднувати я поки що не можу. Ну не хочу я бути ясним сонечком і весільним генералом теж не хочу бути. Рівень освіти, звичайно, сьогодні є великою проблемою. І я беру не тільки театральний інститут,  а й школи, садочки також. Тому мені спадає на думку вислів Бісмарка про те, що війну виграють священики та шкільні вчителі. А ми що? Освіта – залишкове, культура – залишкове. Маємо! Краса! Країна просто «розцвіла»…

А ви пам'ятаєте, сказали: «У нас скоро буде суцільний Comedy club та 95 Квартал»? Здається, ви наврочили.

Я ж тенденції розумію. Я виходжу на сцену і по реакції глядача відчуваю, що вони хочуть, на яку хвилю налаштовані. Вони хочуть посміхатися, сміятися чи ржать. Бачу – ржать хочуть. Я вам не дам ржать. А потім скочуюся і даю їм ржать. І оцю тенденцію до такої легковажності в житті я відчував вже давно. Тому в мене була така нервозність. Яким тупим треба бути, щоб давати їм те, що вони хочуть? «Борщ, борщ, борщ, дай мені борщу!». Ти почуваєшся дискомфортно, тому що змушений йти на ретязі в публіки. Ні, ти не повинен туди йти! Якщо ти на сцені, а вони в залі, ти повинен щось таке їм транслювати, щоб вони до тебе тягнулися, а не ти опускався до них і говорив: «Чего изволите?».

Тим не менш, одна з ваших останніх робіт – вистава «Війна» Давида Петросяна – це резонатор сучасних процесів у нашій країні. Ця естетика жорстокості для вас була певним викликом, акторською роботою на супротив чи це те, на що ви чекали, щоб з'явилось в Національному театрі? 

Це був свідомий вибір. Я стаю злий, нетерпимий. Це говорить про те, що я не все аналізую правильно, коли підключаюсь нервово, від чого коефіцієнт корисної дії – нуль. Треба якимось іншим методом діяти. І от це моє роздратування викликало бажання дати встряску публіці, ляпаса, щоб не думали, що життя – це букети, фрукти і квіти. Воно набагато жорстокіше, набагато серйозніше, набагато трагічніше! І не варто закривати очі на те, що є поруч з тобою. «Моя хата скраю» – це ж наше улюблене українське прислів'я. Тому я свідомо йшов на цю «війну», мені хотілося жорстокості, нещадності щодо глядача. Я навіть якийсь такий садистичний кайф отримую, коли чую цю тишу в глядацькій залі. Коли я розумію, що вони зараз переживають, мають внутрішній спротив до того, що я роблю, і ненавидять мене в цей час! (сміється) І мені кайфово, що я хоч примусив їх задуматись. Мені кажуть, що можна і те зіграти, і те. Ну, і що? Ну, зіграю я ще раз, вийду і потопчу цю сцену ще, а який в тому сенс? Ніякого. Якщо ти вже щось робиш, потрібно відповідати за це і знати, для чого ти це робиш.

Ця вистава – це якраз соціальний театр думки, якого насправді не так у нас і багато.

А ви йдіть і дивіться англійський театр. Коли ти його дивишся, розумієш, що це серйозна професія. Я бачу, що це не просто забавка. Я б не завжди назвав наш театр мистецтвом, а там я бачу, що це дійсно мистецтво, так само, як живопис і кіно. Тому є з чим порівнювати. А коли ти бачиш якийсь такий театр «кока-кола лайт», то починаєш трішки сумувати з цього приводу.

Хто сьогодні Україні, як державі, потрібен: Коріолан чи Авфідій? (ред. – одна з останніх прем'єр Олексія Богдановича – роль Авфідія у виставі Дмитра Богомазова “Коріолан” за В. Шекспіром).

Ого… Знаєте, як казав один старий дід: «Знаєш, Льошка, що нам потрібно? Нам потрібен такий маленький чоловічок з вусиками (ред. – показує характерним жестом) і з нагаєчкою» (сміється). Я кажу, що я злий став… Тому іноді мені здається, що потрібна саме така людина. Проте я раціонально розумію, що нам необхідно збільшувати кількість пасіонарної меншості.

Яким чином це можна зробити?

Позбутися в культурі залишкового принципу. Приїхав мій знайомий з Японії, він там досить довго був і каже: «Єдине, чого не можна торкатись в Японії – це культури». Там це табу, священна корова, це основа основ нації, при тому, що ця сфера гіпердотаційна. Але якщо ми не будемо розуміти її важливості, нації немає і не буде. Будуть споживачі, буде територія і люди, які просто проживають і споживають. Такий міщанський конгломерат, гетто. Якби я був філософом, якби я був Сковородою, я би може дав якийсь рецепт, але я не наважуюсь це робити. У нас, мабуть, національний психотип такий специфічний. Кажуть, ми так гарно пісні співаємо, п'яте, десяте… Що ж у нас так погано все складається? Нам треба на себе подивитися спочатку: хто ми такі, які в нас вади, й оцінити ці вади. Ну не може бути, що безмежно хороші люди погано живуть. Це оксиморон, нонсенс, такого не буває. То ті винні, то ті винні… У нас самих закладена проблема! Поки ми не розпізнаємо цю проблему – ми не виберемося. Те саме й з мовним питанням: «Ой, мне легче на русском говорить». Ну таке враження, що ви тільки народилися і не знаєте ні історії, ні тих російських указів. Щоб проаналізувати ситуацію, треба хоч поцікавитись, а чому так, чому я розмовляю російською мовою, це ж не мій вибір! Мене ж примусили розмовляти російською і тепер переконують, що вона моя рідна. Ну, майте ж гордість якусь всередині! Тоді хочеться їм сказати… хоч це і жорстоко, погано... У мене є собака. Він коли з'являється на якійсь новій території, починає мітити цю територію. Він цим говорить, що це його територія, він її «застолбил». Путін, у свою чергу, мітить російською мовою свої території. Хочеться запитати цих людей: «Вам хочеться бути сечею Путіна?». Тому я вагаюся між безхребетною демократією  і тоталітаризмом. Але ж має бути така людина на чолі, щоб вважалася тоталітарно правильною. Були ж такі прецеденти в історії. Але поки в нашій країні така людина не народилась. Що робити? Не відомо. Знаєте, мене шокував сьогодні Остап Дроздов. Він повідомив, що КМІС чи Центр Разумкова зробили опитування: 54% населення дуже добре ставляться до Росії. От як можна оцінити цих людей?

Оголошення на загал таких цифр теж може бути частиною гібридної інформаційної війни. Важко бути переконаним, що це об'єктивна інформація.

Навіть якщо це 40%, хай вони приписали там. Ну як? Стільки людей гине, стільки страждає в тих окопах… ну як це можна? Для мене це парадокс. Дуже важко поважати цих людей, дуже важко. 

На жаль, дуже складно об'єднати країну, якщо у нас є люди, які допомагають воїнам, і люди, які «дуже добре ставляться до Росії».

Бачте, це якась кармічна така річ. Мені здається, що то ще Сталін покепкував колись над нашою країною...

А раніше й Ленін, котрий знищив інтелігенцію, як клас, виставивши маргіналів на-гора.

Так, це був такий інтелектуальний удар під дих, а потім був географічний. Він знав, що оте Дніпро, яке розділяє, рано чи пізно зіграє свою роль. Чи це зловтіха така злих геніїв над нами, а ми це підтримали і зараз не можемо справитись, чи це кармічна штука згори? Не знаю. Звичайно, ця історія печальна. Якби ми бачили якийсь вихід, може б це додало трішки оптимізму, а виходу немає.

Крім того ви зазначали, що коли дивитесь на процеси, що відбуваються у вас в театрі, вам стає сумно. Зараз стан суму продовжує домінувати?

Це та сама модель, починаючи з родини. Родина – це модель держави, колектив – це модель держави. Ми ж не можемо виокремити себе з контексту, в якому живемо. Я  не драматизую. Звичайно, мені б хотілося іншого, багатьом хотілося. Але як це зробити, як це втілити в життя – ось це проблема.

Офіційно у 2017-му році на українському радіо ви оголосили про те, що подаєте свою кандидатуру на конкурс на посаду директора-художнього керівника. Врешті був конкурс одна людина на місце. Чому діло не дійшло до самого конкурсу?

У цьому немає ніякої загадки. До конкурсу, який відбувся в Міністерстві культури, проходив відбір у колективі. Нас було троє: Захаревич, я і Неволов (ред. – Олексій). Ми підготували свої програми. Були збори, я такого аншлагу в театрі давно не бачив. Я розумію для чого це було зроблено... Хто виграє перегони в театрі, той має право подаватися на конкурс у Міністерство. Я мав 40-хвилинний спіч. Звичайно, я хвилювався, може був занадто різким, може говорив якісь речі, які не треба було говорити, викликав спротив певної частини колективу. Але я не хотів церемонитися ні з ким, говорив те, що думав. І цей спіч навіть переривався декілька разів оплесками пасіонарної частини. За мене проголосувало всього лиш 120 людей. Варто зважати, що театр складається не тільки з творчих людей, у нас на кожну творчу людину троє технічних працівників, вони теж голосували. І нащо їм міняти все на якогось Богдановича? Невідомо, що у нього в голові, які мухи, таргани, кого він звільнить, і що він там собі надумав. А тут все ясно, все стабільно, все прогнозовано і хай буде так. Я їх не звинувачую, це інстинкт самозбереження. Коли я почув ці цифри, я звичайно ж віддав пальму першості переможцю. Звісно, я емоційно це пережив. Стрес не тільки від того, що за мене люди не проголосували. Я зіштовхнувся зі зрадою – зрадою людей, які мене спонукали до цього, підштовхнули, казали «ми за тебе сорочку порвемо» і здали не підняттям руки, а ще до голосування. Оце найпротивніше. Я міг би дутися, руку не подавати, але я їм простив. 

А який театр вам до душі, як глядачу? Ми знаємо, що ви були на виставах «Фрекен Юлія» Івана Уривського, «Гамлет» Ростислава Держипільського. Що можете порадити подивитись не у Театрі Франка?

Дуже важко щось виокремити. Коли я був головою Спілки театральних діячів, я був змушений дивитися все. А виходило десь 80–90 вистав на рік. Я раз на три дні ходив до театру. Він мені спротивився геть, той театр. Тепер я менше дивлюсь і, на жаль, я не потрапляю на ті вистави, про які б міг говорити хороше. Для мене це такий дилетантизм з претензією. Немає почерку, немає смаку. Є таке а-ля модно, а-ля прикольно, а-ля незвичайно, і штамп на штампі. Я був на одній виставі, вони взяли і повдягали артистів у маски. Що вони хочуть, щоб я зрозумів, коли я не бачу міміки, очей, тільки голоси? Я мушу це дивитися? Звичайно, коли ти довго в професії, ти все менше можеш вражатись. У тебе перенасичення і планка піднята дуже високо. Мені б хотілося подивитися щось таке, щоб я сказав «от же ж воно! А я в такому не грав…». Немає такого, правда. Розчарування на розчаруванні, але може це й період такий. Хоча я дуже з трепетом ставлюсь до молодих режисерів, наприклад, до Івана Уривського. От він ні на кого не схожий. Я можу йому порадити якісь речі, зокрема, щоб захоплення формою не домінувало над смислом. Але це його шлях, він мусить пройти його. Я бачу, що це дуже талановитий чоловік. То й же Давид Петросян – інтелігентний, освічений, ерудований. Це людина, яка не халтурить. Про своїх однолітків я не буду говорити, бо виокремлювати з тієї когорти, з нашого тазіка загального я не буду. Потенціал є серед молоді, і я все таки думаю, що вони якось будуть вигрібати цей театр. Пересторог маса. Але, думаю, якщо вони будуть трішки прислухатися, це не завадить.

А що у нас сьогодні в кіно? Коли у нас з'являться свої альмадовари, куросави, вуді алени? Або коли хоча б пітчингові команди звертатимуть увагу на таких художників, як Олег Бійма? Чи в нас естетичне кіно закінчилось на Параджанові?

Я був недавно з Біймою на пітчингу. А ви знаєте, що на пітчинг треба подавати тізер? Мене так це “тішить”! Ховаємось за якусь дурню, і так маніпулюють цими поняттями, наче це щось змінює. Ми стояли, як хлопчаки, перед цією комісією, мікрофончик один... Я був злий, як собака, тому що це дуже дискомфортна ситуація. Тим паче, якби це були люди, яким треба щось доводити. Хіба Біймі треба щось доводити? І він мусить стояти, когось переконувати, що він може зняти якесь кіно і тремтячим голосом це їм розказувати. Ще є інша ситуація – ми відкриваємо ворота для Європи, для Голівуду. Я був недавно на одному телеканалі, мені показали такий блок, хто в Україну приїздить: томи крузи, міли йововичі, міли куніс і всі-всі-всі. І ця ведуча така: “Клас, клас, клас!” Потрясаюче!.. А ви бачите себе в цьому? І мені вмонтуватися в цю систему? Та ніколи в житті. Це не мій егоїзм, це відстоювання національних інтересів у кіно, як це робить Франція. Ви багато бачили, щоб у їхніх фільмах були не їх зірки?  Один, два, три і все! 40% свого кіно дотується з держбюджету. Вони що, такі дурні? Вони в народ свій вкладають і роблять своє кіно – виховне й ідеологічне. А ми ж із крайності в крайність. То були під російським кіно, вони тут у нас верховодили, тепер ми ще будемо будувати Голівуд в Україні. Можна стати сировинним придатком в кіно, як у сільському господарстві. Нашу продукцію ніхто не купує, тільки сировину. Тепер ми будемо такою базочкою, де вони будуть клепати свої хороші або погані фільми, які будуть не наші. І коли мені кажуть, що це ж буде 50 на 50, то я знаю ці 50 на 50! 50 – це будуть освітлювачі, монтувальники, прибиральниці, шофери, а творчих – нуль. Ми така нація, якій притаманна меншовартість. Ми малороси по натурі, нам треба весь час під кимось бути. Я коли побачив, як президент зустрічав Тома Круза, думав, що він зараз на коліна перед ним впаде. Коли він на нашого митця буде дивитись такими очима, доживу я до того часу чи ні? Коли він Оксану Забужко запросить і буде їй кланятись, або коли буде з Андруховичем про щось говорити? 

Ви голос українських радіопостановок, але ми б хотіли згадати те, що на жаль, можливо, не всі знають – про озвучений роман Юрія Винничука «Весняні ігри в осінніх садах». Чи можемо ми сказати, що це такий собі «Острів любові» Олега Бійми, але в літературі?

Бачте, я маю відчуття провини перед Винничуком, тому що воно було записане не в тій якості, в якій би я хотів записати. 

Може у вас говорить перфекціонізм?

Ні. Я знаю, яка б мала бути апаратура, студія... Це можна було зробити набагато краще, ніж я це зробив. Тому в мене докори сумління. Але я багато працюю з озвучуванням і не тільки тому, що мені це подобається, що там нема ні ручок, ні ніжок, тільки те, що ти можеш зробити голосом. А ще й від внутрішнього протестного стану. Бо я розумію, що цей радіожанр довго не протримається – театр перед мікрофоном, поезія перед мікрофоном. Багато стерв'ятників хочуть це задушити, бо «це не модно, це не популярно… хто це слухає? Треба якийсь драйв, щось інше треба». Я розумію, якщо я звідти піду, воно може захиріти, і тому я ще тримаюся там. Є різні люди, які це слухають. От записали зараз «Демона», наприклад. Потрясаючий переклад Володимира Сосюри. Не побоялися, що це Лермонтов (сміється). От нещодавно я відкрив для себе поета Розстріляного відродження – Володимира Свідзінського. Ми хочемо запросити на запис Елеонору Степанівну Соловей, вона кохається в ньому, відкрила його для масового читача. Ще я записав політичну книгу зараз! Називається «Нове майбутнє України». Я ледь язика не зламав. Вона оригінальна, в ній дуже багато думок, які мені імпонують як громадянину. Але оскільки вона написана сухою, науковою мовою, її було нелегко писати, але там дуже багато здорових речей. Почитати б нашій владі...

Відео: робота над "Демоном" Лермонтова

ProТе-БЛІЦ

1.  Що читати?

Читаю зараз Конфуція. Ми їдемо в Китай, то я вирішив енергетично з ними поєднатися (сміється). Те старе так гарно контрастує з сучасним. Коли повертаєшся до витоків, воно так щипле всередині, і думаєш: «Боже мій, нічого не змінюється…».
 

2.  Що дивитись?

Я люблю таке кіно, яке не дивляться.

Арт-хаус?

Так! От я вчора подивився артхаусний фінський фільм «Гола бухта», в якому переплетено багато історій. І мене здивувало, що начебто така благополучна країна Фінляндія, але скільки там трагізму, болю в людини. Ніби ж не властиво благополучній людині такі копання, а виявляється ні. І так воно грамотно змонтовано. Закінчується фільм, і ти не відчуваєш депресії, бо вони все одно закамуфльовано дають надію. Просто здорово зроблене кіно. Його цікаво дивитися, воно тонке, смачне.

3.  Ваша улюблена музика?

Не буду оригінальним. Мене мій двоюрідний брат присадив свого часу на Баха і від цього Баха я не можу відкараскатися. Спочатку це був дикий спротив. Він грузить дуже сильно. Тепер я прив'язався до цього Теодора Курентзіса. Я слухаю все, що він диригує, він мене зачарував. У машині в мене диски. Але от я зараз послухав пісню гурту «Антитіла» – «Hello». Ну, класна пісня, класна! Кліп правда специфічний. Мені здається, він трішки руйнує глибину цієї пісні. Українську музику я люблю, але класичні речі більше подобаються.
 

4.   Життя більше для сміху чи для сліз?

Якби воно було для сміху… Я думаю, що для розуму все таки.
 

6.   У McDonald`s буваєте?

Сто років не був... Брешу, колись заїжджав! Десь може пів року тому заїжджав після вистави, знав, що вдома нічого немає. Заїхав і, щоб ніхто не бачив, з'їв картоплю. Колу не пив!

7.   Ви вже побудували омріяний будинок?

Так, я живу зараз у своєму будинку. Це чудове відчуття, це своє. Сусіди за парканом. Захочеш – приймеш, не захочеш – не приймеш. Ніяких консьєржок, ніхто не піддивляється, своя травичка і земля своя. Їжаки приходять, коти шастають.
 

8.   Ви казали, що хочете, щоб люди після ваших вистав бодай на 15 хв. задумались, а не виходили з театру і забували все тієї ж секунди. А що змушує вас задуматись на 15 хв.?

Я хочу тішитися надією, що я перманентно в думаючому стані знаходжуся.

9.   Моцарт чи Сальєрі?

Мікс.

10.  Якби запропонували зіграти у виставі Дикого театру, ви б погодились?

Пошлості не люблю. Якби там не було такої тотальної пошлості, то… Дикий, як поняття – може бути. Але якщо розважати таким чином публіку, то це соромно.

11.  Коли приїжджаєте у нове місто, що обов'язково відвідуєте?

Музеї, виставки... Нещодавно йду біля Верховної ради, йде жіночка з чоловіком. Зачіска така в неї велика, така чиновниця. А я йду позаду, я не підслуховуав. «Вот это была в музее… Музеи меня не вставляют» (сміється). Я потішився. Притому жінці років 50. Так от, «музеи меня вставляют» (сміється). Я ще пам'ятаю, колись був в Ермітажі. Рубенс, величезний зал, ці картини неймовірні. І хтось придумав так, що ти після Рубенса потрапляєш у сучасне мистецтво. Зі мною була істерика така! Після Рубенса така каляка-маляка. Ні, я люблю сучасне мистецтво, я був на виставці нашого художника, класний художник. Але от я дивлюсь на назву картини і те, що він намалював… Будь-яку назву можна підставити. “Небо кольору індиго” – підходить, що не напиши (сміється). Такого мистецтва я теж трішки не розумію.

12.  Якщо зустрінетесь з Богом, що йому скажете?

Спасибі, що ти є.

13. У вас круті косички в Коріолані. Вам Богомазов заборонив стригтися?

(сміється) Ні, не заборонив. Мені просто зараз ніде не потрібно бути з іншою зачіскою, тому я отак от. Я нещодавно грав виставу «Весілля Фігаро», мені так якось було нудно, і я попросив нашого гримера зробити мені якусь незвичну зачіску. Ну, вона мені зробила ірокез! Коли Остап Ступка вийшов на сцену і побачив мене, з ним була істерика. Він не міг зупинитися.

14.  Коли ви зіграєте Ліра?

Бачте, жінка, яка казала, що “я не помру, поки ви не зіграєте Короля Ліра”, померла. А це була Валентина Ігорівна Заболотна. Вона колись мені сказала, і мені так запам'яталось… я ще був молодим хлопцем. Будемо сподіватися, не будемо песимістами.

PROТеатр