Завтра у Полтаві завершуються гастролі Київського Національного драматичного театру імені Івана Франка. Наш глядач побачить постановку «Річард III» за однойменною п'єсою Шекспіра. У ній задіяний «зірковий склад» колективу – Богдан Бенюк, Остап Ступка, Олексій Богданович. Напередодні спектаклю Олексій дав ексклюзивне інтерв'ю нашому сайту.
- Олексій Богданович вважається взірцем мови і вимови. І ось сьогодні ви перебуваєте у Полтаві – столиці українського суржику. І якщо ще кілька років тому суржик вважали майже маргінальним мовним явищем, нині це окрема субкультура, суржик популяризують і навіть пишуть на ньому літературні твори. Як ви ставитеся до суржику?
- Я сьогодні багато ходив по Полтаві, і мені було дуже прикро, що звучить багато цієї незрозумілої мови. Я не можу назвати це російською мовою. На мою думку, це такий атавізм. Прикро. Якби ще це була чиста російська мова, але ж це не має стосунку до російської мови. І до української теж. Щодо мене, то я ж сам із суржикомовної місцевості, народився і виріс у Сумській області, що межує з Росією. Але в силу того, що почав працювати в україномовному колективі, то я не те що змушений був, а неодмінно мав вивчити українську досконало. Тому за два–три роки я нею оволодів. Я скоро буду на радіо писати один твір українському мовою, і от я читав і дивувався, як можна вживати русизми, такі не характерні для української мови звороти… Раніше існував інститут літературних редакторів, вони ретельно стежили за подібними речами, а тепер цього немає. На жаль. І виходить воно все дуже часто недолуге.
- Ви були одним із прибічників прийняття мовних законів і законів про мовні квоти?
- Це було б дивно: жити в Україні і не мати квот на рідну мову. Це неправильно.
- Ви сьогодні приїхали як театральний актор, а мені би хотілося поговорити про кіно. Ось вже кілька років у ЗМІ багато говорять про розвиток вітчизняного кінопродукту, великі гроші на нього держава виділяє. Чи побачимо ми вас найближчим часом у кінопрем'єрах?
- Нещодавно мені запропонували взяти участь у зйомках однієї стрічки. Я вже знімався за своє життя так багато, що зніматися аби зніматися мені не має сенсу. Я не голодний, заробляю на шматок хліба. Грати аби грати мені не цікаво. Такого матеріалу, який би я хотів втілити, його поки немає. І я не роблю з цього якоїсь трагедії. Я чекаю. Сподіваюся, що скоро з'явиться робота, яка мене зацікавить. Дай Боже, щоб українське кіно розвивалося, але, чесно кажучи, ті фільми, які я дивився останнім часом, на мене не справили враження. Але ж це та кількість, що має перерости в якість. Якщо взяти Голлівуд, там щорічно знімають по чотириста фільмів. Дійсно хороших – близько десятка. Якщо ми зніматимемо хоч би сто фільмів на рік, то ми почнемо презентувати українську культуру на міжнародних фестивалях. Якщо це буде дві-три гідних стрічки – це вже буде велика перемога для України.
- Ваш глядач пам'ятає і ваші перші стрічки «Злочин з багатьма невідомими», «Задля сімейного вогнища» , «Блакитна троянда» і останні – серіальні ролі. Як ви знаходите баланс між елітарним «високим» мистецтвом і маскультом? Адже вас любить і той, і той глядач.
- Тяжко знаходжу. Але мені хочеться думати, що то теж частина мистецтва. Глядач має тягнутися до того, що він бачить на екрані і сцені, а не опускатися. Не можна йти за публікою. Треба, щоб публіка йшла за тобою.
- У вас склався образ актора, який вибирає такий «міцний» класичний репертуар. Як ви ставитеся до молодих режисерів на кшталт Стаса Жиркова, Макса Голенка. Вам було б цікаво взяти участь у їхніх постановках?
- Я розумію, що життя розвивається і йде вперед, і не можна стояти на одному місці. Я не супроти нового. От нещодавно у нас поставив виставу молодий хлопець Іван Уривський. Він поставив «Лимерівну» Панаса Мирного. Це авангардна річ. І це водночас – художній твір. Я втішений, що у нас працювала людина, яка так неординарно і сучасно мислить. Тому відкритий до нового. Але якщо там є якась думка. А не просто форма заради форми, чим зловживають багато режисерів. Я розумію, що таке постдраматичний театр. Це зараз модно, сучасно. Але якщо воно позбавлене сенсу, людини, то для мене це перестає бути цікавим. Якщо актор просто виконує функцію, роль гвинтика, для мене це не цікаво. Я думаю, до театру людина приходить не тільки за якимось видовищем, а ще й за прекрасним. Можливо, вирішити якусь свою внутрішню проблему.
- Зараз проходить багато кінопоказів, фестивалів тощо. Але я не чую про масштабні всеукраїнські театральні фестивалі. Чому так? У нас бракує потужних театральних критиків і діячів на кшталт Олега Вергеліса?
- Ця проблема існує вже протягом останніх кількох десятиріч. Ми з однодумцями стукали у всі двері, куди тільки могли. І всі нам обіцяли. Але справа досі не зрушила з мертвої точки. Нещодавно ми були в Угорщині. Маленька країна, а в них проходить близько шістдесяти театральних фестивалів. Ми сидимо кожен у своєму городі, ну і добре. Певна інертність нашого театрального середовища. Хоча я розумію, що для цього потрібні гроші. Але відсутність грошей не позбавляє нас від того, що ми маємо право виходити на якийсь вищий рівень.
- Країна наша перебуває у стані чергових виборчих перегонів, а оскільки багато ваших колег балотуються до Верховної ради, хочу спитати: чи не цікавить вас політична кар'єра?
- Знаєте, коли я бачу нинішню бездарну політичну ситуацію, я не хочу у цьому брати участь. Просто тому, що я знаю у більшості випадків мотиви, чому люди туди йдуть . І я не хочу множити ряди цих людей. Мені страшно від того, що відбувається у нашій країні. Мені здається, що ми у дуже складному політичному періоді, який невідомо чим завершиться.
- Ви якось розповідали, що ваш тато ще за радянських часів пророчив війну України і Росії. На вашу думку, чи довго ця війна ще триватиме?
- Я не позбавлений оптимізму, я хочу вірити, що цьому прийде кінець Але я і реаліст. Думаю, що ця історія не на рік і не на два. Я ж виріс у прикордонному регіоні, до війни багато знімався у Росії. Пам'ятаю, ще у дев'яностих роках заходжу на «Мосфільм» — і мене поважні жінки, відомі артистки переконують: «Ну погодьтеся, Олексію, що Крим наш». Це дев'яності роки були! Оці імперські амбіції вони завжди були їм притаманні. Це для них, певним чином, привід відволіктися від страшної дійсності. Я багато їздив Росією, знаю, в яких умовах там живуть. Коли їдеш глухими селами, там сум огортає.
- Чи спілкуєтеся ви з російськими колегами?
- Багато з них просто налякані. Вони бояться себе скомпроментувати спілкуванням зі мною. І тому я сам уникаю цього спілкування. Бо вони всі ніби під лупою. У мене брат в Росії. Ми з ним не бачилися більше п'яти років. Йому заборонено в'їзд в Україну, а мені - в Росію. Ми спілкуємося тільки про погоду і про маму. Інші теми не чіпаємо.
- Зараз Україна переживає хвилю міграції. Чи був у вас період, коли хотілося все покинути і виїхати звідси?
- Мені було 28 років, і мене запрошувати вчитися у Лондоні. Але мій патріотизм, який я сам у собі плекав, не дав мені можливості поїхати. Я не можу нікого переконувати. Але добре там , де нас немає. Я багато подорожував у Європі і Америці. Ми все рівно там люди третього сорту. Нащадки будуть мати перспективу. А для мігрантів… Навряд чи. Багато хто їде заради дітей. Але це жертва. Ти жертвуєш собою. І якщо ти здатен до цієї жертви – їдь. Якщо не здатен – намагайся створити Україну в Україні.
- Сьогодні полтавський глядач побачить «Річарда III». Чим особлива ця вистава?
- Одна наша глядачка після прем'єри виходила, здіймаючи руки і приказуючи : «Одинадцять вбивств! Одинадцять вбивств!». Довелося її заспокоювати – мовляв, то ж не ми, то Шекспір так написав. Але ця історія – вічна. Може, не така кривава, як зараз, але проблеми ті самі, і, на жаль, людина не міняється. Я бажаю вашим читачам , передусім, миру. Миру з самим собою. І щоб їх оминали всі катаклізми і потрясіння сучасного життя.
Полтава.
