У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка нещодавно відбулася прем'єра вистави «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити» за п'єсою Бертольда Брехта у постановці головного режисера театру Дмитра Богомазова. Творці вистави намагаються проводити паралелі з сучасністю, а головного героя прагнуть показати схожим на диктаторів Адольфа Гітлера та Володимира Путіна. Роль старого Доргсборо тут виконує Народний артист України Олег Стальчук. Сьогодні пан Олег — наш гість.
— Розкажіть будь-ласка як для Вас почалася війна.
— Як і для більшості вона розпочалася несподівано. Наш театр мав їхати з гастролями до Львова. Я був шокований, адже до останнього не вірив, що хтось може на таке відважитися. Крім театру у мене була ще інша робота. Я весь час був у Києві. Звісно, було тривожно…
Через деякий час було прийнято рішення, що треба починати працювати. Спочатку ніхто не знав, які вистави грати, виникало безліч інших питань. Спершу грали у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Дякувати Богу, нам там дали приміщення. Але тоді непокоїло питання чи потрібно це комусь, чи театр зараз на часі. Виявляється, що навіть у такий складний час театр людям потрібен. Коли повітряна тривога, виставу можуть затримати на дві години, але люди чекають. Значить у них є в цьому потреба. Це життя. Воно мусить продовжуватися. Створили кілька виїзних концертних бригад.
Звісно, вдячні театру Лесі Українки. Але вдома, у рідному театрі, грати значно краще. Хоча нас там добре приймали, однак ми з нетерпінням чекали повернення на рідну франківську сцену.
Щойно повернулися до рідних стін, почалися репетиції вистави «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було б спинити». Роль Доргсборо мені запропонував режисер Дмитро Богомазов. Граю в його виставі «Morituri te salutant» за новелами Василя Стефаника, раніше був «Ліс» за Островським. Це дуже думаючий, талановитий режисер. Грати у нього, безумовно, цікаво.
Сьогодні і в житті, і в театрі все відрізняється від того, що було до війни. І внутрішньо, і зовнішньо. Не виняток і репетиційний процес. Через повітряні тривоги хтось не встигав приїхати на репетиції. Ми, актори, відчували на собі весь той тягар, що й інші люди. Виникало багато речей, про які раніше навіть і не думали.
Як ви вже знаєте, вистава називається «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити». І друга частина назви стосується саме мого персонажа. Якимось чином він міг спинити цю кар'єру. У своїй вистав ми намагаємося проводити паралелі з Путіним, а драматург, свого часу, з Гітлером. Подумаймо, хто їх міг спинити.
На наших очах відбувається історія з товаришем Путлєром. Коли почалася війна в Чечні, Грозний зрівняли з землею, був здійснений геноцид чеченського народу, що відбувалося у світі? «Глибоке занепокоєння. Велике співчуття». Після цього була Грузія, теж саме. Далі — анексія Криму. Якоюсь мірою цивілізований світ і є мій персонаж. Коли у нас забирали Крим, частину Донбасу всі співчували, але в той же час будували Північний потік, купували нафту та газ. Як каже мій персонаж: «Причини дві тому — багатства хіть і страх ганьби».
Ви спитали про перші дні війни. Я боюся навіть уявити, щоб було, якби український народ не зупинив його під Києвом. Знову б були ті самі «велике занепокоєння» і «глибоке співчуття»? А чому нам спочатку зовсім не давали зброї?
Та повернемося до його персонажа. Він персоніфікований, я намагався йому дати якісь людські риси. Але для мене, насамперед, як я вже сказав, це той цивілізований світ, який міг його спинити, але не спинив. Хочу, щоб цей цивілізований світ не скінчив так, як мій герой.
— Напевне Ви пам'ятаєте попередню постановку цієї вистави, в якій головну роль грав Богдан Ступка.
— Більше того, я грав у ній. Мій персонаж постійно помирав. Тобто, я грав усіх тих, хто помирав у цій виставі. А роль мого нинішнього персонажа виконував Михайло Крамар.
Не хочу навіть порівнювати ці вистави. Це абсолютно різні постановки. До речі, нова вистава вже третя. Перша постановка свого часу була на малій сцені і багато хто називав її вдалою. Так само як і вистава «Моя професія — сеньйор з вищого світу» мала кілька редакцій. Всі вони різні, але кожна прекрасно по-своєму.
Вважаю, що всі мої колеги у новій виставі грають блискуче. Кожен намагається донести свою часточку, яка йому відведена.
Зізнаюся чесно, ніколи не буваю в повній мірі задоволений власними ролями з різних причин. Бачиш, що тобі щось не вдалося на сцені, або твоє бачення не співпадає з баченням режисера чи колег по сцені та ін. Така особливість акторської професії. Не пам'ятаю, щоб я колись казав: «Ось сто відсотків досяг ідеалу». А вистава — це жива субстанція, вона постійно змінюється. Наступного разу вона буде зовсім іншою. І це залежить від багатьох факторів. І від нас, акторів, і від того, що зал інший. Це мистецтво, яке відбувається тут і зараз. Як люди різні, так та ж сама вистава кожного разу різна.
— Що вплинуло на Ваш вибір професії?
— Важко відповісти. Напевне те, що хотілося займатися всіма професіями. А тут у мене була ілюзія, що можна бути і трактористом, і будівельником, і ким завгодно. Спочатку півроку вчився у Львові у студії при Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Потім пішов в армію, а коли повернувся, то студію вже закрили. Мусив вступати вдруге, цього разу до театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого).
У мене були прекрасні вчителі: Ірина Молостова, Олександр Ціановський, Юрій Висоцький. Розуміння професії, яка в мене є, дали мої педагоги. Звичайно, з часом ти набуваєш досвіду. Але буває, що заходиш у глухий кут і не знаєш, що робити. Тоді подумки звертаєшся до своїх вчителів. Думаєш, а щоб вони порадили, щоб сказали, як би вони на це подивилися? І дуже часто це мені допомагає, стає ясніше. Без перебільшення можу сказати, що цю професію мені дали ці справжні майстри.
Після завершення навчання запросили до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Очевидно, що без моїх педагогів тут теж не обійшлося. Хтось порадив подивитися наші дипломні вистави. На ці вистави приходив художній керівник Театру Франка Сергій Данченко. Він дуже уважно придивлявся до людей і тоді, коли вони вже починали працювати в театрі.
Я поступово вливався в одну з найкращих театральних труп України. Першою була роль у виставі «Пошилися в дурні», яку ставив Володимир Опанасенко. Вважаю цю роль не зовсім вдалою. Та й сама вистава протрималася у репертуарі театру недовго. Потім грав Хому Брута у виставі «Хто зрадив Брута» у постановці Станіслава Мойсеєва.
За ці роки змінилися відчуття, з якими виходжу на сцену. Насамперед, змінюється розуміння персонажів. Так само, як люди стають іншими з віком, так само міняється моє розуміння професії. Воно залежить від часу, від віку актора і від режисера. Але якісь концептуальні речі, які були закладені вчителями у більшій мірі залишилися такими, якими були й раніше. А ще в тій чи іншій мірі залишилося хвилювання перед зустріччю з глядачем.
— Раніше Ви багато грали в українській класиці.
— Я й зараз граю у «Безталанній». А раніше були «Дай серцю волю, заведе у неволю», «Талан», «Суєта» та інші. У багатьох до української класики існує зверхнє ставлення, мовляв, вона поверхнева. Насправді ж наша класика прекрасна. У ній є наїв і чистота стосунків, які, як на мене, дуже цінні. Але на кожну п'єсу треба дивитися окремо, підбирати до неї свій ключик. Ми, на жаль, дуже довго недооцінювали українську драматургію.
— Багатьом глядачам запам'яталася вистава «Пампела», яка нещодавно повернулася до репертуару театру.
— Це хороша драматургія. У нас підібрався хороший колектив. Намагалися зробити виставу теплою і доброю. Персонажі наче задумують вбивство. Але насправді вони як діти, що загралися. Поступово з героями відбуваються певні трансформації. Людська доброта Памели всіх їх змінює. Хоча з самого початку вони теж не були поганими. Спершу думали не про саме вбивство, а про той результат, який буде після нього.
— Які образи створювати складніше трагедійні чи комедійні?
— Я б не став розділяти — тут ми робимо комедію, а тут трагедію. Процес створення кожної окремої вистави має свій шлях. Одна робиться так, інша зовсім по-іншому. Так само і персонаж. Кожного разу шукаєш нові підходи. У кожної нової роботи своя окрема історія.
— Також Вам часто доводилося грати у виставах за творами Шекспіра. У чому, на Вашу думку, унікальність цього письменника у світовій драматургії?
— Мені здається, що він дає достатньо ґрунту для творчості. Одну й ту ж саму п'єсу, один і той самий текст різні режисери ставлять по-різному. І всі вони праві, бо вони так бачать. Він дає місце для втілення фантазії того чи іншого режисера.
Важко підрахувати скільки разів поставили «Річарда ІІІ». У нашому театрі він такий, а в іншому — абсолютно інший. Шекспір дає таку можливість. І ніхто не скаже, що там поставлено правильно, а там ні.
— Ви граєте і на основній, і на камерній сцені. Відчуваєте різницю?
— На камерній сцені більш стислий простір, інший спосіб гри. Це так само як в різних виставах все про різному. Інший майданчик — інша атмосфера спілкування з глядачем.
Театр — це взаємообмін енергіями. Ця енергетика йде і у великому, і в малому залі. Тут немає різниці. Головне, щоб ця енергія йшла і зі сцени, і з залу. Коли вони об'єднуються, це прекрасно.
Важче було грати під час карантину, коли зал був напівпорожній. Головне, що зал був заповнений глядачами, а менший він чи більший не має принципового значення.
— Чи є вистави, які стали для Вас особливо близькими?
— Не хочу якусь виділяти. Намагаюся ставитися до кожної однаково. Звісно, є такі, що подобаються більше. Але коли ти виходиш на сцену, то в цю мить, у цей момент, саме ця вистава має бути для тебе найкращою. По іншому бути не може.
Зараз працюємо над виставою «Візит», в якій я гратиму Іля. Думаю, що ще рано щось про неї говорити. Головне, аби вона сподобалася глядачеві. Ця вистава вже колись була у нашому репертуарі. Але, знову ж таки, не можна порівнювати, це буде зовсім інша постановка.
Ставить виставу Давид Петросян. Вже маю досвід роботи з цим режисером у виставі «Крум». Дуже подобається, що у молодих режисерів, які прийшли до нашого театру, є свій особливий погляд. І вони не бояться його втілювати.
Звісно, є ролі, про які мрію. Але вам я про це поки не розкажу. (Усміхається).
В інших театрах не граю. Проте маю досвід роботи в антрепризі. Свого часу разом з Володимиром Горянським, Оленою Хохлаткіною та Лесею Самаєвою грав у виставі Дмитра Богомазова «Ідеальна сімейка». Цікавий досвід. Але чисто організаційно складно робити такі проєкти.
— Чим для Вас є кіно?
— Це залежить від матеріалу, режисера, мого бачення. Якщо цікавий матеріал і цікавий режисер, то, звісно, працювати цікаво. А ще, не буду приховувати, це й можливість додаткового заробітку.
Кіно, це трохи інша творчість ніж театр. Як я вже говорив, театр це живе спілкування, тут і зараз. А в кіно є монтаж, сценарій. Це різні сторони акторської професії. Тут також не хотів би виділяти якихось окремих робіт. Але мені сподобався процес роботи над стрічками «Кава з кардамоном» та «Зачароване кохання».
А ще займаюся дубляжем. Спочатку дублював для документального кіно, згодом, і для художнього. Звичайна робота. Я б не сказав, що змінюю свій голос під кожного персонажа. Але має бути певний посил. Якщо глядач дивитися фільм і йому ніщо не заважає, значить мета досягнута, фільм озвучений добре.
— Свого часу Ви вели програму «Народний суд» на телеканалі «Інтер».
— Це була складна програма, зі своїми історіями не завжди веселими. Зізнаюся, вести її було дуже непросто психологічно. Особливо, коли там розглядалися реальні історії. Проіснувала ця програма недовго.
Зараз також співпрацюю з різними телевізійними каналами. Зокрема, я голос каналу IСTV, пишу для телемарафону новин.
— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?
— Звісно, бажаю всім Перемоги! Насправді ситуація доволі зрозуміла. У нас є три шляхи, або ми маємо померти як нація, як народ, або стати рабами у прямому сенсі цього слова, або ж перемогти. Безперечно, перші два шляхи нам абсолютно не підходять. Тому мусимо Перемогти. Це не піддається сумніву.
Е. Овчаренко. I-UA.tv
