Олег Стальчук — про баланс творчості, визнання та готовність полишати зону комфорту.
27 та 28 серпня Національний театр імені Франка запрошує своїх шанувальників на урочистості з нагоди 100-річного ювілею. Нагороди і відзнаки, прем'єри, фестивалі, гастролі — якби хтось із істориків поставить собі за мету окреслити ці сто років у кількісних показниках, то без фіксування творчих рекордів тут точно би не обійшлося. Між тим, найголовнішим здобутком на цьому шляху були і залишаються самі франківці. Які створили театр саме таким, яким його люблять ось уже ціле століття. Три десятиліття до цього процесу творення активно долучається Олег Стальчук, провідний артист голвної сцени нашої країни.
— Пане Олеже, Національному театру імені Івана Франка виповнюється сто років, тридцять з яких ви є невід'ємною його частиною. Пригадуєте свою першу виставу на франківській сцені?
— Це була вистава «Пошилися в дурні» режисера Володимира Опанасенка за п'єсою Марка Кропивницького. Стовідсотково вдалою її назвати було складно і в діючому репертуарі театру ця постановка протрималася недовго... А з Володимиром Дмитровичем у нас були потім інші, більш вдалі спектаклі.
— Зараз в афіші театру — дванадцять вистав за вашою участю. На ваше акторське відчуття, багато це чи мало?
— Чесно кажучи, багатенько. Бувають різні періоди у театрі, колись ти менше потрібен, колись — більше... Дванадцять спектаклів у діючому репертуарі — це нормально. Можна трішки менше... Зараз не скажу точно з приводу назв, але були часи, коли кількість зіграних вистав за місяць значно перевищувала нинішню. За молодості я був активно задіяний у дитячих казках, під час новорічних свят чи канікул грали, зазвичай, по дві казки на день, а ввечері — ще й доросла вистава, от і рахуйте. Зараз у мене на місяць — десять-дванадцять спектаклів.
— Як ви сприймаєте роботу з новим режисером? Ось зараз вперше співпрацювали з Давидом Петросяном у «Крумі». Для вас це професійний виклик, нові можливості чи... певний дискомфорт?..
— Актор, який хоче розвиватися, бути свіжим і живим, повинен намагатися працювати з різними режисерами. Мені у цьому плані пощастило, я мав можливість працювати з усіма нашими режисерами і майже всіма, кого запрошували на постановку — і з Андрієм Жолдаком, і з Автанділом Варсімашвілі, і з Романом Мархоліа та іншими... Це добре, коли є свіжий погляд на виставу, на театр, навіть якщо він відрізняється від твого особистого чи від усталеного, загальноприйнятного. Добре, коли з'являється щось чи хтось і ти змушений залишити свою зону комфорту, така ситуація мотивує тебе ставати іншим і, хочеться вірити, кращим. І в погляді на мистецтво в цілому, і в погляді на виставу як конкретний його прояв. Ти починаєш шукати і намагатися по новому зрозуміти, здавалося би, давно відомі тобі речі і поняття. Давид у «Крумі» запропонував досить нестандартну трактовку цього матеріалу і для того, аби краще її зрозуміти, радив нам почитати певні книги, подивитися деякі фільми... Аби кожен з акторів був свідомим того, у якому напрямку ми рухаємося. І протягом усієї роботи налаштовував нас на те, щоби цей напрямок був для всіх однаковий.
— «Крум» має досить цікаву сценічну історію, зокрема, його ставив один із лідерів сучасного польського театру Кшиштоф Варліковський... У випадку з вашою виставою я чула думки, що вона відбулася тільки завдяки режисерові та акторам, які вдихнули життя у доволі звичайний сюжет. Вам приємно чути такі відгуки?
— Звісно, приємно, що наша робота не залишає людей байдужими. Зізнаюся, що спершу від цього твору я також був, м'яко кажучи, не у захваті. Але я не скажу, що це погана п'єса, це справді хороший матеріал, добротний текст. Просто щоб усе підвести до спільного знаменника довелося трішки попрацювати усім разом...
— Які вистави у своїй кар'єрі ви назвете визначальними, знаковими?
— Я би не став виділяти певні вистави, оскільки направду жодна роль, жоден вихід на сцену для актора не проходить даремно. Навіть якщо тобі спершу не подобається роль, ти все одно намагаєшся зробити її своєю. Бо інакше нема чого взагалі долучатися до цього спектаклю. Глядач не повинен здогадуватися про твоє особисте ставлення до героя. Так що кожна роль по-своєму цінна, по-своєму пов'язана з особистим життям, з певним життєвим періодом, з труднощами чи, навпаки, якимись здобутками. А про мої визначальні ролі нехай говорять критики.
— Якщо судити з позиції критиків, то вони виділили виставу «Перехресні стежки», в якій ваша робота була відзначена премію «Київська пектораль». Вам важлива така висока офіційна оцінка чи ви стоїте на позиції, що найкраща нагорода для актора — аншлаги на виставах?
— Будь-яке визнання — приємне. І цю виставу я би особисто не виокремлював, але направду — це Іван Якович Франко, це глибокий матеріал і лінія мого героя не пройшла непоміченою... Хоча, звісно, коли будь-який глядач підійде на вулиці і подякує за вчорашню виставу — мені це також надзвичайно приємно.
— А за якою з вистав, які були зняті з репертуару і поповнили архів театру, жалкуєте найбільше?
— Вистави — як люди, вони живуть і помирають. Жалкувати за ними, звісно, можна, але це природній процес, проти якого ми безсилі. Вистави старіють, старіють актори, старіє сам матеріал, форма його подачі на сцені... Є багато спектаклів, у яких би я ще залюбки вийшов на сцену. Але тоді, в той час, коли вони йшли, зараз вони би втратили свою стилістичну актуальність, естетика цих вистав нині була би не такою потужною, як тоді.
— Ваша активне творче життя вирує не лише в театрі, але й у споріднених галузях — кіно, телебачення... Чи вдається вам органічно переключатися з однієї творчої площини на іншу?
— Мені, здається що так, вдається. Це навіть корисно. Якщо ти копаєшся в якійсь одній площині, то можна закопатися з головою. Інша справа, коли все кругом-бігом і ти ніде не встигаєш сконцентруватися і належно зробити свою роботу — то тут уже, звісно, треба визначатися з пріоритетами. А коли все в міру, коли свідомо і відповідально, то це навіть потрібно, аби тримати себе в тонусі. До того ж, якщо ти перебуваєш у репетиційному процесі, готуєш нову роль, то вона постійно в твоїй голові, це захоплює. Чим би ти не займався — їхав у метро чи чекав своєї сцени на знімальному майданчику.
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА, "День"
