Режисером та автором інсценізації відомого бестселера німецького класика є Юрій Одинокий, який давно мріяв про постановку роману Еріха Марія Ремарка (сценографія Андрія Александрович-Дочевського). Головні ролі у виставі виконують Євген Нищук (Роберт) та Анжеліка Савченко (Патриція).
Сюжет роману «Три товариші» (1936), який продовжує тему «втраченого покоління», розгортається в Німеччині у 1928 році. Троє друзів, які пройшли Першу світову війну — Роберт Локамп, Отто Кестер і Ґотфрід Ленц, — тримають невеличку і малоприбуткову автомайстерню. Перипетії їхнього життя, кохання Роберта до молодої Патриції Хольман, спогади, від яких не можуть отямитися головні герої, власне всі події пов'язані та розгортаються на фоні економічної, політичної кризи в міжвоєнній Німеччині...
Про майбутню прем'єру на столичній сцені — наша розмова з Юрієм ОДИНОКИМ.
— Очевидні причини для постановки «Трьох товаришів» зрозумілі — у творі йдеться про людей, яких покалічила війна. Війну нині переживаємо і ми. А що ще, окрім цієї злободенної теми, тебе приваблює в романі?
— Важко навіть сказати, як відбувається вибір режисером твору для постановки. Може, не ти його, може твір, автор тебе вибирають? Уперше я прочитав твір «Три товариші», ще коли вчився у Театральному інституті, й мене роман вразив. Думаю, щось подібне пережив кожен, хто відкрив для себе цього автора. Пізніше, уже працюючи режисером, я перечитав роман і навіть зробив якісь помітки, думаючи про його постановку. Але тема війни у нас тоді асоціювалася з Афганістаном, а він був далеко... Тепер усе, що пов'язано з війною, у нас ожило, стало дуже зрозумілим і близьким. На жаль. Між тим тематична злободенність твору не повинна завадити почути автора — його потаємні думки та настрої, відчути його стилістику. Тому я не трактую Ремарка, а намагаюся розкрити його природу. А вона — як музика, її важко відтворити у словах. Природа ж у Ремарка чиста. Його покоління ще жило вірою, вони були ідеалістами. І от реальність, Перша світова війна цю віру, їхні високі ідеали почали руйнувати. На зміну культу особистості прийшли маси, людину почали витісняти машини, які, поміж інших причин, сприяли руйнації традиційної культури. До всього ж у романі йдеться про любов та дружбу, про неминучі й дуже болісні втрати. Там багато тем, які хвилюють людей, тож сам автор, його твір мені цікавіші, ніж якісь мої рефлексії щодо них.
— Не здається, що нині «Три товариші» трохи не збігаються з тим суспільним настроєм, який у нас панує? Оскільки війна на сході, то у нас патріотичні настрої. А роман Ремарка, як і твори інших представників так званого втраченого покоління, сповнені пацифістського пафосу.
— Думаю, немає конфлікту роману з нашою дійсністю. Перша світова війна, про учасників якої пише Ремарк, не була національно-визвольною, якою вона є для нас. Німеччина виступала агресором, вона вела загарбницьку війну, як, наприклад, Росія стосовно України. А для нас події на Донбасі — це трохи інша війна. Наші воїни повертаються з фронту з іншим настроєм, вони відчувають себе захисниками Вітчизни. Між тим будь-яка війна залишає в душі дуже сильний відбиток. Людина, яка є свідком масових смертей, яка сама вбиває і ризикує своїм життям, стає іншою. Як мінімум, вона позбавляється інфантильності, починає шукати істинні, справжні цінності. Справжнє у своїй основі дуже просте. Тому, працюючи над «Трьома товаришами», ми намагаємося збагнути, як люди виживають після війни. Як змінюються їхні цінності.
— Немає відчуття, що причини нинішніх подій на Донбасі великою мірою криються у тому, що наша влада за всі роки незалежності недостатньо приділяла уваги культурі й освіті, тоді як Росія активно нав'язувала нам свої цінності?
— Ця війна, перша за все, виявила те, що наша держава за усі роки «незалежності» її по суті не мала. Ми тільки зараз її здобуваємо. Щодо ставлення держави до культури, то це очевидно, що і наша культурна політика формувалася у Москві. Особисто я не можу сказати, що українська влада зовсім не дбала про культуру, бо за останні чверть століття у Театрі ім. І. Франка створено багато прекрасних вистав, серед яких є і шедеври, пов'язані, перш за все, з іменами режисера Сергія Данченка і суперактора Богдана Ступки. На мою виставу «Брати Карамазови» було виділено понад сто тисяч доларів. Хоча, звичайно, у 1990-ті всі відчували занепад, до театру глядач погано ходив. Зараз у нас аншлаги, є вистави, на які квитки важко купити. Особливо радує те, що і молодь до нас ходить. З іншого боку, я зараз як режисер столичного Національного театру говорю. Певно, десь у провінції все виглядає трохи по-іншому. У нас не буде проблем із культурою, якщо приймуть закон про меценатство, що дасть можливість нашому бізнесу напряму фінансувати театри, кіно, музеї і т. ін. Все одразу в нас не зміниться, бо, як уже говорив, реальна незалежність нашої держави тільки зараз формується. Як мінімум, має вирости і прийти до влади нове покоління політиків з іншим мисленням, з іншими цінностями, серед яких буде місце культурі й освіті.
В. Дишкант. Газета "День". 14.12.2016
