Спільний проект Національного театру ім. І. Франка і Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша.
Ідея втілити оповідання Марії Матіос на сцені у народної артистки України Лариси Кадирової і режисера Сергія Павлюка виникла майже одночасно. Так народився спільний проект Національного театру ім. І. Франка та Херсонського академічного муздрамтеатру ім. М. Куліша (худ. керівник проекту Олександр Книга) і прем'єру моновистави «Не плачте за мною ніколи» М. Матіос вперше зіграли на херсонській сцені.
Про виставу можна сказати, що...
Спільний проект Національного театру ім. І. Франка і Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша.
Ідея втілити оповідання Марії Матіос на сцені у народної артистки України Лариси Кадирової і режисера Сергія Павлюка виникла майже одночасно. Так народився спільний проект Національного театру ім. І. Франка та Херсонського академічного муздрамтеатру ім. М. Куліша (худ. керівник проекту Олександр Книга) і прем'єру моновистави «Не плачте за мною ніколи» М. Матіос вперше зіграли на херсонській сцені.
Про виставу можна сказати, що це уповні авторський продукт, щодо акторського рішення і втілення Лариси Кадирової, так і відносно постановки Сергія Павлюка, який зробив й сценографію та музичне оформлення.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об'єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості.
Місце дії – сільське подвір'я, огороджене дерев'яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір'я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір'ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх.
Як говорити про смерть? Таке вічне, болюче питання, якого зазвичай уникають. А от весело, відверто, без усіляких побоювань!.. Так пропонує письменниця, так само думають й творці вистави. Про смерть – з повагою, але без туги, з розумінням невідворотності, адже тільки завдяки смерті можна зрозуміти найголовніше про життя, дізнатись, яким прийдеш до останньої межі.
І глядач переживає емоційний шок, бо предметом у центрі сцени під веретою, яку Юстина-Кадирова бережно знімає з нього, виявляється справжнісінька труна. Це той останній будиночок Баби Юстини, кінцевий притулок, що вона його собі сама придбала і який повинен стати достойним підсумком життя, до речі, будь-якого.
Розповідь про себе, велику родину, односельців триває. Юстина-Кадирова наче найдорожчі скарби зі священної скрині, виймає з труни те, що надбала собі на смерть. На очах глядачів народжується багатовимірна образна метафора плину життя. Колиска – труна – печальний човен у вічність… І все ж таки – чарівна скринька, що таїть неймовірні несподіванки.
Виймає Юстина-Кадирова чудовий вміст труни – сорочку-вишиванку, постоли, запаску, поминальну свічку, тернові хустки з яскравими візерунками, білосніжні вишивані рушники, широкі стрічки з національними орнаментами, букети з духмяних польових трав, розкладає все це кругом по деревинам тину і наче «оживає» українським вишиваним килимом життєве коло цього окремого двору окремої людини, яке зрозуміло стає уособленням вигляду й суті цілої країни.
Лариса Кадирова знаходить у своєму акторському арсеналі свіжі несподівані фарби. Її Юстина виходить надзвичайно природною, наче акуратно «вилученою» з колориту того українського краю. Характерна карпатська говірка, притаманний природний гумор, схильність до пісні як вислову тонких порухів душі, вміння покепкувати з себе і проявити споконвічну житейську мудрість. Такою постає ця українка з лагідним і сильним характером, що висновками своїх життєвих спостережень прагнула довести думку – кожне прожите життя повинно бути достойним смерті, що смерть – не просто кінець існування, це точка найвищого духовного сенсу.
З оповіді простої сільської жінки режисер С.Павлюк, завдяки знайденим образним асоціаціям, спромігся зробити глибоку філософську притчу про зміст буття, про те, яким чином людське життя має дорівнятися смерті. Разом з виконавицею він віднайшов виразні паралелі цієї конкретної історії, суголосні з нинішньою ситуацією нашої країни.
Героїня Лариси Кадирової просила: не плачте за мною. Та якщо осягнеш тонкий, естетично вишуканий художній рівень розкриття високих духовних сенсів цієї монодрами, то і заплачеш, і засумуєш. За нею, за собою, і за нашою Україною…
Алла Підлужна
