Михайло Захаревич, генеральний директор-художній керівник Національного театру ім. І. Франка про 100-літній ювілей знаменитого колективу
Цьогоріч «перша сцена» нашої країни, легендарний творчий колектив відмічає ювілей. Офіційний день народження франківців — 28 січня. До цієї знаменної дати Національний банк України вже зробив подарунок митцям і нумізматам — увів у обіг монету «100 років Національному академічному драматичному театру імені Івана Франка», яка є у вдвох варіантах: сріблі та нейзильбері (сплав міді й цинку). Обидві мають однаковий дизайн, але різний тираж, цінність і номінал. Срібний 10-гривневий екземпляр вийде у кількості 2,5 тисячі штук, нейзильберовий — 35 тисяч номіналом 5 гривень. Одна срібна монетка коштуватиме колекціонерам 1 153 гривні, нейзильберова — 51 гривню. Можна придбати на згадку про знаменний ювілей. Із керівником франківців Михайлом Захаревичем ми поговорили про становлення театру, знакові постаті, творчі пошуки та експерименти, про минуле, сьогодення і майбутнє.
СИМВОЛІЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ
— 28 січня 1920 року — це офіційна дата народження Театру ім. І. Франка. Якою виставою розпочався творчий відлік франківців?
— Знаєте, все розпочиналося з цілої низки вистав — більше 20-ти! Відразу був взятий потужний старт, і це були переважно твори сучасної та європейської драматургії, — каже Михайло ЗАХАРЕВИЧ. — Якщо говорити про стратегію формування нового театру, то у першому сезоні була закладена програма подальшого розвитку театру на багато років. І цієї лінії дотримувався Гнат Петрович Юра — один із засновників та очільників Театру ім. І. Франка. Бо у репертуарі колективу класичні і сучасні твори завжди були і є у пріоритеті.
Нагадаю, Театр імені Івана Франка було засновано у Вінниці 1920 року частиною акторів Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та акторами Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою. Об'єднавшись, митці утворили театральний колектив під назвою «Новий Драматичний театр імені Івана Франка», керівником якого обрали Гната Юру. Фактично театр створили молоді митці: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині Ользі Рубчаківні — 17, Амвросію Бучмі, Олексію Ватулі — по 29, Феодосії Барвінський — 22 роки!
Великий резонанс викликала постановка Г. Юри «Гріх» за В. Винниченком і якраз прем'єрою цієї вистави франківці відкрили свій перший сезон 28 січня 1920 року. В афіші були такі вистави: «Суєта», «Іван Гус», «Великий льох», «Лілея», «Сон», «Житейське море», «Весілля Фігаро», «Гайдамаки», «Мірандоліна», «Чорна пантера і Білий ведмідь», «Ревізор», «Самсон і Даліла» та інші. До речі, у перший сезон існування театру на його кону більшу частину репертуару складали п'єси Володимира Винниченка. А у «Весіллі Фігаро» Бомарше Юра виступив у трьох іпостасях — як перекладач, режисер та виконавець головної ролі... Навіть дивує, як багато молодий творчий колектив устиг зробити.
«ОРГАНІЗАЦІЯ ТЕАТРУ ЗАВЖДИ БУЛА І ЛИШАЄТЬСЯ СКЛАДНОЮ»
— У той час велика трупа була?
— Невелика. 17 осіб організували театр. Були й такі, хто приходив і йшов, а потім знову повертався... Треба зазначити, що період становлення був хоча надзвичайно творчим, але й важким і непевним. У 1921 році Амвросій Бучма з групою артистів виїхали до Херсона. Там хотіли створити Новий театр ім. І. Франка. Але їм це не вдалося зробити, бо у той час розпочалася посуха, а потім голод, і вони повернулися... До речі, через брак творчого складу Гнат Петрович вимушений був запросити до роботи своїх родичів — братів. Стадія організації театру завжди була і лишається складною. Юра думав, що Петлюра, глава Директорії УНР, дасть у Вінниці йому приміщення стаціонарного театру, але того не сталося, і він поїхав до Черкас (згодом цей факт йому допоміг у радянські часи, коли почалися репресії). Хоча, як свідчить історія, в контрах із Симоном Петровичем він не був і навіть став режисером ювілею Петлюри...
«МАНЕВРИ»: КИЇВ — ХАРКІВ, ХАРКІВ — КИЇВ...
— Михайле Васильовичу, ви є автором ґрунтовної монографії «Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Динаміка соціокультурних перетворень 1920 — 2001 років». Три чверті біографії франківців припадає на важку добу більшовицького тоталітаризму. Що вас вразило, працюючи в архівах? Які сторінки здивували або стали одкровенням?
— Вразило те, що у 1936 році Гнат Юра поставив «Дона Карлоса» Ф. Шіллера (художником був Анатолій Петрицький), а в 1937-му в афіші його театру з'явилася вистава «Борис Годунов» О. Пушкіна (постановка Бориса Сушкевича), за які в час сталінізму можна було потрапити на Соловки, бо мова у тих виставах йшла про диктаторів... У той час суворо постраждав колега Гната Юри — Лесь Курбас, засновник театру «Березіль», а Гнату Петровичу повезло, що у серпні 1936 р. він передав керівництво театру Кирилу Гетьману, який до цього працював директором Одеської опери, потім очолював комітет по культурі у Харкові, а у 1937-му його розстріляли у Биківні як «ворога народу»... Вразило мене й те, що практично всі тогочасні завліти теж були репресовані або розстріляні. Тобто ті, хто формував творчу політику, знищувалися тодішньою владою, і це дуже сильно вдарило на розвиток театрів в Україні.
Нагадаю, у 1926 році франківців перевели до столиці, а з Києва театр «Березіль» переїхав до Харкова. Цим займався відомий поет і тодішній заступник голови Ради Міністрів УРСР Микола Бажан, а в 1943 р. Микола Платонович поставив перед ЦК питання, аби Театр ім. І. Франка знову повернути до Харкова, а «березольців», які в той час уже стали Театром ім. Т. Шевченка, — до Києва. Я почав розбиратися, чому Бажан лобіював це питання, і виявилося, що він, коли Лесь Курбас, працював зі своїм театром в Умані, грав деякі епізодичні ролі й тому використовував свій вплив, аби знову змінити «прописку» двох колективів. Але Гнату Юрі вдалося переконати тодішніх чиновників про недоцільність таких «маневрів»...
Вразило те, що гастролі франківців до Москви у 1941 році збіглися з лихоліттям війни. Та завдяки Г. Юрі вдалося евакуювати колектив спочатку до Тамбова. Він приклав максимум зусиль, щоб частину трупи, яка тоді залишилася у Києві, теж вивезти та об'єднати колектив. У листуванні з міністерствами культури УРСР і СРСР, ЦК він домігся того, щоб франківцям надали вагони і вдалося вивезти не лише людей, а й майно (декорації, костюми). З 1941 по 1944 рр. трупа працювала в евакуації — в Семипалатинську й Ташкенті... Нагадаю, що три фронтові бригади наших митців виступали на передовій та у шпиталях.
Знаєте, Гнат Петрович, крім великого режисерського і акторського таланту, був дивовижним організатором. Син Юри мені розказував, що Микита Хрущов, секретар ЦК ВКП(б), вважав, що Гната Петровича від репресій уберегла... війна, бо тричі «зашморг» арешту закручувався на шиї Юри і четвертий раз його Хрущов уже не зміг би вберегти... А фатальною для митця стала співпраця з відомим драматургом Олександром Корнійчуком і запрошення у трупу актора і режисера Мар'яна Крушельницького, що згодом зламало Гнату Петровичу творчу долю... бо почалося двовладдя між новим головним режисером і художнім керівником, на кшталт, як у колег у МХАТі між Немировичем-Данченком і Станіславським. Нічого хорошого з таких кадрових змін ані для колективу (бо почалися інтриги, суперечки), ані для митців це не принесло. Останні п'ять років життя, як розповідав син Юри, пенсіонер Гнат Петрович був у депресії, часто сидів на балконі у будинку (по вул. Ольгинській, 2) і з сумом дивився на театр, який створив і з яким його розлучили... Він помер 18 січня 1966 року, похований на Байковому кладовищі.
«ТВОРЧІ СТИЛІ ЛЕСЯ СТЕПАНОВИЧА І ГНАТА ПЕТРОВИЧА БУЛИ ЗОВСІМ РІЗНІ»
— А чи правда, що Лесь Курбас і Гнат Юра були антагоністами?
— Це зараз роблять такі висновки з обставин того непростого часу. Я цим питання займався. Не думаю, що Юра був ворогом Курбаса. Хоча Гнат Петрович і підписав того «злощасного листа», є в архіві й підпис молодого артиста Борщагівського. Я здав ці два документи на стилістичну експертизу, і виявилося, що вони написані однією рукою! Юра не був великим писакою, а студент Борщагівський не міг за Гната Петровича писати. От і виходить, що це була якась третя особа... а документальними є тільки підписи. Саме ті листи і наводять як приклад, що Курбас і Юра були антагоністами, але є й інші матеріали. Так, після похорону легендарного актора і режисера Миколи Садовського 7 січня 1933 р. у Києві Лесь Степанович і Гнат Петрович зустрілися. На той час у Курбаса вже були проблеми у Харкові, й Юра запросив його працювати до свого театру. Якби вони були ворогами, то Гнат Юра не робив би таку пропозицію, знаючи про те, що більшовицька влада все робить для того, аби покарати Курбаса за його проукраїнську позицію. Але Лесь Степанович відмовився і поїхав працювати до Москви — до С. Міхоелса, і там його заарештували... а потім він потрапив до Сандармоху і був розстріляний у 1937 році... Не треба забувати й про те, що через кузбасівське тавро «ворога народу» актори театру «Березіль» були заплямовані перед більшовицькою владою, але Юра чимало митців забрав до Києва, бо знав цінність цих артистів. Нагадаю, у Театрі ім. І. Франка працювали такі зірки курбасівського театру, як Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Мар'ян Крушельницький та інші. Хоча творчі стилі Леся Степановича і Гната Петровича були зовсім різні. Юра запросив Бориса Глаголіна — авангардиста, який працював у 1924 — 1926 рр. у Харкові в Українському драматичному театрі ім. І. Франка (у 1928 р. він емігрував за кордон, працював у Голлівуді, США). Треба зазначити, що Гнат Юра залучував цікавих особистостей — не лише акторів і режисерів, а й художників. До ювілею ми випустили книжку «Сценографія. Пошуки власної естетики. 1920 — 2020», перший розділ якої знайомить із самобутніми митцями доби 1920 — 1930-х, їхніми творчими пошукам, яким було оформлення вистав, а також можна простежити про вплив європейського арт-деко та вітчизняного супрематизму... Гнат Петрович не був ретроградом, незважаючи на те, що сповідував соціалістичний реалізм, систему переживання акторів, був прихильником МХАТу, але все це не означає, що він вороже ставився до Курбаса.
«НАША МІСІЯ — ЗНАЙОМИТИ ГЛЯДАЧІВ ІЗ ТВОРЧИМИ ДОСЯГНЕННЯМИ ФРАНКІВЦІВ»
— На початку творчого становлення колективу був так званий мандрівний період (1920 — 1923 рр.). Тобто гастрольна діяльність загартувала франківців. Чи є нині й у вас плани виступати у різних містах?
— Дійсно, перші роки свого існування театр багато мандрував по містах і селах Центральної України. А красномовним фактом у боротьбі за існування став виступ Гната Юри на прем'єрі «Весілля Фігаро» у Вінниці, де були присутні представники уряду УНР, де актор заявив, що у подібних умовах, які створені для франківців, жоден театр існувати не може! І тільки жадоба до роботи, неймовірна відданість сцені тоді врятували театр. Попри негаразди Гнат Юра працював над «Лорензаччо» де Мюссе, відбулася прем'єра «Овечої криниці» Лопе де Вега, актори репетирували «Лісову пісню» Лесі Українки, а ще були гастролі... Театр поїхав на Донбас у... товарному вагоні, франківці жили в напіврозваленій будівлі у Юзівці. Тоді у пригоді став художник театру, один із його засновників — Матвій Драк, який починаючи з 1920 і до 1949 року разом із Гнатом Юрою створив чимало вистав...
Нині у нас теж складні часи, але ми продовжуємо свою щорічну гастрольну діяльність. Ми показуємо свої резонансні вистави у різних містах: беремо участь у фестивалях і самотужки організовуємо покази, бо вважаємо, що як національний театр і «перша сцена України», як нас називають критики, наша місія — знайомити глядачів різних міст країни із творчими досягненнями франківців.
Цьогоріч збираємося поїхати у прифронтову зону (до речі, це не перший виїзд нашого колективу на схід). У планах — виступи у Запоріжжі, Маріуполі та у Сєверодонецьку. Гастролі пройдуть впродовж трьох тижнів у вересні. А влітку, в червні, хочемо провести Міжнародний театральний фестиваль і запросити до Києва провідні національні театри різних країн. Останнім часом ми є постійними учасниками найрізноманітніших міжнародних театральних фестивалів. Нині нас запросили показати у рамках основної програми Гданського Шекспірівського фестивалю виставу «Коріолан» (ця постановка Дмитра Богомазова за однойменним твором Шекспіра вже здобула чотири головні нагороди на VIII Міжнародній Театральній Премії Академії — Акт Авард у Китаї). У Литві, в м. Клайпеда, відбудеться престижний театральний форум, куди ми також маємо запрошення. Виставу «Лимерівна» режисера Івана Уривського представимо в Угорщині на фестивалі МІТЕМ. Крім того, ще тривають перемовини щодо показу п'яти наших вистав на гастролях в Угорщині. Сьогодні ми визначаємося з програмою.
— Офіційні святкування ви вирішили перенести на травень. Хоча 100-літній ювілей ваш прославлений колектив потихеньку відзначає вже цілий сезон.
— Ювілей — це не тільки свято для нас, франківців, а передусім для публіки, заради якої ми працюємо. Історія колективу вписалася в історію України. Нагадаю, у 1919 р., коли об'єдналася Лівобережна і Правобережна Україна, група акторів на чолі з Гнатом Юрою поїхала у Кам'янець-Подільський і там об'єдналася із західною групою Амвросія Бучми. Символічно — об'єднання країни і двох театральних труп, які створили Театр імені І. Франка. Тому наш ювілей ми вважаємо певною мірою всеукраїнським святом і проведемо його в кінці травня, щоб гості побачили Київ, коли все буяє зеленню і квітами... А 28 січня всі франківці зберуться у залі, вшануємо пам'ять корифеїв, майстрів і колег, які прославили цю сцену в різні роки. Хочу процитувати слова легендарного актора Богдана Ступки, який з 2001 по 2012 рр. очолював наш театр як художній керівник, продовжуючи справу свого друга, знаного режисера Сергія Данченка (1937 — 2001 рр.), що більше двох десятиліть створював своїми виставами український європейський театр: «Ми не маємо морального права перекреслити, стерти з пам'яті створене корифеями цієї сцени, а навпаки, мусимо здійснити те, що вони не встигли. Від нас, від кожного залежить, яким стане наш театр через 40, 50, 100 років. Яким словом згадає нас прийдешнє покоління»...
— На вашу думку, чи потрібна нині театральна реформа, і якщо так, то в якому вигляді?
— Вважаю, що потрібно внести зміни у закон про театри, щоб там були відображені всі потреби найрізноманітніших колективів: приватних театрів, репертуарних, не репертуарних. Головне, визначитися із структурою доходів театру: чи є державне фінансування доходом театру, чи це держава покриває збитки театру? Відповідь на це питання суттєво впливає на статус театру. Чи є він підприємством, чи бюджетною організацією? Що саме фінансує держава? Покриває збитки і тим самим фінансує глядачів, які неспроможні через обмежений дохід сплатити повну вартість квитків? Вирішення цього питання надасть можливість визначитися із статусом театру.
Також необхідно внести правки до закону про благодійність і благодійні організації і, врешті-решт, прийняти закон про меценатство, надавши меценатам та спонсорам податкові пільги, що сприятиме зацікавленості великого кола спонсорів та меценатів у співпраці з мистецькими колективами України. А це, в свою чергу, зробить можливим створення високохудожніх творів у найрізноманітніших жанрах мистецтва.
