МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
У Києві відбудеться ювілейний показ «Скляного звіринця»

Сьогодні виставу за п'єсою американського драматурга Теннесі Вільямса у Театрі Франка зіграють в 100-й раз. На сцені вона з успіхом йде вже майже 10 років — з листопада 2013 року.

«Скляний звіринець» — частково автобіографічна п'єса американського драматурга Теннесі Вільямса, яка принесла йому перший гучний успіх. Пізніше він отримав дві Пулітцеровські премії (1948 року за п'єсу «Трамвай „Бажання“» та 1955 року за п'єсу «Кішка на розпеченому даху»). Разом із Юджином О'Ніллом і Артуром Міллером входить до трійки провідних американських драматургів 20 століття.

У 1944—1945 інсценізація «Скляного звіринця» з аншлагами йшла у Чикаго, потім — на Бродвеї. Як найкраща п'єса сезону здобула премію Нью-Йоркського кола драматичних критиків.

У творі розповідається про родину — юнака Тома, його сестру Лауру та їхню матір Аманду, яка намагається влаштувати шлюб Лаури. Вважається, що прототипом сім'ї Вінгфілдів стала власна родина драматурга: суворий батько, запальна мати і сестра Роуз, яка страждала на депресію.

За сюжетом, мати мріє про успішне майбутнє своїх дітей і весь час розповідає про свої минулі успіхи, донька живе у світі крихких ілюзій, а син мріє займатись творчістю, а натомість — працює у взуттєвому магазині. Є у виставі і батько, що покинув їх багато років тому і подався у мандри, залишивши сім'ю на тендітних плечах дружини, і ще маленького сина.

Крізь щоденний побут родини проступає трагедія втрачених можливостей, пошуку і втрати гармонії та прекрасного, надто крихких і беззахисних для існування у світі, трагедія згаяного часу, який неможливо повернути.

Назва п'єси відсилає до колекції скляних звіряток Лаури, що рятують її від самотності. Вони уособлюють її крихкий тендітний світ.

У Театрі Франка «Скляний звіринець» поставила запрошена режисерка Тетяна Аркушенко. Прем'єра відбулася 13 листопада 2013 року — і з того часу постановка незмінно йде на сцені театру.

Про виставу, реакцію глядачів та чому вона не залишає байдужим, «Вечірньому Києву» розповіла виконавиця ролі Аманди Вінгфілд, народна артистка України Ірина Дорошенко.

«У центрі уваги — родина в дуже складний час, — поділилася Ірина Дорошенко. — Це перегукується з сьогоденням. Коли й світло вимикають, і брак коштів, і родини змушені розлучатися. Моя героїня, матір Аманда, намагається хоч чимось допомогти своїм дітям. Розповідає дітям, що життя цікаве, яскраве, це просто такий період. Вона сама виховувала дітей і дуже стомилася. Її донька — аутистка, і мати як пташка, б'ється за свою дитину.

Постають у виставі й проблеми стосунків батьків і дітей. Хлопчик хоче вирватися, влаштувати своє життя. В цей період діти не думають, чи будуть шкодувати, чи ні. Цей твір написаний як спомин. Людина повертається в будинок, де вже сталася трагедія. І розповідає про своє життя. Душа та пам'ять не можуть просто так відрізати свою родину. Рано чи пізно людина за все несе відповідальність».

Героїня Ірини Дорошенко уособлює материнську жертовність. В юності мала багато кавалерів, була оточена любов'ю, радістю, красою. Але життя склалося, не як хотілося. Виховання дітей поклало на неї обов'язок, але попри всі складнощі вона завжди намагалася давати їм, скільки могла.

«Ця вистава складна для акторського втілення, у мене багато тексту. Завжди готуюся, її просто так не зіграєш — поділилася актриса. — І щоразу немає байдужих глядачів, яким би щось у виставі не відгукнулося.

Йдеться про сімейні стосунки: матері, сина і доньки, брата і сестри. Це те, що є в кожній родині. Багато людей плачуть на виставі, відчувають катарсис — згадують про своїх дітей, батьків, свої стосунки. Такі вистави допомагають, наштовхують на високе та духовне.

Ми завжди з задоволенням граємо цю виставу. Такий матеріал захоплює не тільки глядачів, а й всю постановчу групу, акторів».

Що важливіше: обов'язок перед родиною і зв'язок з найближчими людьми чи обов'язок перед собою і пошук власного шляху? П'єса про те справжнє, найважливіше і найнеобхідніше, чого ми не помічаємо у щоденній біганині, і без чого, світ перетворюється на велику людську пустелю.

 

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»