Наталія Сумська – прима Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, де служить вже 47 років. Усі ці десятиліття багато глядачів приходять до театру саме "на Сумську".

В інтерв'ю OBOZ.UA провідна українська акторка розповіла про театр під час війни, рекорд України, який встановила одна із її героїнь на сцені, та спільні роботи з чоловіком та сином. А також зізналася, де можна зустріти народну артистку просто на вулиці в Києві.

– Пані Наталю, як вам живеться в умовах війни?

– На другому році повномасштабної війни, мені здається, люди стали більш вразливими – я це бачу. Але поза стражданням намагаються себе зайняти – роботою, книжками, господарством. Тим же театром. І так вже було – не тільки наше покоління переживало війну. Моя мама Ганна Опанасенко-Сумська покинула нас за кілька днів від початку повномасштабного наступу. Вона інколи згадувала окремі епізоди попередньої війни: мої рідні пережили окупацію.

Хоча мені здається, сьогоднішня війна страшніша тим, що ворогом, безжальним варваром виявився найближчий сусід, що причаївся на кілька десятиліть, а тепер запустив своїх найманців на нашу землю. І ще жорстоко, неочікувано, нестерпно те, що ми зараз переживаємо до тисячі ракетних атак, знищення цілих міст і найбільшу втрату – втрату наших захисників.

Уявімо, що коїться на передовій! Нам треба щиро молитися, допомагати чим можемо воїнам. Я вірю, що молитва допомагає, і знаю, що інколи не все в руках людей. Хоча і від нас у тилу багато чого залежить. У минулу війну, наприклад, люди не могли допомагати грошима, бо не було тоді сучасних можливостей для цього. Волонтерський рух – це унікальне явище, яке на наших очах рятує Україну.

Прикро, що так розгулялася корупція. Крадіжки, про які говорять звідусіль. А поряд із цим люди віддають останнє. Це внутрішнє горе – і його, на жаль, чимало. І чому нам так окреслено в житті? А народ все ж продовжує спротив та мужньо зносить ці надскладні випробування.

– Коли ви зрозуміли, що це протистояння не "на два-три тижні", а надовго?

– Сьогодні ми вже знаємо напевне, що війна не минає за тиждень-два. Памʼятаю, що люди слухали тих спікерів, котрі передрікали швидку перемогу, однак мало вірили в це. І робили свою справу. Настає ранок, ти повинен встати і працювати, аби підтримати близьких і тих, хто йде воювати. І заради пам'яті тих, кого вже немає з нами. Це страшне горе, і ми ще довго будемо їх оплакувати. А дорікати тим, хто розповідав нам казочки, немає сенсу. Покладаємося, як завжди, на час, який все розставить по місцях – я вірю в це. Як і в те, що правда переможе. І армія зупинить страшну навалу.

– Акторам місце на передовій?

– На війні, окрім суто військових, є митці, поети, музиканти, актори. На жаль, ми втратили вже багатьох. Знаєте, я інколи думаю: йде така страшна війна, а навкруг вирує життя. Працюють розважальні заклади – це так дивно. А може добре? Немає у мене відповіді. Але точно знаю, що за все добре, що зараз відбувається, маємо дякувати одним людям – військовим. Вони приходять до нас в театр. Для мене така радість, коли можна побачити їх у глядацькій залі. Бува, підглядаю за завісою в зал й одразу вирізняю дорогих гостей, глядачів у військовій формі. Щастя, коли є можливість обійняти їх.

– Розповідаючи про себе в одному з інтерв'ю, ви кажете: "Моя територія – це театр". Скільки разів зіграли свою Кайдашиху в "Кайдашевій сім'ї", яка збирає чи не найбільше овацій?

– На момент, коли ми розмовляємо з вами, відіграли вже 370 вистав. Наші адміністратори сказали, що це є рекордом України. За 16 років стільки разів вистава з'являлася на нашій сцені. Але ніхто зараз цим, доки йде війна, займатися не буде – це зрозуміло. Головне, що вистава живе, українська класика – на сцені, а в залі аншлаг. Люди дякують за правду, яку ми несемо зі сцени. Зараз "Кайдашів" чимало – авангардистських, зі своєрідним режисерським баченням. А це чиста класика. Намагатимемося, щоб вона такою і залишалася.

– З роками щось змінюється у вашій "Кайдашевій сім'ї"?

– Глобально – нічого. Вистава зроблена. Імпровізувати – це тільки на шкоду. Змінюється склад акторів: зайшло вже друге покоління виконавців – синів і невісток. Кожен по-своєму входить на ролі, головне, щоб зберегли інтонацію українського класичного твору, яку описував Нечуй-Левицький.

– Коли бачите, що щось йде на сцені не так: хтось не дотягнув фразу, не так красномовно подивився на партнера, як потрібно, – можете про це потім сказати?

– Зазвичай, переживаю це в душі. Когось научати – це невдячна справа. Та й часом зауваження можуть і не сприйняти. Хоча було б добре, якби актори слухалися (сміється).

– Ви своєю Кайдашихою, здається, живете.

– Абсолютно! Я вже не раз казала: не йду туди грати, а йду пожити отам, у селі Семигори.

– Як ставитеся до фільму "Спіймати Кайдаша", який теж знятий за п'єсою Нечуя-Левицького, проте осучаснений?

– Добре! Серіал дуже вдало осучаснений. Там де є правда, кінокартина забере увагу, глядача не обдуриш. А як зазвичай буває? Подивилися щось прохідне – поговорили та й забули. А тут правдиве виконання. Люди навіть терпіли рекламу, не могли відірватися! Гра акторів – переконлива. Найбільше мені сподобалася Мотря – просто неймовірна. І Кайдашиха. У актрис, які зіграли ці ролі, вийшов дуже гарний тандем.

– Чому так важко стало потрапити на вистави Театру Франка – квитки розлітаються за два місяці практично на всі постановки?

– Глядачі потребують живого безпосереднього сценічного мистецтва, справжнього, щирого. Зрештою, у час війни – це духовна допомога. Театр Франка люблять. Зараз багато нових акторів, нових вистав. І треба сказати, що наш театр ніколи не був обділений увагою глядачів. На деякі вистави за нашої з чоловіком участі люди приходили по три і більше разів. Вистава "Кін ІV" (у головній ролі Анатолій Хостікоєв), йшла в театрі рівно 20 років. "Пігмаліон" – 12 років, а вистава "Швейк" – понад 25 років. Приходили з дітьми, а ті дорослішали й згодом приводили вже своїх дітей.

– Не виникає образи на глядачів, які часом не вимикають телефони під час вистав?

– Я вже працювала з таким на сцені в "Кайдашевій сім'ї". Тоді і кажу прямо зі сцени: "Оно, чуєш, Карпе, дзвонять у церкві?" В залі – сміх, а той, хто не вимкнув звук, затихає. Але таке допустимо тоді, коли комедійна сцена дозволяє імпровізувати. В іншому випадку доводиться не звертати увагу, вдавати, що не чуєш.

– Коли готувалася до розмови з вами, звернула увагу на те, що, даючи з чоловіком спільні інтерв'ю, ніколи не перебиваєте один одного, як буває з іншими творчими людьми, бо всі ж емоційні. Плавно одне одного доповнюєте: він розповів – ви продовжили, або навпаки. Як досягається така гармонія?

– По-перше, Анатолій – людина емоційна, коли веде розмову, його дуже цікаво слухати, там немає чого додавати. По-друге, я звикла до нього дослухатися, бо він не тільки актор, а й режисер вистав, у яких я беру участь.

Коли створюємо виставу, то і вдома про це розмови, бо то є цілодобовий процес, природній стан для творчої людини. Найсолодша мить, коли приходить фантазія, ця муза чарівна, і ти ніби схопив за хвоста жар-птицю, що веде за собою й прискорює створення ролі, вистави.

– Чи близький вам світ кіно? Охоче приймаєте пропозиції від кінорежисерів?

– Ой, це кіно… Цей світ цікавий насамперед своєю радикальною відмінністю від театру. Це зовсім різні способи входження в процес роботи. В будь-якому кіно мене більше, ніж кіноефекти та режисерські прийоми, приваблює акторська гра. Мені цікаво слідкувати за виконавською майстерністю актора. Люблю, коли у фільмі є цікавий сюжет. Подобається класичне кіно, таке, щоб захопило тебе й не дало відволікатися.

– Особисто мені дуже сподобався ваш тандем із чоловіком у серіалі "Село на мільйон" – він дуже теплий.

– Мені приємно, що ви згадали "Село на мільйон". Нам часто про цю роботу нагадують шанувальники: "Ой, ми вас пам'ятаємо за цими ролями". Або таку фразу згадують, яку Анатолій сам придумав: "Ну, як же я тобі зараз буду допомагати, коли я в піджаку?" Люди цитують, згадують. Ми дуже завдячуємо режисерові Баті Недичу. В нього принципи роботи: підтримувати актора, довіряти йому – мені таке імпонує, бо тоді розкриваєшся перед камерою.

– Ви погодилися б знову зіграти в "Слузі народу", враховуючи, що ваша роль – мама головного героя – зовсім невелика?

– Вже знято, змінити не вдасться, то навіщо міркувати? Крім того, я така артистка, яка віртуально не посилає себе в минуле. Живу теперішнім життям. Сьогодні вже народжується інше українське кіно. Навесні має вийти чотирисерійний фільм, який знімав режисер Заза Буадзе для "1+1". Атмосфера на майданчику була прекрасна – от як ще колись знімали. Тема військова, про молодих людей, які кинулися на захист України.

– Сім років ви віддали телебаченню, працюючи ведучою телепрограми "Ключовий момент". Як згадуєте ту роботу?

– Зараз такого штибу передач багато – а ми тоді були першими. І програма виходила дуже позитивною – ми не копирсалися в людських долях, не провокували нікого на з'ясування стосунків. Просто допомагали героям порозумітися й повернути рідних у своє життя. І якось так виходило, що вони самі заповнювали сюжет програми своєю щирістю й великим бажанням прибрати між ними ту стіну мовчання протягом довгих років. Дивно, що люди й досі пам'ятають програму "Ключовий момент".

– Які використовували секрети, щоб люди вам відкривалися?

– Не повірите – нічого не робила, але довіра від людей була неймовірна. І герої наші – прекрасні. Чомусь мені дуже запам'яталася одна дівчина – сама ще зовсім юна (красуня – і мова чудова, і органічна), а виховувала сама п'ятьох братів та сестер. Вона звернулася до нас, бо хотіла знайти маму. А під час зустрічі в студії жодним словом не дорікнула матері – стільки було благородства в цій дитині. Нещодавно бачила по ТВ історію хлопчика-переселенця, який доглядає менших братів та сестер. Батьків не стало після обстрілів. Це не поодинокі історії. Швидко дорослішають діти у війні.

– Ці історії впливали на вас як маму двох дітей?

– Графік був дуже напружений – бувало за день знімали більше десятка історій. Наступного дня – репетиція в театрі, ввечері – вистава. Але за допомогою чоловіка усе встигала. До речі, останньою програмою була зустріч його однокласників. Брали участь також педагоги й перша вчителька, яка досі жива – їй давно за 90 років.

– Ваш син В'ячеслав теж став актором. Як зараз проходить його творче життя?

– Багато дублює – одне з його улюблених захоплень. От зараз в кінотеатрах йде фільм "Вонка" – українською головний герой говорить його голосом. І "Дюна" – це теж він. Ми разом граємо у виставах "Незрівнянна", "Люкс для іноземців", "Кайдашева сімʼя". Окремо син грає у "Конотопській відьмі", "Безталанній", постановці "Мартин Боруля". Любимо обговорювати, як глядачі сприйняли чергову виставу. І взагалі дуже любимо зустрічатися. На Новий рік збиралися, побули разом. Мене тішать такі миті: згадуємо, жартуємо, спілкуємося, пародіюємо. Переносити акторство в звичайне життя – це притаманно нашій сім'ї. Слава – жартівник, це в нього від природи, ще з юності. Цілі концерти нам влаштовує. Молодчина! В нього є комедійний талант, це дуже рідкісний дар.

– Цікаво: з ким ви ділите гримерку в театрі?

– Я не міняю гримерну кімнату кілька десятків років. Хто поряд? Настечка Рула, Марійка Рудинська, Катерина Артеменко, Настя Чумаченко, а ми з Людмилою Смородиною – дві корифейки. У нас десь є спільне фото з гримерки, де готуємося до "Енеїди" – це 80-ті роки, а тепер у мене знімок, де ми зараз з дівчатами у нашій гримерній на "Кайдашевій сім'ї". Після вистави можемо залишитися, щоб поговорити, помріяти. Хтось якісь фрукти принесе, коржики, чай поп'ємо.

– Чи можна зустріти Наталю Сумську просто на вулиці?

– Я артистка, яка дуже любить проїхатися тролейбусом. Особливо, коли там мало пасажирів. Ця атмосфера мені нагадує молоді роки, коли їздила до батьків у театр, де вони працювали у Запоріжжі. Люблю наземний міський транспорт, метро – менше, хоч тепер це захист для киян від ракет. А ще ходжу пішки – спеціально виділяю час, щоб пройтися. Коли впізнають, то трапляються несподівані реакції, часом навіть смішні. Пам'ятаю, якось влітку, ще до війни, відпочивали на пляжі, купалися в Десні. Я одягла окуляри, хусточку, щоб сонце не пекло. А люди, що плавали поруч, кажуть мені: "От і не заховаєтеся. Ми впізнали вас по голосу".

Оксана Гейдор. Oboz.ua