МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
"Ну як було мовчати?"

Анатолій Гнатюк – про брехливі плітки щодо знаменитого брата, щасливих мільйонерів в Україні та чотири спроби одружитися. 

Народний артист України Анатолій Гнатюк вже майже сорок років служить у Національному драматичному театрі ім. Івана Франка. Але були часи, коли провідний франківець мив посуд у кав'ярнях та складав букети в квіткових магазинах за кордоном.

В інтерв'ю OBOZ.UA артист розповів про п'ять непростих років у Німеччині, роботу в програмі, що роздає мільйони, та цілющу силу сміху під час війни. 

– Анатолію, що б ви відповіли людям, які стверджують, що під час війни не до веселощів, мовляв, навіщо в театрах нині грати комедійні вистави?

– Зараз Україна переживає дуже важкі часи, людям важко і фізично, і психологічно. А по засоби порятунку далеко ходити не треба. Коли в Америці була Велика депресія, на рівні держави було ініційовано запуск у виробництво великої кількості комедій. Людині потрібна віддушина, можливість хоч на якийсь час переключитися, відсторонитися від повсякдення, яке не може не хвилювати нас.

Ми всі одна родина. Робимо все можливе, кожен на своєму фронті. Донатимо, волонтеримо, але під пресом весь час перебувати важко. Треба переключатися – бажано на те, де можемо душею відпочити. І от у цьому випадку театр відіграє величезну роль. Сміх – це прекрасні ліки. Людина в пригніченому стані потрапляє на комедію, і щось у її душі може закрутитися в іншому напрямку – і розпач почне відступати. Зараз соромно відпочивати і веселитися, а сміятися – ні.

– Вам особисто до душі які більше ролі?

– Звичайно, як і кожному з моїх колег, мені всі ролі подобаються, вони як діти. І трагічні, і комедійні треба грати в повною віддачою. Але так склалося, що в моїй кар'єрі більше все ж таки комедійних ролей. Для мене дуже важливо, щоб мистецтво було зі знаком плюс, подобається дарувати людям позитив. До речі, не я сказав, а відомий актор Пітер О'Тул: легко помирати на сцені, важко – грати комедію. Та й справді, от вам простий приклад: якщо в театрі йде трагедія, в залі тиша. Подобається чи ні публіці – невідомо, потім, може, в рецензії напишуть. А от якщо в залі йде комедія і немає сміху – то це лакмусовий папірець моментальний. Змусити людей сміятися – це велике мистецтво, і не всі ним володіють.

– Коли до вас у Театр Франка приходять на інтерв'ю журналісти, ви часто ведете їх на екскурсію в дивовижне місце – до живого джерела під сценою. Розкажіть про нього.

– Це унікальна історія! Наш театр зведено на місці невеликого озерця – його під час будівництва засипали. Але джерело висушити неможливо – воно б'є. Тому проклали тунель, і вода стікає під землею вниз до Хрещатика та впадає в річку Либідь. А тим часом під сценою є місце, де розташована невеличка обмурована криничка з джерельною водою. Театр стоїть на живому джерелі. Раніше було серед франківців повір'я, що для того, щоб добре склалася кар'єра, треба було звідти випити води. Згодом, коли екологія змінилася, то ця прикмета трохи відійшла. Коли я прийшов до театру, то пив цю воду. 

– Ваш театр з початку війни проти російських окупантів бере активну участь у мистецькій допомозі фронту. Знаю, що і ви їздите з виступами.

– Ми створили з колегами концертно-фронтову бригаду в березні 2022 року. Нас троє: я, Олексій Паламаренко і Андрій Романій. Їздили і до повномасштабного вторгнення з концертами, а зараз робимо це постійно – на фронт, у госпіталі та військові частини. Знаєте, коли артист їде на фронт, він має на меті мистецтвом підняти настрій бійцям. У моєму випадку така історія: коли я приїжджаю туди, сам заряджаюся неймовірним оптимізмом. Бачу заточених на перемогу хлопців та дівчат, відчуваю, наскільки вони безстрашні та оптимістичні, там неймовірний гумор, усі військові доглянуті – і це дуже важливо. Не слухайте розмови, що на фронті голі-босі, – це щоб посіяти смуту в суспільстві. Я багато їздив – Волноваха, Краматорськ, Слов'янськ – бачив організованих та дисциплінованих солдатів. Їв з ним за одним столом. Буквально нещодавно – шикарний борщ, шматок курки з гречкою, компот, все дуже смачно.

– Багато років ви вели активну боротьбу проти гастролей російських акторів в Україні.

– Чомусь їх дуже добре тут приймали, давали високі гонорари. Ну як було мовчати? Люди приїжджають і забирають наші робочі місця, плюс насаджують чужу культуру – російськими фільмами та виставами, мовою, пресою. "Клепали" халтурні вистави з явною неповагою до наших глядачів і возили це за великі гроші українськими містами.

Знаєте, хотілося б вірити, що десь є хороші росіяни, але в основній масі – ні. Після того, що вони тут наробили, вся та країна для мене перекреслена. Якби прості росіяни були проти цієї війни, то давно б її зупинили. Вони цього не зробили, бо раби.

– Яким був для вас початок великої війни?

– Я, як і більшість українців, не вірив, що таке може статися. Сусідня держава, якій ми не зробили нічого поганого, навпаки – приймали як братів. У мене був концерт у лікарні 23 лютого, ми якраз про це говорили з лікарями. Казали: все що завгодно, але війни не буде. А тим часом хтось із медиків проговорився, що надійшла вказівка заховати в укриття дорогу медичну техніку… І вранці 24 лютого внутрішньо я був зруйнований. У березні столична поліція покликала дати концерт у бомбосховищі, де жили багато жінок та дітей. Після цього концерту я морально зібрався, внутрішньо отямився.

– Зараз такий час, що багатьом людям через війну доводиться повністю змінювати життя. У вас був подібний період, коли в 90-х поїхали заробітчанином до Німеччини.

– Це були важкі роки для життя, і я поїхав заробити грошей для своєї сім'ї. Ми з дружиною та сином ще не мали власного житла. Добре пам'ятаю ті часи, коли спочатку мені все за кордоном сподобалося: рівень життя, економічна та культурологічна сторона. Але минуло зовсім небагато часу, коли зрозумів, що все це для мене чуже. Дуже сумував за домом, за театром. Це велика біда, що зараз так багато українців мусили покинути рідні домівки. Їм там несолодко.

Я працював у Німеччині п'ять років. Як актор у двох театральних великих проєктах і багато – на різних роботах. У ресторані мив посуд, на будівництві був і навіть у квітковому магазині складав букети – все пройшов. 

– А потім поїхав за вами інший відомий актор Сергій Калантай.

– Так, це кум мій. Він лишився довше, а я повернувся додому.

– Як вас прийняв театр?

– Я ніколи не втрачав контактів із рідним театром. Коли був у Києві, ходив на вистави, вони приїздили на гастролі до Німеччини – там їх зустрічав. Дякую художньому керівнику Сергію Данченку, що коли звернувся із запитанням, чи можу повернутися, він сказав: "Не затягуй, поки тебе пам'ятають". І мене знову взяли в трупу.

– У вас були гарні стосунки з Богданом Ступкою, ви дуже шанобливо про нього згадуєте. А як у Театрі зараз ставляться до Остапа Ступки, який через ДТП потрапив до суду?

– Богдан Ступка – це великий майстер і вчитель, гарний керівник. Він дуже любив Театр Франка, робив багато для нього – у нього були для цього можливості. Богдан Сильвестрович був відомим на весь світ, в Україні його дуже поважали. Мені пощастило бути з ним на одній сцені, партнерами у виставах. Що стосується Остапа Ступки: звичайно, він вчинив неправильно – таке не піддається сумніву. Це велика помилка, але він все усвідомив і несе за скоєне покарання. Ніхто не застрахований від подібного. Як у Біблії написано: не страшно впасти, страшно – не піднятися. Зараз він приходить на роботу, грає всі свої вистави. 

– Дуже цікаво, як в одній родині з невеликого села виросли аж два народні артисти – ви та ваш старший брат, відомий співак Микола Гнатюк?

– У нас були талановиті батьки. Тато в юності грав на трубі на сільських святах. Мама мала прекрасний голос і знала дуже багато українських автентичних пісень. Коли була вже старенька, в учнівському зошиті позаписувала мені слова багатьох з них, а я на відео зняв, як вона ці пісні співала, щоб зберегти мелодії композицій. Ця співучість передалася дітям. Спочатку пішов творчою дорогою брат Микола, а згодом і я. Хоча мама дуже хотіла, щоб я був головою колгоспу. Щоб навів порядок у селі – не дозволяв пити і гнати самогон.

Мама прожила майже 90 років, ми поховали її в 2017 році. Тато помер у 72 роки, але це за паспортом. Насправді в 74. Під час війни, щоб не забрали до Німеччини, багато хто "віднімав" в документах собі роки. Батьки нас любили, були з нами дуже ніжні, що погодьтеся, не дуже властиво для того часу. В роки нашого дитинства було заведено виховувати дітей у суворості. Батько мене побив єдиний раз за те, що я вкрав у нього цигарки та курив їх за будинком. Він побачив – і надавав ременем. До речі, з того часу я не палю.

– А скільки вам тоді було?

– Сім років – ходив до першого класу.

– Коли ви востаннє бачили брата?

– Незадовго до повномасштабної війни. Він зараз мешкає в Німеччині, виїхав до сина. В нас хороші, братські стосунки. Микола старший від мене на 12 років, і я завжди до нього прислухаюся. Тим більше, що він дуже мудра людина – завжди був таким.

– Одного часу в ЗМІ ширилася інформація, що співак Микола Гнатюк був на гастролях у Росії після початку російської агресії. Це правда?

– Це була фейкова стаття, і дуже дякую, що ви про це запитали. Він сам публічно спростовував цю інформацію і просить мене наголошувати в інтерв'ю, що з початком війни (а вона для нього, як і для багатьох українців, почалася в 2014 році) він ні кроку, ні хвилини не був у Росії. Він вважає, що виступати в РФ українському артисту – це гріх перед тими матерями, діти яких стали воїнами та загинули. Це його категорична позиція. Інформація про те, що він їхав автомобілем з Росії через Ростов, – це все вигадано. У нього немає водійського посвідчення, він не вміє їздити за кермом. І автомобіля, до речі, у нього немає. Про родичів на Сумщині, у яких нібито він гостював у дорозі, теж брехня – немає в нас там рідних. Усі наші родичі в Хмельницькій області. 

– Як протидіяти такого роду брехні, яку люблять видавати за правду росіяни?

– Можна піти найпростішим шляхом: просто не звертати увагу на фейки. Проте тоді може виникнути інша ситуація: без спростування неправдива інформація далі гулятиме інтернетом. Тому при нагоді ми стараємося озвучувати правду. І слава богу, можна вийти з такою інформацією публічно і заперечити брехливі плітки.

– Як Миколі живеться зараз?

– Скажу так: живеться йому, як всім українцям, де би вони не були, морально важко, бо думки лише одні – про війну. А фізично – слава богу. Він дуже переживає за все, що відбувається тут. Спілкуємося ми часто – на тиждень зідзвонюємося декілька разів. І списуємося – постійно на зв'язку. 

– Багато років ви ведете прямі телеефіри державної лотереї "Лото-Забава". Самі граєте? Яку найбільшу суму вигравали?

– Я не заядлий гравець, але інколи граю. Найбільший мій виграш – 237 гривень. Однак знайомим з моєї легкої руки фартить більше. Приміром, років десять тому адміністраторка перукарні, де я стригся, попросила на удачу поставити автограф на лотерейному квитку, який придбала. Я поставив, і вона виграла 250 тисяч гривен.

– За вашими спостереженнями, такі гроші приносять щастя?

– Я розумію, чому ви запитуєте. Буває, коли великі гроші ніби падають з небес, людина не може їм дати ради. Про це часто пишуть іноземні ЗМІ: отримали, гроші кудись розійшлися, люди все життя живуть, жалкуючи про це. Але я думаю, що це поодинокі випадки. У січні буде 21 рік, як я веду цю програму, і впевнений, що гроші таки приносять щастя, бо можуть вирішити багато проблем. Поставте себе на місце людини, яка в один момент виграла мільйон чи три мільйони. А в кожного є свої проблеми – потрібне житло чи підводить здоров'я.

Пам'ятаю, як одна жіночка-пенсіонерка приїхала на програму та зірвала великий джекпот. Вона зі сльозами на очах казала: "Господь почув наші молитви – це дуже потрібно на лікування чоловіка". А якось хлопець приїхав з дівчиною, виграв чималу суму, а коли брали в нього інтерв'ю, зробив у прямому ефірі пропозицію коханій. А я потім собі думав: створиться нова щаслива родина, а гроші – гарна підмога.

– А правда, що коли ви створювали з дружиною сім'ю, то подавали заяву в РАЦС чотири рази?

– Я не знаю, як зараз, але раніше було так: подаєш заяву, що хочеш одружитися, і молодятам дають місяць на роздуми. І ми примудрялися з моєю Оленою за цей час пересваритися. Перший раз – на третьому курсі (а ми вчилися разом), подали заяву і через щось не на жарт посперечалися. Слава богу, ще ресторан був не замовлений. Помирилися – подали заяву, знову посварилися. І ще раз – те саме. Потім я пішов в армію. А потім ми вже четвертий раз подали заяву – і вже врешті-решт розписалися. 

Оксана Гейдор. Обоz.UA