МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Нонна Копержинська. Чому вони плескають і плескають

Велика актриса маленьких ролей прожила цікаве, але складне життя. Прикметно, що Києвом Нонна Копержинська ганяла на помаранчевому “Запорожці 968-Мі”, як навіжена, і славилася дотепністю та зухвалістю. Частенько створюючи “аварійно небезпечну ситуацію”, очманілим ДАІшникам вона грайливо кліпала карими оченятами і низьким прокуреним голосом виправдовувалася:

- Ти ба… Це я на гарного хлопця задивилася!..

 

Вона була людиною-викликом, жінкою вибухової вдачі, бо за кермом, на бульварі Лесі Українки частенько таранила мляві “Волги” та вертляві “Жигулі”, оскільки на гальма тиснула не завжди вчасно.

 

Мистецтво її потребувало, але майже завжди тримало на других ролях. З'являючись у кадрі на кілька хвилин, незрівнянним перевтіленням Нонна Кронідівна завжди осявала кожну стрічку. Зухвала і запальна, надзвичайно талановита, однаково переконливою вона була, перевтілюючись у підпільниць і доглядальниць, баронес і вчительок, сусідок-бублейниць і медсестер. Деякі репліки її героїнь не просто стали крилатими, а пішли у народ:

● Так, люба, грубити не кожен вміє! Талант треба мати!

● Працюй так, щоб тебе звільнили!

Цікавий факт. В одному інтерв'ю Алла Пугачова зізналася, мовляв, коли вона співала шлягер “Справжній полковник”, то на рядках: “Вот опять я за стойкой буфета, для поправки бюджета служу…”, – уявляла себе героїнею фільму… “Королева бензоколонки” Рогнідою Карпівною, яка так припала до душі масовому глядачеві. Що не кажіть, а мав рацію Богдан Сильвестрович Ступка, коли запевняв:

- Артистом, як і ідіотом, треба народитися.

 

*   *   *

Поціловані Богом у маківку приходять у цей світ як звичайні смертні. Українська актриса театру і кіно Нонна Кронідівна Копержинська народилася 1 травня 1920 р. у Києві, де за останні три роки 14 разів змінювалася влада. Війна, голод, розруха і… чисте дитя, яке, здавалося, просто переплутало країну та епоху. Її однолітками стали: американська кінодіва Елізабет Фрайзер (Elisabeth Fraser; 1920-2005), найвідоміша тим, щоб грала здебільшого нахабних блондинок, англійська актриса Розалі Кратчлі (Rosalie Sylvia Crutchley; 1920-1997), яка створила плеяду знаменитих шекспірівських персонажів – Джульєтту, Герміону, Ґонеріл, італійська кінозірка Флора Карозелло (Flora Carosello; 1920-2015), котра зіграла мати Терезу та королеву Єлизавету. Нонні Копержинській був уготований інший шлях у житті.

 

Про яку особистість нам говорить таємниця її імені?

Як правило, Нонна – це справедлива, чесна, надійна й віддана дівчинка; вона спокійна, чарівна, весела й доброзичлива. Нонна занадто вимоглива до себе й поблажлива до оточення. Чесність – принцип її життя. Ім'я Нонна походить від єгипетського “nann” – “присвячена Богу”, також, можливо, від латинського “nonna” – “мамка”, “нянька”, “годувальниця”; в іншому варіанті – “дев'ята”. До нас те ім'я прийшло із Візантії – після хрещення Русі. Від природи Нонна має лагідну вдачу, їй притаманні справедливість і доброта; неправди вона не зносить і сама намагається кривду не чинити.

 

А про що свідчить таємниця по-батькові?

У давньогрецькій міфології Кронід – син Кроноса, батька самого Зевса. Син Кроноса вважається доолімпійським божеством. Чоловіки, які мають таке ім'я, – сильні пристрастями, спонтанно оволодівають ситуацією, стаючи володарями Часу. Вони собою вдоволені й твердо мають намір брати від життя все, що хочуть. Твердість, рішучість – суть таких натур. Їхній смак до життя невгамовний і примхливий; Кронід непокірний у власних переконаннях, бунтує завжди і всюди, і сам протест приваблює його більш, ніж весь світ. Озброєний природним інтелектом, він не боїться проблем.

 

*   *   *

Не дивно, що власну міфологію Нонна Копержинська підтримувала ціле життя, жартуючи, мовляв, народилася вона у слухачки медичних курсів – просто у скрині. Сталося це в перервах між лекціями. Справа в тім, що мати майбутньої актриси, перебуваючи при надії, записалася на курси лікарів і відвідувала заняття до самих пологів. Триматися і не здаватися Нонна вчилася до народження.

 

Коли дівчинці минуло два роки, помер батько. Із молодою мамою, лікарем за фахом Нонна переїхали жити у невелике місто – Димитров (нині – Мирноград), де на Донбасі діяли відомі вугільні шахти. Влаштувавшись на роботу, мати-одиначка працювала лікарем у дві зміни, але благополуччя сім'ї це не додало.

 

У крихітному будиночку для інженерно-технічного персоналу Гродівського рудника, серед сажі та кіптяви, дочці довелося пережити на Донбасі голод 1933-го.

- Мама була на “хлібній посаді” – лікар! Їм пайки давали! – Ой, ну які там пайки. Консерви прострочені. Мати свердлувала дірочку в банці, капала олію на сковорідку – і гнилу картоплину так підсмажувала. Ось так і жили... Ось тобі й “життя” – біля «мистецтва”.

 

Чи скніла Нонна? Ні.

- Опановувати акторські навички я почала у дитинстві. Ходила по сусідських домівках, жебракувала. І так жалібно скімлила, що мені будь-хто шматок хліба давав. Мати, звісно, лаяла, іноді лупцювала. Але я знаю, що вона гнівалася на себе.

 

Усякого траплялось у житті. Одного разу, щоб утамувати голод, дівча наїлося ядерець абрикосів і ледь не померло. Мати знову плакала, лаяла і лупцювала.

 

*   *   *

Норовливу вдачу дівчина мала з дитинства. Коли Нонні минуло 14 років, до містечка завітала пересувна театральна трупа з кількома виставами. І вона, як сама себе потім називатиме “провінційна дурочка”, просто захопилася сценою, вирішивши, що саме це і є її покликанням. У підсумку, семикласниця Димитровської середньої школи №1 втекла із дому, бо вирішила, що зможе добре заробляти, чим допоможе матері.

 

Дізнавшись про вік втікачки, просто із передмістя члени трупи повернули Нонну матері. Дорогою один із акторів пояснив: без середньої освіти й театрального інституту вона може, хіба що, розраховувати на жебракування та більш-менш регулярну милостиню. Правда виявилася суворою, але корисною.

 

Минув не один рік, і матір перевели на роботу до Києва; думалося, що дочка піде по сліду неньки і стане кваліфікованим медиком. І справді, по закінченні школи в 1938 р. Нонна Копержинська вирішила вступати на медико-фармацевтичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Адже із хімією та біологією вона дружила, тож перші два вступні іспити склала на “відмінно”.

 

Потім документи абітурієнтка забрала. Чому?

- Якось викладачка піднесла мені під ніс склянку із зіпсованим яйцем і попросила написати формулу цього “душка” – мається на увазі сірководень. Ну, я й бовкнула:

- Та яка там формула яйця, якщо воно он як смердить! – Ой і перепало мені тоді.

 

*   *   *

Хіміком Нонна так і не стала, але куди прямувати далі – теж не знала. Усе вирішив щасливий випадок. Одного дня абітурієнтка зупинилася під вікнами гуртожитку Київського театрального інституту, звідки линули репетиції студентів:

- Лиха година мене занесла під вікно театрального. І почула я переливи ліричні – шекспірівські чи шевченківські? – Тоді давня мрія спалахнула з небаченою силою.

 

У Київському театральному інституті першокурсниця потрапила на курс до провідного актора колишнього театру “Березіль” Амвросія Максиміліановича Бучми (1891-1957). Буквально через рік, у 1939-му, знаменитий кінорежисер Олександр Довженко дав студентці шанс, призначивши на епізодичну роль молодої революціонерки у знаменитому фільмі “Щорс”.

 

Що Олександр Петрович побачив у Нонні Копержинській?

Очі карі, русява від природи, смаглява шкіра, тонкі губи. Форма обличчя кругла, лоб середній, підборіддя округле, волосся кучеряве, густе. І в подальшому житті актриса не міняла колір волосся, віддаючи перевагу натуральному. На зріст дівчина була трохи вища середнього – 169 см.

 

У подібну магію чисел я не вірю, але нумерологія – наука до біса точна.

На екрани кінотеатрів УРСР фільм “Щорс” (згодом – Сталінська премія 1-го ступеня) вийшов 1 травня 1939 р. Наче Олександр Довженко й справді бажав зробити дебютантці подарунок на її 19-й день народження.

 

*   *   *

Коли в 1941 р. вибухнула Німецько-радянська війна, навчання довелося залишити. Усі студентки масово записалися на медичні курси, але далі все якось посипалося… У перший рік війни померла мати, яка залишила медицину та перейшла працювати на будівництво стратегічного Дніпровського каналу. Отже, у 20 років дівчина залишилася круглою сиротою.

 

Завдяки її веселій вдачі самотність тривало недовго. У воєнні роки студентка познайомилася з інтелігентною людиною, молодим архітектором. За два місяці пара побралася. Часу зволікати не було – чоловіка відправили на південний захід проходити прискорену військову підготовку, тоді як непокірлива дружина вирішила залишитися в Україні.

 

Серце – не камінь. Трохи розгублено вона пригадувала ті часи:

- Куди їхати? Де шукати? А Господь його знає... Сутками до нього їхала. Лісами темними добиралася – чи то до Гайсина, чи то до Вінниці... Їду – кінця-краю не видно... І коли та дорога закінчиться? Чи знайду, чи побачу?

 

Врешті-решт, їм довелося розлучитися, і сина Євгена Нонна Кронідівна народжувала вже як мати-одиначка. Це тоді, від розпуки та безнадії, у молодої жінки з'явилася звичка – палити “Біломор”, багато, пачками... Тим часом, навіть після розлучення подружжя залишилося друзями і протягом багатьох років ходили одне до одного в гості, зустрічалися на свята.

 

*   *   *

По закінченні війни Нонна Копержинська повернулася до театрального інституту, де Амвросій Бучма улюбленицю зустрів із неприхованою радістю. У 1945 р. режисер Гнат Юра (1888-1966) поставив п'єсу “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого. Роль Палашки у виконанні Нонни Копержинської стала дипломною роботою студентки. І в 1946 р. за розподілом її зарахували до трупи Київського українського академічного театру імені Івана Франка, куди молоду актрису запросив сам головний режисер – Гнат Петрович Юра, який сценою перевірив її творчі здібності.

 

Нагадаю, нумерологію я не люблю, але й столичному театру імені Івана Франка, і Нонні Копержинській у 1946-му виповнилося по 26 років. Вони, як дві споріднені душі, збіглися у часі й просторі.

 

Як працювалося у першому театрі республіки?

Упроголодь, службового житла ще не давали, тож часом доводилося спати у театрі – просто у ложі. Тим часом у столичний храм Мельпомени випускниця прийшла у золотий час, коли у світло рампи виходила плеяда самобутніх акторів, як-то: Наталя Ужвій, Валентина Плотникова, Микола Яковченко, Михайло Задніпровський, Мар'ян Крушельницький, Бенедикт Норд, Борис Тягно, Борис Балабан, Віктор Івченко. І серед таких зірок Нонна Копержинська не зникла, а й собі сліпуче засяяла.

 

*   *   *

Створюючи незабутні сценічні образи, із року в рік вона, пружна в імпровізації, розкривала потужний творчий потенціал – то комедійної, то драматичної актриси. Незабутніми актриса зробила п'єси “Макар Діброва” і “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” (обидва: 1949), “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” і “Украдене щастя” (обидва: 1956), “Лиха доля” (1958), “Не судилося” (1959), “Фараони” (обидва: 1961), “Бесталанна” (1965), “Дороги, які ми вибираємо” (1972), “Пора жовтого листя” (1973), “Тил” (1977), “Дядя Ваня” (1980), “Візит старої дами” (1983), “Регіон” (1984), “Жанна” (1988).

 

Знаєте, що найбільше дивувало колег?

Що ця проста поза сценою, звичайна жінка, котра ходила у хусточці та свитці, на сцені, у будь-якій ролі, була правдивою, натуральною, справжньою. Їй не доводилося перевтілюватися; створюючи новий образ, вона проживала те життя. Тому, стоячи за лаштунками, Нонна Кронідівна щиро дивувалася оваціям, які вибухали після епізоду за її участю:

- Чому вони плескають і плескають, га? Та що такого я зробила, скажіть, люди добрі?

 

Світло проливала народна артистка України Галина Яблонська (1928), яка працювала з Нонною Копержинською і пригадувала:

- На сцені Нонна Копержинська не грала – вона на ній жила... Грати в одній п'єсі з нею було дуже цікаво і водночас складно. Не можна було фальшувати. Траплялося, доводилося репетирувати доти, поки Нонні Кронідівні не сподобається, поки вона не відчує, що ти викладаєшся на всі сто.

 

*   *   *

Що цікаво, за кількістю ролей вона ніколи не гналася, бо митцем була принциповим, навіть у ситуаціях, коли безкомпромісність могла серйозно зашкодити їй особисто. Волею долі Нонні Кронідівні довелося грати в п'єсі “Старим козацьким способом”, написаній головним редактором (1953-1986) журналу “Огонек”, радянським драматургом Анатолієм Софроновим, котрий згодом утнув таку брежнєвську халтурку, як “Мала земля”. Пробувала Нонна Копержинська по-всякому: і так, і так, але путнього з того нічого не вийшло. Тоді акторка заявила керівництву Київського українського академічного театру імені Івана Франка:

- Не гратиму я в цій дурниці! Не буду, та й усе! – І – наполягла на своєму.

 

Поденщини в театрі вона цуралася як дідько свяченої води. Прикметно, що сам автор – Анатолій Володимирович якось зізнався, що написав ту “комедію” одним присідом – на Цимлі, річці в Ростовській і Волгоградській областях Росії, правому притоці Дону. Того дня на етикетці “Цимлянського ігристого” вина він побачив напис – “Виготовлено старим козацьким способом” і… закресливши перше слово, вивів назву майбутньої п'єси. Є графомани, які вміють висмоктати натхнення звідусіль.

 

З іншого тіста була Нонна Кронідівна, вона цінувала щирість. В одному інтерв'ю народна артистка України Галина Яблонська яскраво змалювала ситуацію:

- У театрі перший день після відпустки називається “Іудиним днем”. Зустрічаючись, усі актриси цілуються, говорять одна одній компліменти: “Боже, як я рада тебе бачити! Ти так добре виглядаєш!” Але варто відвернутися, як за спиною лунає: – “Ну й роз'їлася вона за літо!” Так ось. Нонна Копержинська ніколи не дозволяла собі щось подібне. Якщо вона говорила якісь неприємні речі, то просто в очі, – і це завжди було щиро.

 

*   *   *

Не випадково, у Театрі імені Івана Франка Нонну Кронідівну ласкаво кликали “мама Нонна” – за вміння дати раду, прийти на допомогу в скрутну хвилину. Вона була непересічною особистістю. Наприклад, маючи власні переконання, актриса навідріз і не один раз відмовлялася вступати до комуністичної партії. Любила вона та вміла розповідати анекдоти, могла прикрасити розмову солоним слівцем, хоча ніколи в її подачі це не сприймалося брудною лайкою, а лише додавало необхідного в деяких ситуаціях перцю.

 

Здається, тут до місця нагадати один із улюблених анекдотів великої актриси.

- Секретар райкому каже своєму заступнику: – “Напиши оголошення про те, що у вівторок, о 16.00, відбудуться партзбори”. Заступник запитує: – “А як правильно пишеться – “вівторЕк” чи “вИвторок”? Секретар радить: – “Подивишся, голубе, у словнику”. На наступний день на стенді висить оголошення: – “Партзбори відбудуться в середу, о 16.00. Прийти на день раніше!” Секретар райкому викликає заступника: “Що ти написав? Я ж тобі сказав: – “Партзбори відбудуться у вівторок”. Заступник відповідає: – “Я не знав, як написати. Шукав у словниках! Там “фільм” – є, “фотографія” – є, “фуфайка” – є, “футбол” – є. А “фторніка” – нема!”

 

Як у спогадах написала українська актриса театру і кіно Наталя Мілютенко (у дівоцтві – Міщенко; 1922-2013), одна з подруг Нонни Копержинської, її однокурсниця по театральному інституту:

- Нонночка була абсолютно позбавлена ​​почуття егоїзму. На гастролях вона завжди поступалася мені великим ліжком. Я намагалася протестувати: “Нонно, чого це я маю лежати на такому великому ліжку, а ти – бозна де?” Проте Копержинська завжди залишалася непохитною: “Мовчи! Це не твоє діло!”

 

*   *   *

Здебільшого режисери лінувалися подивитися на актрису іншими очима і побачити нерозкрите амплуа. Тому їй в основному діставалися ролі язикатих сусідок, невгамовних матусь, заїдливих тіток, базарних баб, відстаючих буряківниць, але однією своєю появою на сцені вони виправляли нудний спектакль. Приблизно подібних комічних персонажів Нона Копержинська здебільшого грала й у кіно.

Вдруге у кінематографі Нонна Копержинська дебютувала у стрічці “Украдене щастя” (1952) за однойменним твором Івана Франка. Проте народна слава до актриси завітала після ролей в етапних для українського кінематографу картинах, а саме: “Штепсель одружує Тарапуньку” (1957; тітка Вустя), “Сватання на Гончарівці” (1958; бідова Одарка), “За двома зайцями” (1961; тітка Секлета Пилипівна Лимериха), “Королева бензоколонки” (1963; ревнива “бухветниця” Рогніда Карпівна).

- Ви навіть не уявляєте, як легко і приємно було працювати з нею, – сказав про Нонну Копержинську режисер-постановник Київської кіностудії імені О.П.Довженка Ісаак Шмарук (1910-1986). – Тільки не подумайте, що то від тихої та злагідної вдачі. Вона вимоглива, енергійна, безкомпромісна у мистецтві. Не пам'ятаю жодного випадку, щоб Нонна Кронідівна з'явилася на знімальному майданчику непідготовленою до зйомки. Працює розумно, натхненно. Вибирає з тексту головне, відкидає зайве, легко приходить до живої, соковитої мови.

Можна було б зарахувати зайвий пафос за рахунок галантності Ісаака Петровича, але із Нонною Копержинською вони зробили цілу низку прекрасних кінофільмів: “Украдене щастя” (1952), “Доля Марини” (1953), “Фараони” (1964), “Чому посміхаються зірки” (1966).

 

*   *   *

Непересічний талант їй завжди ставав у нагоді. Ось, будь ласка, колоритна історія, що трапилася на зйомках героїчного колгоспного фільму “Щедре літо” (1950) режисера Бориса Барнета за мотивами роману “Від щирого серця” Єлізара Мальцева. Київська кіностудія імені Олександра Довженка стрічку із Михайлом Крючковим у головній ролі знімала на Черкащині. Нонна Кронідівна так захопилася, що забула про час, навіть про те, що у неї в Києві є вечірній спектакль!

По обіді актрису наче струмом вдарило.

Схопившись, у гримі та сценічному костюмі, вона вилетіла на дорогу, зупинила першого стрічного водія, розігравши комедію:

- Ой, людоньки, довезіть до Києва! У мене чоловік такий ревнивий, якщо не повернусь до вечора, – точно вб'є!

Довезли.

 

*   *   *

Не хочу, щоб у вас склалося враження, буцімто це була виключно характерна актриса. Скажімо, Нонна Копержинська знялась у фільмі про радянське село – “Доля Марини”, виконавши роль Мотрі. 25 березня - 9 квітня 1954 р. мелодрама українського режисера Ісаака Шмарука не лише опинилась у шортлисті, а й стала одним із претендентів на Пальмову гілку 7-го Каннського міжнародного кінофестивалю.

 

Це притому, що того року в журі були Жан Кокто (голова), Луїс Бунюель, Жан Оренч, Базен, Ноель-Ноель, Ібер, Анрі Калеф та інші знані кіномитці.

 

Пригадуючи про колегу по спектаклю “Дядя Ваня”, великий Богдан Ступка шаленів:

- Нонна Кронідівна була така правдива… Не знаю навіть із чим це можна порівняти? Із Селеною, Місяцем, із Сонцем, зірками… Коли вона виходила на сцену, це була суцільна правда. Художня правда. На сцені цього домогтися дуже складно… Пам'ятаю, як художній керівник театру Сергій Володимирович Данченко робив зауваження. Усім. Навіть Наталі Михайлівні Ужвій, Герою соціалістичної праці, народній артистці СРСР, а Нонні Кронідівні – жодної ремарки. І вона ледь не плаче та запитує: – “Чому це мені ви нічого не сказали? Я що, така нездара, що навіть зауваження ви мені не даєте?” Сергій Володимирович засміявся та відповів: – “Ні-ні, у вас все в порядку, без зауваг”.

 

*   *   *

Минуло сім років життєвих поневірянь, і доля, усміхнувшись, впустила в її життя щасливий службовий роман. Другим чоловіком 33-річної Нонни Копержинської став у 1953 р. український актор і режисер Павло Шкрьоба (1909-1985), котрий ніколи так і… не вибився у провідні, хоча був на 11 років старшим за дружину.

 

Театральні пліткарі стверджують, що другого чоловіка вона полюбила лише за однієї “причини”. Мовляв, якось на репетиції у Павла Марковича, що грав чиновника, під час підготовки до стрибка в імпровізований котлован трапився курйоз: раптово лопнули резинки на штанях і трусах. І зненацька актор... залишився в чому мати народила. Хоча затятий стрибун швидко зорієнтувався і, підхопивши одяг, помчав за куліси, присутні вибухнули диким реготом.

 

Згодом Нонна Кронідівна іронічно коментувала той конфуз:

- Свого Павлушу я полюбила за дуже великі чесноти!

 

Насправді патякати про сімейне щастя вона ніколи не любила.

Тим часом разом із чоловіком вони збудували дачний будиночок в Осокорках, посадили дерева, народили сина – Дмитра. На той час Нонні Кронідівні минуло сорок років. І доля відчутно вдарила родину, коли у 1976 р. у другого чоловіка стався інсульт. Тоді Павло Маркович зміг підвестися і стати на ноги, однак, подальші дев'ять років його життя трималося виключно на ліках та регулярних профілактиках у столичних лікарнях. І знову матеріальний добробут родини ліг на її плечі.

Як ми тепер сказали б, Нонна Копержинська була національно свідомою актрисою. Звичайно, у театральній родині двох акторів за часів Совка діти росли за лаштунками. Така доля спіткала й Дмитрика, котрий виріс за лаштунками, під сценою, в гастрольних автобусах. Із собою молодшого сина мати завжди брала, на няньок та доглядальниць у богеми ще коштів не було. Отож, їхали вони якось удвох в автобусі, синок головою крутить, а на паркані слово непристойне нашкрябане – із трьох букв... “Мамо, а що таке ...?” – голосно так, на весь автобус, цікавиться малий. А мати йому: – “Цить, Дмитрику! Нема такого слова в українській мові! То москалі понаписували!”

 

*   *   *

Людська вдача Нонни Кронідівни ніколи не дозволяла їй сумувати, і будь-яку життєву ситуацію вона вміла обернути на комедію. Одного разу актрисі потрібно було перейти на інший бік вулиці Михайлівської, жила народна улюблениця у будинку “Поезія” на площі Жовтневої революції (тепер – Майдан Незалежності), – але спускатись у підземний перехід не схотілося.

 

Отож народна артистка УРСР (1967) перелізла через огорожу і почала лавірувати між автомобілями. Її зупинив ошелешений міліціонер. І тут порушниця настільки правдиво зіграла бабцю, котра загубилась у Києві, що правоохоронець їй повірив. Більше того, задля більшої переконливості Нонна Копержинська “втратила свідомість”. Коли ж міліціонер побіг викликати швидку допомогу, “старенька” раптово “ожила” і, показавши язика, хутко зникла у дворах середмістя.

 

Кажуть, у трупі вона мала репутацію театрального оглядача просто нищівного.

Марно чванькуваті молоді колеги чекали, навіть наривалися на комплімент від “самої” Нонни Кронідівни. Найчастіше вони чули:

- Дитино, та це так нездаро!

Але й собі актриса спуску не давала. Коли траплялося, що вона сама партачила на сцені, то гукала молодшого сина Дмитрика і, зазирнувши у вічі, допитувалася:

- Синку, я сьогодні не сильно переграла?

 

Вона давно стала народною улюбленицею.

Зокрема, голос Нонни Копержинської – низький, виразно забарвлений – впізнавали і любили шанувальники радіовистав із циклу “Театр перед мікрофоном”; неперевершено вона також читала дитячі казки. А ось звання народної артистки Нонні Кронідівні присвоїли вже у поважному віці, у 47 років, коли Нонна Кронідівна зіграла 15 ролей у кіно та мала в творчому активі добру дюжину театральних робіт. Хоча народною мама Нонна була завжди і для кожного. Її так всі й називали – “наша”, і це звання актриса цінувала вище, ніж державні брязкальця.

 

*   *   *

Де були витоки тієї всенародної любові? Переконливо та особливо самобутньо виглядали її персонажі. Власних героїв – не мало значення кіно чи театру – вона наділяла особистими рисами, такими, як природна задерикуватість і непоступливість, водночас поєднаними з кмітливістю, мудрістю та розважливістю. Кращий типаж для кіновтілення української жінки із перцем важко було вигадати.

 

У середовищі франківців і досі побутує одна із численних акторських байок про Нонну Копержинську. Після якоїсь прем'єри трупа зібралася відсвяткувати вдало зіграну виставу. Пролунало чимало тостів, і черга дійшла до Нонни Кронідівни, котра підвелася і серйозно мовила:

- Ото пліткують, що у театрі імені Івана Франка з'їдають молодь і пробитися не можна… Що я вам скажу? Їла і буду їсти. Якщо братимете нездар, буду їсти.

 

І досі колеги по цеху пам'ятають її фантастичні інтонації, коли за кулісами Нонна Кронідівна зупиняла когось із приємних їй акторів і по-материнськи, але змовницьки запитувала, щиро, напівпошепки, зазираючи в душу:

- Горілочки вип'єш, чарочку-чепурушечку?

Такі ні голлівудських, ні МХАТівських шкіл не закінчували, бо обдарованими були від природи.

 

До партії вона ніколи не тяжіла, перед партійними бонзами не схилялася, у коханках високопосадовців не значилася. Тож урядові нагороди та державні почесті до Нонни Копержинської доходили зрідка. Але ставлення влади до себе вона одного раз відчула, коли в 1981 р. актрисі вручав орден Трудового Червоного прапора голова президії Верховної Ради Української РСР О.Ф.Ватченко (1914-1984). Нахилившись до неї, Олексій Федосійович усміхнувся і змовницьки підморгнув:

- Але ж ви наша улюблениця...

 

*   *   *

Наприкінці життя дотепниці стало не до жартів. У 1985 р. її чоловік Павло Маркович пережив другий інсульт і цього разу помер. Подія ця відкрила низку сімейних драм у житті улюбленої актриси.

 

Отримавши чималу дозу опромінення, її старший син Євген зі своєю сім'єю виїхав до Чехословаччини – лікувати рак.

 

Трохи згодом єдина онука зустріла заможного чоловіка, той допоміг українській студентці вирушити на навчання до США і… залишитися за океаном. Звісно, як щира українка Нонна Кронідівни лише нарікала:

- Так, Чорнобиль – то Чорнобиль, але другої Батьківщини на світі не знайдеш.

 

Колеги пригадували, що улюбленою піснею Нонни Копержинської була ось ця, чумацька. Бо ж мандрівка життям і мистецтвом для неї не закінчувалася ніколи:

- Ой, горе тій чайці, чайці небозі, / Що вивела чаєняток при битій дорозі / Їхали чумаки, весело співали, / І чаєчку зігнали, чаєнят забрали. / А чаєчка в'ється, об дорогу б'ється, / К сирій землі припадає, чумаків благає: / “Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькі! / Верніть моїх чаєняток, вони ще маленькі!”

 

*   *   *

Національному театру імені Івана Франка вона віддала більш як півстоліття, та Нонну Копержинську почала пригнічувала ситуація в трупі, несправедливість, яку на світанку 1990-х демонстрували щодо неї. Часто, траплялося, вона сідала в сквері біля храму культури і повторювала наче клятву:

- Усе, досить! Ось цей сезон допрацюю – і піду на пенсію! Не хочу більше!

 

Але на наступний рік все повторювалося із чистого аркуша.

Так тривало доти, поки вона це не зробила: не пішла сама... Врешті-решт, воістину народна актриса Нонна Копержинська жахливо образилася, коли на зборах хтось із колег зауважив, мовляв, пенсіонери у трупі їдять чужий хліб.

 

Грюкнула вона дверима, хоча розставання з театром сприйняла близько до серця. Подібне ставлення здавалося небаченою кривдою, адже в трудовій книжці Н.К.Копержинської значився один-єдиний запис: актриса Київського академічного українського театру імені Івана Франка.

 

Начальству вона виголосила:

- Коли так, значить, я сама йду! – Кинула у вічі та й пішла назавжди.

 

*   *   *

Про це не змовчали. Колектив першого театру країни розбурхався, несподівано начальство включило задній хід, оскільки Нонна Кронідівна давно визначала саму температуру в трупі театру, визначала акторський настрій. Одначе, норовливий характер не дозволив їй залишитися.

 

Молодший син Дмитро розповідав: дуже важко мати переживала зраду рідного театру. Це вона незаслужено отримує гроші? Так вона готова, взагалі, безкоштовно виходити на сцену – тільки через любов до глядача. Та що зроблено, того не повернеш. Добровільно, але вона опинилася за стінами рідного театру…

 

Було боляче. Здавалося, що її викинули з театру, наче старий реквізит, насправді – до кінця життя мама Нонна перебувала в штаті й отримувала платню. Але відтоді вогник у її душі почав тьмянішати. Сцену вона змінила на дачу в Осокорках, де замість купатися в народній славі – солила огірки та консервувала помідори.

 

Наче на “біс!”, у 1993-1994 рр. Нонна Копержинська зіграла кілька вистав “Візит старої дами” за п'єсою швейцарського драматурга Фрідріха Дюрренматта. Хоча центральну роль – літньої мультиміліардерші Клари Цаханассьян – головний режисер Сергій Данченко планував віддати Наталі Михайлівні Ужвій, але та, фізично хвора, не наважилася взяти на себе такий емоційний тягар.

 

Як її героїня Клара, вона повернулася, аби помститися. Тільки кому?

- Ну ось, твоя пісня й доспівана… Я любила тебе, а ти мене зрадив, але я нічого не забула. Як не забула найпотаємнішої мрії про любов, про вірність, про щастя. Ця мрія не давала спокою все моє життя. І ось тепер я вирішила позбутися її.

 

*   *   *

У 1995 р. мама Нонна виконала свою останню кінороль, знявшись у ролі няні панночки (Вікторія Малекторович) у першому фільмі українського еротичного серіалу “Острів любові” режисера Олега Бійми.

Той біль не відступав, а нагадував про себе раз-у-раз. Найближча її подруга, актриса Ольга Кусенко, яка теж залишилася не при справах, коли її звільнили з театру, – пішла з життя 17 листопада 1997 р.

 

На її похороні на Байковому кладовищі Нонну Кронідівну бачили востаннє. Впізнати її було майже неможливо: згорблена, худорлява, емоційно висохла, голова біла, наче природа дивну театральну “перуку” актрисі приготувала – для незіграної ролі... Наступного дня дотепниця сумно пожартувала у телефонній розмові:

- Ну що ж, наступна станція... “Копержинська”.

 

Їй давно було не до жартів.

Тілом давно пішли метастази, буквально з'їдаючи маму Нонну зсередини.

Щось подібне, паралельно, відбувалося з її старшим сином Євгеном.

Все це лише погіршувало фізичний і моральний стан актриси.

 

*   *   *

У Києві народна артистка УРСР Нонна Копержинська пішла з життя 10 червня 1999 р. Поховали її поруч із чоловіком Павлом Марковичем Шкрьобою на Байковому цвинтарі. Стояло спекотне літо, колеги роз'їхалися у відпустки, тож попрощатися прийшло украй мало людей… Коли господарка померла, посивів від горя її улюблений песик, щиро відданий господині. Через рік після матері від такої ж хвороби помер її старший син – Євген.

 

Лише коли вона пішла з життя, Нонна Кронідівна уголос вирішила сказала те, що лежало на її серці не одне десятиліття. Послухаймо ці прості слова, слова матері, актриси, громадянина. Послухаймо – й сховаймо в собі:

- Моє покоління знає дефіцити різного роду. І дві голодовки, і колективізація, постійно траплялися якісь дефіцити… Прикро, коли сьогодні ми відчуваємо дефіцит доброти, сердечності, порядності, розуміння людського горя, бажання піти назустріч, допомогти іншому. Який це страшний дефіцит.

 

…Час невблаганний, роки летять. Обсипаються неоцифровані кіноплівки. Тьмянішають особистості, інші герої на рекламних банерах. Тим часом кожне нове покоління українських кіноманів захоплюється ролями і дотепами Фаїни Раневської і… не знає Нонну Копержинську. Чому так діється? Не знайти у столиці ні вулицю її імені, ні меморіальний музей. Не переглянути документальний фільм про життя і творчість видатної актриси. Відсутня іменна кінопремія... Не буває тематичних показів, не чутно спогадів ще живих колег.

Пам'ять про неї, схоже, прокидається у співвітчизників раз на десятиліття; ні, все-таки добре, що я – не нумеролог. На щастя, є тепер меморіальна дошка на честь Мами українського театру, встановлена 9 червня 2009 р. стараннями українського політика Володимира Стретовича на вулиці Михайлівській, 2, у Києві, де від 1981 р. жила актриса. Є перша книжка “Народна артистка. Про Нонну Копержинську” (2019) Олега Вергеліса. Чекатимемо до 2029-го року?

 

Олександр Рудяченко,УКРIНФОРМ