Виставу «Пер Гюнт» франківці присвятили видатним митцям — Сергію Данченку і Богдану Ступці.

Вихід із другого локдауну прем'єрою ібсенівського «Пер Гюнту» у Національному театрі ім. І. Франка має не тільки знаковий підтекст і контекст, а й потужний — філософський. Хто не задавав собі в ці дні сакраментальне питання: «Чи я є самим собою»?

Вочевидь, час затребував саме такого героя. Цікаво, що розшифрувати образ Пера Гюнта і саму цю брилу-міфологему, а разом із цим, — піднятися на найвищі вершини світової драматургії ризикнули молоді режисери: у 2019 році у Національному Сумському театрі ім. М. Щепкіна — Роман Козак, цього року — Іван Уривський на легендарній сцені франківців та ще й з посвятою Сергію Данченку і Богдану Ступці. А це вже справжня місія.

«ВЕЛИКА ХВИЛЯ»

Уривський створює на сцені свій фірмовий світ образності та символізму, народжений не холодною вимученою уявою, а палкою режисерською фантазією, підкріпленою творчим соратництвом й ментальним взаєморозумінням із художником-постановником — Петром Богомазовим. Вже сформований цей тандем щоразу дає вражаючий результат: спалахом оманливої простоти сценографічного рішення і водночас глибиною і розмаїттям сенсів.

В «Пер Гюнті» промовистим сценографічним підтекстом, другим прихованим дном вистави — стає море (а не ліс і гірські вершини, які надихнули Ібсена і Гріга): суворе, північне, холодне. Воно і засіб до виживання і рутина. Те, що приховує морських чудовиськ, монстрів і те, що годує. Рибне і порожнє. Величезний акваріум і безмежжя фантазій, що обіцяють збутися, якщо сісти в той самий човен чи осідлати величезного кита. Вічний мотив вічної подорожі, в якій Пер Гюнт перетворюється на Летючого голландця, приреченого борознити хвилі Життя допоки його не переплавлять.

Відчайдушність, з якою режисер взявся за одну з найскладніших й наймасштабніших п'єс світового репертуару, дала справжнє осяяння в роботі з виконавцями головних ролей — зірками театру: Наталією Сумською, Людмилою Смородіною, Наталкою Корпан, Анжелікою Савченко. Режисер мудро і прицільно використав амплуа й особливий дар кожної з актрис, давши їм розкритися з трохи іншого, іноді несподіваного (як у Людмили Смородіної) ракурсу.

Спіймана режисером і виконавцем головної ролі — «велика хвиля», а також прихильність великих янголів-охоронців вистави народили видатну роль Остапа Ступки, який грає ніби власне камео: автобіографічні мотиви самого актора накладаються на образ Пера Гюнта у декількох вимірах — причетність, характер, знаковість, універсальність й навіть містичність. Адже протягом всієї вистави на сцені час від часу з'являвся дух і навіть образ Богдана Сильвестровича. До мурах по шкірі і клубка у горлі. Остап Богданович не просто майстерно розрахував сили на цю складну й емоційно витратну роль, а й зумів вловити саму її суть. При цьому не розчинившись у зазвичай поглинаючий стилістиці режисера, а органічно увійшовши в неї й зберігши суто свій стиль і шарм. Внутрішня і зовня пластичність Остапа Ступки, бездоганне відчуття ритму вистави, легкість і водночас глибина, — без зайвого пафосу (продиктованого поетичним текстом), розумна, навіть твереза гра — стали стрижнем постановки.

Це надзвичайно важливий момент. Адже в «Пер Гюнті» Уривського, — драматургічної першооснови залишилося настільки багато, що інколи це трохи заважало складати символічно-образний пазл, як це зазвичай відбувається на виставах цього режисера. Редакторська боротьба Уривського з текстом Ібсена у досить пафосному, трохи котурному перекладі Ростислава Коломійця, увінчалася перемогою Ібсена, що накрив режисера своєю потужною хвилею-цунами. На жаль, більш сучасний (хоча зроблений у 1921 році!), на мій погляд, і більш ібсенівський переклад з норвезької Миколи Голубця, — залишився поза увагою театру. Здається, він би більше пасував образу мислення Уривського, а також більш природно «ліг» на сценічну вимову молодих артистів другого плану.

До речі, випадіння деяких з них з режисерської стилістики (можливо, прем'єрний мандраж) час від часу виривали зі стриманої, але заворожуючої скандинавської атмосфери вистави: вони стали тільки пунктирами, супроводом і тлом, а не символічними спалахами. Хоча за них купу цікавих знаків і сенсів придумали режисер і художник: кит і «китобої», акваріуми, русалки, корали — вапняні відкладення морських нерухомих тварин, що живуть як й ібсенівські тролі групами, стулені двері корабельних відсіків, рибальські сітки, крики жінок-касаток, натяк на лейтмотив грігівської Пісні Сольвейг — звукові символи-концентровані емоції й не промовлені слова.

СЕРЕДНЄ І СТАРШЕ ПОКОЛІННЯ ФРАНКІВЦІВ ПЕРЕГРАЛО МОЛОДЬ

Цього разу у виставі Уривського, який зазвичай співпадає дуже точно зі своїми однолітками-акторами, — середнє і старше покоління франківців переграло молодь. Хоча їм було майстерно «подано репліки».

Наприклад, практично епізодична роль Наталії Корпан — Короля тролів: точна, сильна, лаконічна аж до геніальності за виразністю робота актриси. Чи надзвичайно стриманий, але й напрочуд внутрішньо цільний, потужний, зовні «тихий» і внутрішньо вибухоподібний образ Майстра (Гудзикаря) — Людмили Смородіної.

Озе у виконанні Наталії Сумської — жива, проста, красива «вічна мати» із нордичним характером. В якийсь момент навіть здалося, що Озе — жіноча іпостась Пера Гюнта. Тільки вона розуміє свого сина завжди, тільки вона могла його створити таким, тільки вона його підтримуватиме попри все. Пер Гюнт — це й її сутність, передана йому через пуповину, яка виникає символом на початку вистави. А ще це саме той ремінь, яким моряки пристібаються один до одного під час шторму, аби не бути змитими за борт стихією. Життя цих двох — вічний шторм. Тож вони і бовтаються туди-сюди світом, в човні, в якому зіграна остання пронизлива дуетна мізансцена Озе і Пера, що є і колискою, і труною одночасно.

Тільки Мати і Син (блудний) вирішують, як справлятися з цим штормом: фантазіями і казками, якими формувала свого Пера — Озе чи намаганням втілити їх, досягнувши абсолютної свободи, втратити себе чи навпаки — віднайшовши, рефлексуючи чи бездумно випалюючи життя, рухаючись лезом бритви чи ховаючи голову у пісок, пестуючи свої амбіції і гординю чи відмовляючись від головного — великого кохання й ідеалів... Чи бути переплавленим?!

Проте питання залишилося відкритим: хто для режисера Пер Гюнт — друг чи опонент? Чи Уривський свідомо розмив свою позицію, залишивши глядачеві простір дофантазовувати, доосмислити? Тим самим відразу перемістившись з лав молодих режисерів в когорту молодих майстрів.

Низка нових вистав франківців 2020—2021 років, зокрема і «Пер Гюнт» — свідчення пошуку театром свого оновленого естетичного обличчя. Нова вистава у цьому контексті є переосмисленням власного видатного історичного досвіду, якою легендарний театр не тільки віддає дань, а й декларує усвідомлення необхідності творити в ритмах сучасного європейського театру.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА. "День"