Про те, що сьогодні театрам живеться важко, знають
усі. Навіть ті, хто нечасто заглядає до храму мистецтва. Та приходить осінь,
починається новий сезон, і театри знову відчиняють двері. Ціною яких зусиль?
Про це я вирішила поговорити з людиною обізнаною — генеральним директором
Національного академічного театру ім. Івана Франка Михайлом Захаревичем.
Коли ж переступила поріг театру, то ніяких слідів занепаду й запустіння
не виявила. Навпаки — зал для глядачів швидше нагадував будівельний майданчик,
на якому щосили кипіла робота. Було видно, що Михайло Васильович досить
органічно почувається у цій виробничій стихії.

— Чому ви, людина творча, вирішили стати адміністратором?

— Саме тому, що я творча людина. Я бачив ті вади, які були
в театрі, і хотів змінити ситуацію на краще. Чи вдалося це мені зробити,
не можу сказати. Мабуть, не все, про що я мріяв, здійснилося. Але запрошення
працювати в Києві я отримав після того, як налагодив роботу у Запорізькому
музично-драматичному театрі ім. М. Щорса.

Театр ім. І. Франка я очолюю вже дев'ятий рік. За цей час
наші надходження збільшилися в шість разів. Зберігся колектив. Це 455 чоловік,
з них творчих — близько 200. Своє завдання я бачу в тому, щоб забезпечити
для них нормальне існування і вчасно видавати заробітну платню. Щорічно
ми випускаємо ту кількість прем'єр, яку заплановано. На всі свята працівники
театру отримують матеріальну допомогу. Хоча мушу признатися, що ставки
невеликі. За кордоном наші артисти отримали б в десятки разів більше, тому
ми культивуємо «зірок», дозволяємо їм мати вільний час, бо не маємо коштів
їх утримувати на тому рівні, на який вони заслуговують. Узгоджуємо плани,
і артисти мають можливість брати участь в різних проектах. В театрі працюють
такі чудові майстри, як Богдан Ступка, Степан Олексенко, Анатолій Хостікоєв,
Богдан Бенюк, Наталя Сумська, Марина Герасименко, і можна продовжувати
цей список довго. У нас більше 30 провiдних акторів, на імена яких ходить
публіка. Крiм того, навіть у складних економічних умовах ми знаходимо кошти,
щоб відремонтувати театр.

— То, може, нарешті зрушиться з місця питання малої
франківської сцени?

— Воно стоїть багато років. Ми звернулися з цього приводу
до прем'єр-міністра Віктора Ющенка, але покищо воно не вирішується. При
цьому ми знайшли резерв і за власні кошти «законсервували» малу сцену —
побудували дах. Міський голова Олександр Омельченко допоміг відремонтувати
фасад театру. Зараз вирішується питання про реконструкцію площі Франка.
Я в Олександра Олександровича вчуся вмінню гарно господарювати. У нього
дуже хороша команда. У мене в театрі теж дуже хороші помічники. Сергій
Данченко займається творчими питаннями, ремонтом — Володимир Опарін, глядачами
— Петро Данчук.. Я стараюсь створювати Сергієвi Володимировичу всі умови,
щоб він міг плідно працювати, ставити нові вистави.

— Ваш театр досить стабільний, немає гучних скандалів,
які так притаманні творчим колективам. Як вам вдається обходити гострі
кути?

— Театральні стосунки можна порівняти з сімейними. Коли
в сім'ї чоловік не принижує жінку недовірою, а існує взаєморозуміння, то
можна багато питань вирішити. Ми сьогодні підписали контракти з усіма співробітниками.
Ніяких скарг і незадоволених немає. Пригадую, коли колектив тільки переходив
на контрактну систему, я зумів переконати людей у її перевагах. Ми так
працюємо вже п'ятий рік. Ніхто нічого не втратив, а навпаки, наші працівники
стали більше отримувати. У нас є тарифні ставки, а також ми знаходимо можливості
матеріального заохочення колективу. Я не вважаю правильним, коли на-приклад,
такий майстер, як Богдан Ступка і молодий актор, який тільки робить перші
кроки на професійній сцені, отримують платню з різницею у 40 гривень. І
тому ми стараємося підійти до цього питання диференційовано. Для того,
щоб контракт працював нормально, треба мати кошти наперед на рік. Ми ж
не знаємо, скільки дотації отримаємо. А без допомоги держави театр у сьогоднішніх
умовах не виживе. Глядачі не спроможні платити за квитки по 80 гривень.
Основна маса українців не має коштів, а ті хто мають — прийдуть два, три,
п'ять разів. А що потім? Тому закон формування ціни має в театрі велике
значення. Ми чітко слідкуємо за ціноутворенням. На окремі вистави встановлюємо
різні ціни: на прем'єру і аншлагові вистави квитки дорожчі, а потім діємо
залежно від попиту і глядацького інтересу до наших постановок. Це дуже
велика робота економічної частини нашого театру. Бо театр не тільки творчість
— це досить складний економічний механізм. За шість місяців франківці заробили
майже півтора мільйона гривень. Це багато. Але ми з кожної гривні платимо
78 копійок різних податків. Якби нам хоча б частково їх залишили, то ми
могли б заробити ще два мільйони. Тоді і дотація не потрібна була б. Ми
платимо велику суму авторських, ПДВ, чорнобильські, перераховуємо в інноваційний
фонд та інші. Вважаю, що поки не приймуть новий закон про податки, то з
місця ми не зрушимо.

— 6 жовтня театр ім. І. Франка відкриває свій 81-й сезон.
Чи з'являться нові акторські імена на ваших афішах?

— Після відкриття сезону ми проведемо відбір. Як правило,
на нього приходить дуже багато претендентів, а ми можемо взяти не більше
двох-трьох чоловік, — штат не гумовий. Своїх народних артистів-пенсіонерів
ми не будемо викидати на вулицю, навіть якщо вони не зайняті активно в
репертуарі. Бо жити на 74 гривні пенсії страшно — це фіаско для людини,
яка прославила Україну! Артист — «поштучний товар». Сьогодні на нього немає
попиту, а завтра режисери почнуть записуватись у чергу. Ми своїх колег
бережемо і турбуємося про них. У цьому сезоні запросили працювати молодого
режисера Андрія Приходька, він має певний досвід творчої роботи, працював
у Московських театрах. Його дружина Поліна Адамова — художник. І це подружжя
буде працювати разом у виставі «Маркіза де Сад». Прем'єра планується на
грудень. Як правило, менше п'яти прем'єр за сезон ми не випускаємо. Зараз
режисер з Донецька Юрій Кочевенко закінчує роботу над виставою «Лев узимку»
(прем'єра 14 жовтня). Потім вийде вистава «Пігмаліон», а для дітей підготуємо
казку «Острів скарбів». Оригінальну нову версію для нас написали Володимир
Бистряков та Давид Черкаський. Перед закриттям минулорічного сезону показали
нову роботу нашого колективу «Брате Чичиков». Більшість глядачів цю виставу
не бачили, бо вона пройшла лише два рази.

А влітку театр виїжджав на гастролі. Ми брали участь у
Днях культури України в Польщі і вивозили чотири вистави у Севастополь.
Мені приємно, що публіка дуже схвально поставилася до цих робіт. Допомогли
поїхати на гастролі спонсори. В театрі працює опікунська рада, в яку входять
відомі бізнесмени. Ми з ними радимося, зустрічаємося, запрошуємо на свої
прем'єри. Наприклад, 80-річний ювілей франківці провели виключно за кошти
меценатів. До речі, вистави «Лев узимку» і «Пігмаліон» ставляться теж їх
коштом. Зараз тривають переговори з одним банком (не буду його називати,
а то хтось перехопить), щоб він став генеральним спонсором. З іншим домовляємося
про довгостроковий кредит. Маємо прези- дентський грант для молодих творчих
працівників у галузі культури і мистецтва. Один з лауреатів — Олександр
Мiрошниченко. Цей молодий режисер вже поставив в театрі «Алхімію щастя»
і буде працювати над твором Лесі Українки «Адвокат Мартіан». Наш художній
керівник Сергій Володимирович Данченко любить довіряти молоді і запрошує
до роботи різних постановників. Не боїться експериментів. Наприклад, «Три
сестри» Андрія Жолдака та «Брате Чичиков» Олександра Дзекуна дуже відрізняються
від манери та стилю Данченка.

— Ще за часів радянської влади у кожному обласному центрі
створювали театр. Зараз багато з тих колективів лише животіють. Як ви ставитеся
до пропозиції реформувати театральну справу і допомагати одиницям — кращим
з найкращих, підтримувати лише пріоритетні проекти?

— Таких «реформаторських» підходів було вже дуже багато.
Колись ми руйнували церкву і будували клуби. Тепер зруйнували клуби й відбудовуємо
церкву. Я проти «революційних» перетворень. Вважаю, що треба дати можливість
будь-якому закладу культури жити. Ті театри, які сьогодні не зможуть існувати,
які хронічно захворіли, самі помруть і не треба їх підштовхувати до прірви.
В Україні приблизно 130 театрів. З них, які фінансуються з державного бюджету,
— 100. Я вважаю, що це мало. Але якщо подивитися на економічний стан держави,
то, може, й забагато для дотацій. Треба спробувати мати нерепертуарний
театр, антрепризові трупи. До революції існували колективи зi всього кількома
виставами. Як тільки каса не наповнювалася, їх знімали і ставили інші.
Глядач здатен сам вирішити, що йому цікаво дивитися. Великі національні
театри будуть флагманами в гарному розумінні, тобто кращими із кращих.
Друге діло, що треба шукати шляхи розвантаження бюджету держави, залучати
меценатів до організації культурологічних проектів. Працюючи в Міністерстві
культури, я все робив, щоб захистити театри. Як перший заступник міністра
займався питаннями мистецтва, культпросвіти, клубної роботи, фінансів,
економіки і юридичними питаннями, підбору кадрів та чіткістю виконання
доручень співробітниками апарату міністерства.

А про пріоритети можуть говорити люди, далекі від культури
та мистецтва. Бо зараз ми скажемо, що пріоритетні музеї і нікому не потрібні
бібліотеки. Такий підхід неправильний. Всі напрямки в мистецтві важливі,
але підтримувати треба цікаві проекти. Є хороша ідея у Данченка, Рєзниковича,
Кужельного, Стригуна, то їх треба підтримати. Але тут треба обходити особисті
амбіції. У нас, на жаль, існує таке, коли справу оцінюють дружні стосунки,
а не професійний підхід. Я вважаю, що повинні бути лише моральні зобов'язання
один перед одним. Якщо я відмовляю, то все одно залишаюсь товаришем: «Платон
мені друг, але істина дорожча».

Наша найбільша проблема сьогодні — слабка законодавча база.
Зараз її готують здебільшого нефахівці. Працівники міністерства досить
високо кваліфіковані, але далі, коли проект починає погодження по різних
міністерствах і відомствах, все упирається в справну цифру в бюджеті. Тому
треба створити інституцію, яка б системно займалася створенням законодавчої
бази в сфері культури і мистецтва. Наприклад, прийняли Закон про місцеве
самоврядування. Там кошти затверджуються на сесії облради і Міністерство
культури втручатися туди не має можливості. Хотіли зробити як краще, а
вийшло погано. Стільки дров нарубали. Добре, що хоч ми змогли зберегти
бібліотечну і культосвітню системи. Хай не допомогли фінансово, але відстояли
їх приміщення. Через 10 років, коли ми станемо багатшими, в кожному селі
обов'язково повинен бути якийсь осередок культури.

— Багато говорилося, що дуже потрібен закон про гастрольну
діяльність. У Верховній Раді обговорювали, а на ділі маємо те, що маємо:
іноземні гастролери податків не платять, а із своїх держава три шкури дере.
Як ви думаєте, коли- небудь зрушиться цей «віз»?

— Ще років зо три назад ми підготували Проект закону про
гастрольну діяльність, але до цих пір він не прийнятий. Видно, сумніваються,
чи варто збирати податки з гастролерів, які продають квитки по 500 гривень.
Не хочу огульно кривдити весь наш депутатський корпус, але мені здається,
що хтось там лобіює інтереси людей, які займаються цим бізнесом. Здоровий
глузд говорить про те, що коли людина приїхала, зібрала певну суму коштів,
то треба заплатити з них податок. Але хтось у цьому не зацікавлений, а
хто — я не знаю. Ми потім допрацювали цей проект спільно з Комітетом культури
і духовності, але перед обговоренням в сесійній залі Верховної Ради з'явилося
ще п'ять альтернативних, значно гірших, які нічого практично не вирішували,
і саме їх почали обговорювати, а наш відклали.

— Богдан Ступка очолює Міністерство культури і мистецтв.
Чи зможе він вирішити найболючіші питання? Вам стало легше працювати, коли
свій, франківець, сидить у високому кріслі?

— Один чоловік майже нічого не вирішує. Все залежить від
команди. А від того, що Богдан Сільвестрович став міністром, мені легше
не стало. Бо тепер я не можу в нього просити гроші. Навіть коли працював
сам у міністерстві, то було важко вирішувати справи театру. Я не міг собі
лишню копійчину перерахувати і завжди на копійку менше давав.

— Давайте поговоримо на особисті теми. У вас у сім'ї
два начальники. Дружина — режисер Національної радіокомпанії, а ви — директор
театру. Як уживаються два лідери?

— Коли я знаходив спільну мову з різними режисерами, то
з дружиною сам Бог велів. З Сергієм Данченком ми працюємо не перший рік,
прекрасно уживаємося, а свою Олену я ще й сильно кохаю. Ми з нею познайомилися,
коли вона робила про мене документальний фільм «Чи важко бути директором?»
З тієї незабутньої зу- стрічі і почалася історія нашого подружнього життя.
У нас гарні стосунки у сім'ї. Поважаємо одне одного. Я їй можу зробити
тактовні зауваження, щось підказати по роботі, сказати правду, якою б неприємною
вона не була. Бо маю певний досвід і вважаю, що це піде лише на користь
справі. В нас виросли гарні діти, вже є онуки. Донька закінчила університет,
романо-германську філологію. Коли була в декретній відпустці, закінчила
ще й економічний факультет цього університету і тепер має дві вищі освіти.
Син закінчив Політехнічний університет, він комп'ютерщик, а зараз теж навчається
на економічному факультеті. В мене американський принцип виховання. Я вважаю,
що коли дитині більше 18 років, то вона повинна на ноги ставати сама, бо
інакше до пенсії будемо їх утримувати.

— Чи правда, що ви граєте на багатьох музичних інструментах?

— На десяти. Був час, навіть керував оркестрами. Як казали
батьки, я народився з балалайкою в руках. Мій батько грав у духовому оркестрі
на домбрі і балалайці. В 1953 році, коли мій дядько прийшов з армії, то
зробив мені малесеньку балалайку і навчив грати декілька мелодій. З шести
років я вже виходив на вигін і грав досить добре. Потім почав учитися грі
на баяні, кларнеті, трубі, і так набралося десять інструментів. Зараз за
браком часу закинув ці заняття. В школі гарно вчився, співав у хорі, займався
спортом, грав у оркестрі. Після школи рік я працював у Вінницькому ляльковому
театрі на посаді учня актора. Через два місяці потому почав сам грати на
професійній сцені. А потім поїхав до Харкова поступати в інститут мистецтв
імені І. Котляревського, узявши із собою лише 35 карбованців. Вступні екзамени
в мене приймали такі великі театральні особистості, як Валентина Чистякова
(дружина Леся Курбаса), Данило Антонович, Євген Бондаренко, Лесь Сердюк
— найвідоміші актори, які працювали в «Березолі». На одне місце претендувало
40 абітурієнтів. Пам'ятаю, як Ольга Гребенюк показувала, що зі співом у
мене все нормально і не треба хвилюватися. Навчання в цьому інституті дало
мені змогу навчитися акторської професії. Тому працюючи директором театру,
я прекрасно розумію акторську душу, психологію режисера, бо й сам грав
на сцені, робив постановки. Економічні знання дають змогу нормально працювати
театру. Театр — мій світ, моя родина, і головний в ньому не директор і
художній керівник, а актор.

— 26 вересня у вас день народження. Як ви ставитеся
до ювілеїв?

— Мені навіть не віриться, що скоро виповниться 50, що
я вже добіг до цієї дати. Я вважаю, що на днях наро- дження перевіряється
якість людини і скільки в неї є друзів. Не приятелів і знайомих, які з'являються,
коли ти обіймаєш високу посаду, і зникають, коли в тебе якісь неприємності.
По кількості гостей я розумію, чи правильно прожив рік.

ДОВІДКА «Дня»

Михайло Захаревич — генеральний директор Національного
академічного драматичного театру ім. І. Франка. Заслужений діяч мистецтв
України. Народився в селі Сосонка на Вінниччині. Закінчив акторський факультет
Харківського державного інституту мистецтв ім. І. Котляревського та Всесоюзний
інститут підвищення кваліфікації працівників культури — курс фінансів і
менеджменту. Творчу біографію розпочав в 1967 році як актор Вінницького
обласного театру ляльок. Потім працював актором в Запорізькому обласному
музично-драматичному театрі ім. М. Щорса. Зіграв ряд провідних ролей у
виставах. Серед них Збишек («Мораль пані Дульської»), Малахов («Зупиніть
Малахова!»), юсіндо («Закохана витівниця»), Валерик («Третя патетична»)
та ще понад 50 ролей. Після 12-річної акторської діяльності стає заступником
директора обласного театру ляльок у Запоріжжі, з 1984 року очолює музично
драматичний театрім. М. Щорса. В 1992 році Михайла Васильовича запрошують
у Київ на посаду директора Національного академічного українського драматичного
театру ім. І. Франка. Чотири роки був першим заступником міністра в міністерстві
культури і мистецтв.

Т. Поліщук. Газета "День". 23.09.2000