На творчій ниві М. Захаревич прослужив 50 років, і 25 з них як франківець! Нині Михайло Васильович не тільки керівник «першої сцени України» (так критики називають прославлений колектив нашої країни) і голова Асоціації директорів театрів, а й історик театральної справи — автор ґрунтовної монографії «Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка — динаміка соціокультурних перетворень», в якій відкрив чимало білих плям про становлення колективу, корифеїв, зірок і видатних майстрів, які впродовж багатьох років своїм мистецтвом прославили український театр. З цієї теми ми розпочали розмову.
ДВІ ЕРИ
— Михайло Васильовичу, ви про Театр ім. І. Франка знаєте дуже багато. 2020-го будуть відзначати 100-річчя легендарного театру. На вашу думку, який період був найцікавішим і його можна назвати розквітом в історії франківців? Як готуєтесь до ювілею?
— Це періоди становлення театру під орудою Гната Юри (за один рік Гнат Петрович поставив 28 вистав, і більше половини з них — український репертуар) і ера Сергія Данченка, постановки якого підняли колектив до європейського рівня. Саме це періоди, коли Театр ім. І. Франка був на високій творчій ноті, і це часи відносної свободи...
Ювілей відзначимо масштабно — як кажуть, «з танцями і піснями». (Сміється.) Готується низка заходів, вже підготовлений проект Кабміну, і там запропоновано провести чимало подій, зокрема акцій, які внесуть ясність в історію Театру ім. І. Франка. Вже здали до видавництва книжку про майстриню сцени, корифея українського театру Ганну Борисоглібську, яку написав театрознавець Валерій Гайдабура, театральний критик Ганна Веселовська є автором монографії про період керування нашим театром видатним актором Богданом Ступкою. Ці дві книжки і моя монографія підготовлені до 100-річчя нашого колективу. До ювілею ми також хочемо відкрити «Алею зірок» — це буде шана майстрам, що прославили театр. Уже написаний сценарій художньо-документального фільму про історію франківців із вкрапленнями фото- і відеофрагментів зі знакових вистав. Ювілей — це не тільки свято для нас, франківців, а передусім для публіки, заради якої ми працюємо. Офіційний день народження нашого театру — 28 січня 1920 року, але святкування хочемо перенеси до Міжнародного дня театру — 27 березня. І це буде символічно, бо історія франківців славно вписалася в історію України. У 1919 р., коли об'єдналася Лівобережна і Правобережна Україна, група акторів на чолі з Гнатом Юрою поїхала у Кам'янець-Подільський і там об'єдналась із західною групою Амвросія Бучми. Символічно — об'єднання країни і двох театральних труп, які створили Театр імені І. Франка. Тому наш ювілей ми вважаємо певною мірою всеукраїнським святом.
— Нині без меценатів та спонсорів важко жити театрам. Ви, працюючи в архівах, знайшли цікавий факт, що першим меценатом франківців став Симон Петлюра... Це правда чи легенда?
— Це правда. Справді, Петлюра виділив певні кошти, і Галицька армія взяла на утримання Театр ім. І.Франка. До речі, фінансово вони також підтримували Новий львівський театр. У той дуже непростий час, коли всі голодували, влада розуміла значення театру і підтримала митців...
Нині наш колектив сам часто виступає меценатом і спонсором — біля мільйона гривень ми перерахували на ліки пораненим бійцям АТО, на закупівлю бронежилетів, проводили концерти і виступи для вояків. Зараз зусилля меценатів і спонсорів переважно спрямовані на підтримку держави, щоб відвоювати загарбані території на сході. Хоча інколи бувають невеличкі кошти й для нашого колективу, і ми всім їм дуже дякуємо. Вже давно треба прийняти закон про меценатську діяльність. Цей документ я готував, і був ухвалений Закон «Про благодійність», але дуже шкода, що депутати ВР вилучили найцінніше — про меценатську діяльність.
«ЧОМУ КУРБАСІВЦІ ПОГАНО СТАВИЛИСЯ ДО ТЕАТРУ ПІД ОРУДОЮ ГНАТА ЮРИ?»
— Вам довелося особисто знати і працювати з багатьма корифеями, видатними майстрами сцени. Хто з митців запам'ятався найбільше?
— Можу назвати сотні імен, з якими мав щастя працювати разом. Найперше щиро дякую своїм вчителям, які вплинули на мене як особистість. Це Лесь Сердюк, Валентина Чистякова, Євген Бондаренко, у яких я навчався у Харкові. Вінницький період — це Володимир Шестак — прекрасний митець-лялькар. Моя перша робота була саме у чудовому колективі Шестака — Вінницькому обласному театрі ляльок. За рік я дуже багато чого навчився, і з того почалася моя акторська школа. Потім, уже через роки, доля звела мене з тим колективом ще раз уже як директора театру. З теплотою згадую і Запоріжжя, роботу у музично-драматичному театрі, і свої акторські університети, і як керівника цього колективу. Пишаюся, що цей театр став одним із кращих в нашій країні, з успіхом виступав і за кордоном. У Запоріжжі була надзвичайно сильна трупа, а ми, молодь, із-за лаштунків, затримуючи подих, дивилися на бенефіс акторської майстерності. Мій «роман» з франківцями розпочався у 1992 році й досі триває. Знаєте, я ще у студентські роки задумався, чому курбасівці погано ставилися до театру під орудою Гната Юри? Потім, працюючи в архівах, зрозумів, що вони не володіли інформацією, спиралися не на історичні документи, а все було на рівні розмов. Про акторів і режисерів-франківців можна довго говорити. Так, на цій сцені працювали кращі митці. Я пишаюся, що, працюючи гендиректором, повернув до театру таких майстрів, як Ольга Кусенко, Нонна Копержинська. Їх відправили на пенсію. Актриси бідували, хворіли, переживаючи, що їх відлучили від рідної сцени. Ми виправили це, і на вистави, де грали ці майстрині, у касах стояли черги. Кусенко і Копержинська казали, що у них відкрилось нове дихання, і чудово працювали до самої смерті...
Мені пощастило працювати з багатьма надзвичайно талановитими режисерами і дуже порядними людьми, зокрема це Олександр Король, Сергій Данченко. Для мене Сергій Володимирович став як старший брат. Його вистави вже увійшли до «золотого фонду». Ми почали гастролювати за кордоном. Об'їздили майже всі європейські країни.
Пишаюся тим, що наш театр зараз має такі економічні можливості, що все, що придумують постановники, ми втілюємо на сцені, й це дає широкі можливості для творчих пошуків та експериментів. На прем'єри з нетерпінням чекає публіка, і майже кожна робота викликає великий резонанс у театрознавців. А ще пишаюся, що змогли на 90% зробити реконструкцію будівлі, маємо прекрасну звукову апаратуру. Зараз шукаємо кошти, щоб модернізувати світлообладнання і кондиціювати приміщення. Маємо багато задумок, щоб покращити умови праці акторів і для публіки у глядацькому залі.
«А ДЕ МИ З ВАМИ СТОЯТИ БУДЕМО?»
— 16 років тому, також спекотного дня, як нині (20 серпня), пішов з життя Сергій Данченко — видатний режисер, ім'я якого нині має Камерна сцена, а 27 серпня легендарний Богдан Ступка відзначав би день народження, але, на жаль, вже п'ять років, як цей актор №1 споглядає за нами зі Всесвіту... Ви були ініціатором встановлення пам'ятників Яковченку, Юрі та Данченку. Вже готовий проект монумента і Ступці. Кошти на установку знайшли?
— На жаль, грошей, щоб зараз поставити пам'ятник Богдану Сильвестровичу, немає, але до ювілею театру зробимо це обов'язково. У мене особисте зобов'язання перед Ступкою, бо коли ми відкривали пам'ятник Гнату Петровичу Юрі, то Богдан Сильвестрович жартома запитав: «А де ми з вами стояти будемо?» Я відповів: «Ви — тут» — і показав місце (на вході до театру, з правого боку, де поряд репертуар театру). Проект монумента зробили відомі митці — син і батько Чепелики. Вони запропонували сім варіантів. Ми обрали найкращий — той, де Ступка стоїть, немов денді, з парасолею. Це буде витвір мистецтва, де передано характер митця і є портретна схожість. Упевнений, туристи й шанувальники творчості актора оцінять цей пам'ятник.
— За традицією ваш колектив відкриває сезон твором Івана Франка, ім'я якого має театр. Нині це будуть «Перехресні стежки» — модернова постановка класики режисера Д. Чирипюка, яку покажуть 9 вересня. А які новинки скоро з'являться у репертуарі?
— Перша прем'єра відбудеться вже 12 вересня — «Життя — це сон». П'єсу Педро Кальдерона поставив Андрій Приходько. Потім покажемо «Розбитий глечик» за п'єсою Генріха фон Клейста (переклад із німецької мови зробив Юрій Андрухович), постановник Роман Мархоліа. У наших планах — продовження співпраці з Григорієм Гладієм (Канада), який «прочитає» разом із нашими акторами драму Володимира Винниченка «Пророк», і ця робота буде присвячена 100-річному ювілею театру... Планів у нас багато, і я впевнений, що всі вони будуть втілені.
Т. Поліщук. Газета "День". 29.08.2017
