Актриса, що відчуває режисерів душею і тілом.

У рамках нещодавнього рейтингу найперспективніших молодих українських акторів (проєкт реалізує портал “Главком”) лідером опитування з величезним відривом від колег стала актриса Національного театру імені Івана Франка Марина Кошкіна. За останній час на сцені франківців вона зіграла дві знакові ролі – Лимерівни та  Кассандри. Попереду, безумовно,  також багато цікавої роботи.

На творчому шляху Марини траплялися талановиті люди,  котрі допомагали торувати свою театральну дорогу. Богдан Бенюк став її учителем і творчим батьком, Андрій Білоус відкрив її у виставі Молодого театру “Гагарін і Барселона”, а Дмитро Богомазов, як головреж франківців, запросив актрису на першу сцену України.  Віднедавна Марину сприймають у репертуарі не за полохливу дівчинку, а за справжню театральну мадам Кошкіну: на вистави за її участі  деякі глядачі спеціально вишукують квитки,  а вона щиро вдячна кожному за увагу до своїх робіт на сцені і на екрані.

– Марино, твоя Кассандра – наша сучасниця чи міф з далекого минулого?

– «Що не сучасно – то не актуально! », – так колись казав мій театральний учитель. Отже, коли ми лише почали працювати над «Кассандрою» Лесі Українки, то одразу домовилися з режисером Давидом Петросяном, що ця героїня – не далекий міф. Кассандра, насамперед,  сучасна жінка з усіма своїми недоліками, бажаннями, пристрастями, протиріччями. В ній дуже багато всього намішано, як і в кожній людині,  у нашому сучасникові. Я не хотіла грати пророчицю, троянську царівну , чи як завжди кажуть про неї «безумну Кассандру». Мені цікаво було відкрити щось своє в цій  далекій постаті, відчути тексти цієї драматичноі поеми саме сьогодні, у 2021 році. Бо працюючи над складним матеріалом можна легко впасти в пафосне декламування тексту, адже це складна віршована форма. А я не люблю декламацій. Мені здається,що чим природніше ти працюватимеш з відповідальними текстами – тим краще давню історію буде сприймати сучасний глядач, відчуваючи цю історію, як сучасну… Це важливо.

Пригадую, ще в школі мені  було трохи “нуднувато” слухати на уроках хрестоматійні розповіді  про геніальну  творчість Тараса  Шевченка, Лесі Українки.. Ці великі автори дійсно були для мене  тоді далеким міфом… Тому моє надзавдання як актриси наступне: дуже хочу, аби  українська молодь приходила на нашу виставу, щоб знайомилася з моєю героїнею і,  чесно кажучи, навіть пишалася тим, що  була така людина в світі. Така жінка, яка не боїться говорити правду у вічі. У якої є сила, бажання щось змінити у світі.

Кассандра – не жертва. Так, усі проти неї налаштовані, їй не вірять, не хочуть чути правду, але вона не здається навіть під натиском натовпу.

Навіть коли помирає, вона говорить, що нема руїни! є життя!…

А що  тоді є всі ці її видіння?!

І як це перенести на сьогодення?!

 Я думала і про це.

Для мене це, насамперед, знання Кассандри, які не приносять нічого, окрім тривог для  людей.. Хоча є можливість, знаючи, щось змінити.

А хіба зараз нас подібне не стосується?!

Думаю, кожна людина переживає подібне.

Я сама через таке пройшла.Коли мені сказали, що батькові залишилося жити зовсім недовго, і  знала , що нічого не могла змінити… Але потрібно було жити далі. Ось така і  Кассандра…

– Твоя Лимерівна у виставі Уривського – жертва обставин чи власної  дівочої слабкості? 

– Нещодавно я грала цю виставу і  сама себе сварила після неї, бо мені здається, що моя Наталя Лимерівна стає дедалі сильнішою і ніякі обставини їй не можуть заборонити кохати того, кого  їй хочеться. Вона може втекти з  коханим. Бо у неї є внутрішня сила. Моя пташка вже доросла, виросли її крила. Цікаво відчувати таке, споглядати збоку свою героіню, відчувати, як вона  дорослішає разом з тобою. Але ж  тобі  однак все ще хочеться бачити в ній те колишнє мале пташеня…

Є обставини в  сюжеті Панаса Мирного, які не можна змінити.

Напевно, в цьому і є такий собі шарм нашої професії. Але мені чомусь іноді сумно від цього, що не все можна змінити…

– Чим цікаві в роботі режисери Уривський та Петросян, для яких ти стала Музою у їхніх відповідальних виставах на Камерній сцені імені Сергія Данченка?  Хто з них тобі  творчо ближчий і чим? 

– Вони обидва – ще молоді режисери, а я  ще молода актриса, і це не може бути нецікавим