3 листопада на Камерній сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем'єра вистави “Трамвай “Бажання”" за п'єсою культового драматурга Теннессі Вільямса. Після оприлюднення афіші квитків на перші покази в касі не залишилося, а схвальні відгуки у соціальних мережах множилися, що спонукало слідкувати за можливостями відвідування театру.
Режисером вистави став Іван Уривський, чия творчість останнім часом привертає увагу представників як традиційного, так і експериментального театру. Його постановки йдуть на сценах Одеси, Львова та Києва. Глядачам відомі “Фрекен Юлія”, “Камінний господар”, “Перехресні стежки”, а кілька днів тому вистава “Лимерівна” стала лауреатом Фестивалю “Премія ГРА—2020" у конкурсі найкращих вистав камерної сцени.
Здається, що й "Трамвай "Бажання"” може претендувати на участь у подальших творчих змаганнях. І не тільки в Україні. Ця робота відбиває новий рівень художнього мислення режисера, акторів і всіх франківців, залучених до створення вистави.
На Єлисейські Поля йде лише один трамвай
Берт Хеллінгер, популярний німецький філософ і психотерапевт, колись сказав, що за кожним вчинком людини ховається кохання. На перший погляд, його думка може здаватися дивною. Але історія, яку розповів американський драматург Теннессі Вільямс у п'єсі “Трамвай “Бажання”” вже понад 70 років свідчить про те, що люди не перестають мріяти про кохання і шукати у ньому своєї правди.
Отже, у двокімнатній квартирі, що на першому поверсі будинку в районі Elysian Fields Avenue (Єлисейські Поля) Нового Орлеану, мешкають Стела і Стенлі. Вони молоді та щасливi разом, хоча нещодавно ця аристократка з Південної Америки взагалі й не дивилася би на таке убоге житло. Двері та вікна їхньої домівки відчинені назустріч вуличному гомону, кімнати не мають перегородок, замість люстри – гола лампочка, але пиво та віскі тут бувають щотижня: Стенлі любить грати з друзями в покер, а також — випити і розслабитися. Може й побитися – він молодий, гарячий, і прекрасні манери його не обтяжують. Стела все пробачає Стенлі і готова віддавати своє тіло його пристрасті.
Одного разу на краю їхнього гніздечка з'являється Бланш, старша сестра Стели, – втілення крихкості та витонченості. Вона втомлена від дороги, здається трохи дивною, і щоби заспокоїтися, ковтає віскі. Потім ще. Упродовж свого життя в будинку сестри Бланш буде часто тягнутися до пляшки та ховати тривогу і нервозність.
Від початку знайомства з Дюбуа-старшою Стенлі підозрює її у чомусь поганому, намагається дізнатися, які в неї “козирі”: навіщо приїхала? Звідки в неї красиві речі? Що за аристократичні манери з минулого?
Стенлі грубо вивертає валізи Бланш на очах Стели, а потім допитує гостю про те, що сталося зі спільною спадщиною родини Дюбуа, де гроші, насамкінець, повідомляє про "кодекс Наполеона” у цьому штаті, за яким чоловік має право на частину майна жінки.
Проте від маєтку "Прекрасна мрія” нічого не залишилося. Так само нічого не залишилося у житті Бланш, історію якої глядач дізнається з її спогадів (чи фантазій?) та розповідей Стенлі — він збирав довідки про "брудне минуле” гості, яка оселилися у маленькій квартирі. Бланш заважає йому поводитися так само, як було раніше — грубо, вільно, без жодних зобов'язань перед іншими. Занадто біла та романтична. А ще Бланш "погано” впливає на свою сестру, Стела починає висмикувати Стенлі, вимагати поваги, вони сваряться, миряться, кохаються. Під одним дахом всім тісно та спекотно, однак Бланш нікуди звідси не йде. Трамвай на ім'я “Бажання” привез її сюди, тут в її житті зовсім несподівано з'являється надія на щастя — в неї закохується Мітч. Він хоче одружитися.
Колись Бланш була заміжня, її коханий виявився гомосексуалом, і після того, як вона дізналася правду — застрелився. Вона довго страждала від втрати і провини, а потім — доглядала трьох хворих літніх родичок. Їхнє повільне вмирання руйнувало життя та психіку Бланш. Вона не впоралася з управлінням родинним маєтком, і кредитори відібрали його. Бланш переїхала до міста, де працювала вчителькою у школі, знайшовши розраду в численних сексуальних стосунках із чоловіками і навіть юнаком. Про це стало відомо адміністрації навчального закладу, її вигнали з роботи, та й місто після ганьби більше не приймало. Отже, поява у будинку сестри — це втеча, спроба притиснутися до рідної людини, сховатися від світу.
Бланш все ще намагається говорити про своє минуле так, ніби вона купалася у квітах, а кавалери її поважали і любили, робили щедрі подарунки. Однак Стенлі безжалісно викриває всі спроби Бланш удавати себе за іншу та розповідає давньому другові Мітчу про її розпусну поведінку, чим не залишає жодного шансу на щастя між ним та дивною жінкою з Півдня.
Стенлі не тільки руйнує стосунки між Мітчем і Бланш, але й переступає через її життя: ґвалтує жінку. Зламана, вона втрачає глузд.
Таким запам'ятався глядачам фільм за п'єсою Теннессі Вільямса "Трамвай "Бажання"”, що був знятий у 1951 році з Марлоном Брандо і Вів'єн Лі. Аристократка з американського Півдня потрапляє у пролетарське середовище Нового Орлеану, і грубе оточення поглинає її. Багато режисерів ставили п'єсу Теннессі Вільямса, спираючись на конфлікт між людиною та суспільством, та розглядали Бланш як символ старої культури, якій немає місця у новому індустріальному світі. Критики вважали, що Бланш є антитезою варварству, а Теннессі Вільямс наповнив образ цієї витонченої особи власними душевними рисами.
Близькість, але на відстані
Проводити паралелі між героями і особистістю драматурга – доволі типова справа для літературоцентричної традиції сприйняття театру. Тим більше, що текст п'єси, насичений метафорами та символами (починаючи з назви і жіночих імен), породжує багато асоціацій.
А якщо відмовитися від такого підходу та спробувати осягнути “Трамвай “Бажання”” через візуальну складову драматургії? Роздивитися, які сили штовхають людину на пристрасні вчинки?
Для п'єси “Трамвай “Бажання”” режисер Іван Уривський обрав не основну сцену Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, а малу, з більш інтимним простором, без завіси, без акцентів на конфлікті “людина—соціум”. Його “Трамвай” рухається іншим маршрутом – внутрішньої правди про людські стосунки і бажання.
Дія розгортається у металевому трейлері, де мешкає подружжя Ковальські — навмисно підкреслений грубий реалізм життєвих умов без декору, за словами Бланш, можна порівняти з кошмарами Едгара По. Така аутсайдерська естетика сценографії Петра Богомазова повертає до атмосфери повсякденного життя робітничих кварталів Америки середини 20 століття, як їх уявляв Теннессі Вільямс. Але на цьому прямі порівняння майже завершуються. Замість квартири в будинку (як у кіноверсії) місцем дії став трейлер, і мінімалізм декорацій тепер вимагає від глядача значної уваги до кожної деталі вистави.
Коли творча група Театру ім.І. Франка показувала у Будапешті "Коріолана”, Петро Богомазов побачив "Трамвай "Бажання"” у виконанні акторів театру Берлінер Ансамбль. Дії відбувалися на похилій площині, неначе дім сім'ї Ковальскі завис над прірвою. Згадуючи про своє враження в інтерв'ю газеті “День”, нещодавно сценограф сказав, що та робота надихнула його переосмислити п'єсу Теннессі Вільямса та спробувати втілити власну концепцію вистави в Україні. Гадаю, це йому вдалося.
Трейлер посеред сцени додає певних обмежень і формує рамку сприйняття всього, що відбувається: глядач бачить тільки те, що на “екрані” великого вікна, а іноді — частини тіла та обличчя у віконечку дверей чи душової кабіни. Так, він чує зітхання, розуміє, що відбувається між чоловіком та його дружиною, коли вони залишаються наодинці. Проте, штучно відділений від акторів, глядач може залишатися вуаєристом, відсторонитися від емоцій, що їх переживають Бланш, Стенлі, Стела й Мітч. А може ще більше зануритися у візуальну, звукову, тілесну форму вистави — і те, що складно побачити, спробує відчути, завдяки міцному емоційному контакту з героями, бути поруч із ними.
Кілька разів, коли двері трейлера відчинялися, і герої виходили назовні, мені здавалося, ніби випустили пару, і всім стало легше дихати. І навпаки, коли двері зачиняються — бажання зазирнути в чуже життя посилюється невимовним “табу”: стоп, далі не можна! Насправді завдяки такому подвійному прийому віддалення-наближення між людьми в залі та людьми на сцені формуються внутрішні художні лінії вистави, які повторюються в рухах і стосунках між Стенлі, Бланш, Стелою і Мітчем.
Пластичний малюнок вистави підсилюється звуковими образами: хтось постійно крутить кнопку приймача, ніби перемикає радіоканали, але ви не встигаєте впізнати голосів, програм чи оголошень про зупинку трамвая — про що взагалі там йдеться? Бурхливі звуки вриваються у розмови, залишаючи грубі шви у тканині вистави, а дія перетворюється на абсурд: ми бачимо у вікні, що герої лаються, Стенлі вдарив дружину або закричав на Бланш, але ми їх не чуємо. Вони й самі не завжди чують один одного...
Бланш не розуміє, як Стела могла відмовитися від свого аристократичного походження та погодитись на життя з дикуном. Стенлі підозрює Бланш у брехні та постійно провокує її до з'ясування стосунків. А радіоприймач знов перебиває слова, ніби хоче додати ще більше фактури зовнішнього світу. Або віднайти слова з минулого. Ми бачимо, як Стела обводить крейдою тіло Стенлі — так робить поліція з трупом на місці злочину — дружина залишає червону пляму там, де намальована голова її чоловіка, — вони знов посварилися через Бланш.
Та чи насправді вона їм сильно заважає? До приїзду сестри Стела і Стенлі також сварилися, він так само пив і грав із друзями в покер, вільно розважався в боулінгу. Просто в нього важка робота, просто він такий особливий — каже дружина, яка кохає свого чоловіка. І швидко забуває про сварки. Просто стирає контури намальованих фігур ганчіркою і кохається зі Стенлі у душі.
Душа — то метелик чи ураган?
У 1947-му році багатьом критикам і глядачам п'єса Теннессі Вільямса "Трамвай "Бажання”" здавалася занадто відвертою, аморальною, сміливою. Кажуть, що скандальний ореол позитивно вплинув на подальшу долю “Трамваю “Бажання””: драматург здобув Пулітцерівську премію, а п'єсу і досі не перестають ставити в різних країнах світу. Благодатний драматургічний матеріал, складні образи, насичений літературними метафорами та філософськими думками текст приваблює режисерів. А Карл Густав Юнг, відомий своїм методом асоціацій, міг би сказати: це не п'єса, це атлас психотерапевта!
Здається, команда українських митців, що працювала над виставою, відштовхнулася від бекграунду вистави “Трамвай “Бажання””, підхопила улюблені прийоми Теннессі Вільямса та створила сучасну концептуальну форму, яка міксує джазові мелодії Нового Орлеана, пластичні танцювальні рухи і додає трохи атрактивності — іноді це дійство схоже на мандрівний театр з червоними клоунськими носами та балериною в пачці.
Трейлер, де мешкають Стела та Стенлі — дуже тісний, і кожен змушений проштовхуватися між вікном і столом, натикатися на гострі кути, торкатися тілом іншого та відчувати бажану-небажану близькість. Від напруги (або бажання?) тремтить вся конструкція. Бланш, Стела та Стенлі висуваються у вікно, щоб охолонути та дихати повітрям. А потім емоційне протистояння у трикутниках стосунків починається знову.
Близькість тіл Стенлі і Бланш у маленькому просторі життя від початку вистави привертає увагу до невидимого — стосунків між ними. Іноді здається, що ти бачиш не те, як воно є, а те, яким хоче здаватися. Для порівняння можна згадати про трилери, що мають виразний еротичний підтекст.
Наприклад, розмови Ганібала Лектора з Кларисою Старлінг — сцени побачення закоханих. Вони вдають, що є ворогами, приховують свою пристрасть один від одного. А ще — від суспільства, оскільки соціальні норми не передбачають любові до вбивці. Коли Стенлі намагається зазирнути у валізи жінки, дізнатися про неї всю правду, зрозуміти, чому вона втратила родинну спадщину, чого вона його не визнає за джентльмена — з точки зору моралі такі дії інтерпретуються як неповага та агресія до іншої людини.
Але водночас занадто виразне зацікавлення життям іншої особи може означати пристрасть до неї.
Одна з глядачок після перегляду вистави залишила на сторінці у фейсбуці цікавий коментар про образ Стенлі. Вона розмірковувала про те, що дикунство цього молодого хлопця, який кидається на витончену і виховану жінку, можна пояснити тим, що раніше, він ніколи не зустрічав таких, як вона, що він просто не вміє красиво поводитися, не може взяти її інакше, ніж силою.
І репліка Стенлі перед тим, як він зґвалтує Бланш, слугує фінальним акордом у грі в удавання ненависті: а хіба не цього вона жадала від першої хвилини їхньої зустрічі?
“Трамвай “Бажання”” — вистава асоціальна?
Якщо спробувати оцінити вчинки героїв вистави, яких блискуче втілюють актори театру ім.Франка, визначитися буде складно ще й тому, що “неоднозначність оцінок”, про яку писали критики перших постановок п'єси в Америці, тісно пов'язана з психічним розладом Бланш, яка певною мірою є альтер его Теннессі Вільямса.
Для Івана Уривського працювати з образами, що перебувають на межі зміненого стану свідомості, зовсім не нове. Згадаймо виставу "Фрекен Юлія” (театр "Золоті ворота), де режисер досліджує такі прояви кохання, як бажання тіла, влади, фантазії хворої уяви. В інших сценічних роботах він також звертається до несвідомого людини як "місця хаосу”, антитезою якому є свідомість — "місце соціуму”.
Бланш — вихована, делікатна, витончена натура та водночас — романтично-пристрасна жінка, що мала численні стосунки з чоловіками. Її вигнали з роботи за роман із молодим хлопцем, проте вона ще не втратила красу та надію, хоче бути бажаною жінкою. І те, що виконавиці ролі не наголошують постійно на шизофренічному розладі Бланш, а створюють образ беззахисної самотності, яка заплуталася вночі і шукає світла, не дає змоги назвати її розпусною грішницею чи потворою.
Стенлі — втілення грубості, сили, плоті, бажання. Він ні з ким не церемониться і віршів, як Мітч, на даху трейлера не читає. Зустріч Бланш зі Стенлі — конфлікт несвідомого (хаотичне життя) зі свідомим (суспільний контроль). Відповідно до тексту п'єси Бланш забирають до божевільні. Суспільство перемагає її. У виставі вона залишається у вікні трейлера, немов знак запитання, у чорній карнавальній сукні з чорною картонною короною — ще один травестійний жест.
“Трамвай “Бажання”” — вистава асоціальна, вона занурює у несвідоме героїв, досліджує мотиви, що штовхають їх на шлях любові чи ненависті та показує, якими різними можуть бути контексти сприйняття людини.
Водночас ця вистава створює питання, які не можна осягнути поза межами суспільства, і які наразі є дуже складними для більшості з нас: змушена соціальна ізоляція та бажана ізоляція як власний простір — це антитези?
Творча команда франківців створила якісну художню роботу, яка дійсно надихає й підтримує глядача, говорить з ним однією мовою та залишається поруч. Так, штучна дистанція може обмежити контакти з іншими, щоби захистити людей від хвороби і смерті. Але ми ніколи не зможемо захиститися від любові, яка також робить нас вразливими. Як не можемо відмовитися бажати, допоки ми живі.
Ю. Голоднікова. Суспільне.
