МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Іван Уривський: “Києву треба трохи часу, щоб з'явилося більше режисерів, акторів і нових театрів, більше різноманіття, щоб більше людей ходили в театр”

Нещодавно на новій сцені театру Лесі Українки відбувся прем'єрний показ “Калігули” Альбера Камю, який грає театр Івана Франка, тимчасово позбавлений власної сцени. П'єса справила велике враження на знавців театру та просто глядачів. Театральна прем'єра під час великої війни – непересічне явище, тому КиївВлада зустрілась з режисером-постановником “Калігули” Іваном Уривським (на фото) та розпитала про деякі аспекти життя театрів та акторів в той час, коли Україна виборює своє життя у протистоянні з агресором – росією.

Іван Уривський народився 9 березня 1990 року в Кривому Розі. На третьому курсі будівельного факультету він кардинально змінив своє життя та вирушив до Києва, де закінчив Київський національний університет культури і мистецтв (майстерня Ніни Гусакової). На п'ятому курсі на сцені Одеського українського академічного музично-драматичного театру ім. Василя Василька поставив “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського, де згодом став головним режисером. Паралельно співпрацював з театрами Києва та Львова, і в 2019 році отримав премію ім. Леся Курбаса за постанову “Перехресних стежок” Івана Франка на сцені Львівського театру ім. Леся Курбаса. На початку вересня 2020 року Іван Уривський переїхав до Києва, де став режисером-постановником театра ім. Івана Франка.

Ці роки стали для України та її театрального життя надскладними: ковід, а потім повномасштабне вторгнення російської федерації до нашої держави наклали купу обмежень на можливості життя та розвитку творчих спільнот. Проте Іван Уривський не здався – і його постановка “Калігули” стала, без жодного перебільшення, сенсацією театрального життя Києва.

Як живуть театри під час повномасштабної війни та за умови критичного браку грошей, чи є перспективи більш широкої колаборації театрів Івана Франка та Лесі Українки (зараз франківці показують свої вистави на сцені театру Лесі Українки), як варто еволюціонувати театральному життю Києва – в інтерв`ю Івана Уривського для КиївВлади.

 

Про “Калігулу”

KВ: Вітаємо вас та акторів із блискучою прем'єрою “Калігули”.

Іван Уривський: Для мене це чудо, що ми випустили цю виставу. З 24 лютого я взагалі на два місяці забув про театр. Коли повертатись почали думки, я почав думати про виставу “Калігула”: чи треба, чи не треба, чи потрібно взагалі зараз займатися театрам? Потім поступово ми зустрілись із акторами: спочатку онлайн, потім наживо, я поговорив з керівництвом, ми вирішили продовжувати репетирувати.

Це був важкий період, коли ми зустрілися на третьому місяці війни, були дуже дивні відчуття. Але сам текст п`єси, він дуже болючий, почав захоплювати. Під час репетицій ти концентруєшся на роботі й відволікаєшся  забуваєш на якийсь момент про війну, але потім знов це до тебе повертається. Це дуже цікаві “качелі”.

Ми не знали, чи буде ходити глядач на вистави. Почали грати перші вистави, грали для військових, ми побачили, що глядачу це потрібно, він приходить на вистави. Крок за кроком ми дійшли до прем'єри. Глядачу зайшла вистава – в плані тексту, саме текст акцентовано сприйняв глядач.

Якби ця вистава випускалась у мирний час, вона була б інша, і про інше, бо “Калігулу” Камю можна трактувати по-різному. Зараз все інакше, ми інші, й вистава інша.

KВ: Коли ви брали в роботу п'єсу “Калігула” Альбера Камю, одразу бачили акторів на головну роль в обох акторських складах?

Іван Уривський: Коли я прийшов у театр, то довго звикав до того, що на одній ролі дві людини. Згодом, я зрозумів, що це потрібно, бо в житті бувають непередбачувані обставини: актори знімаються, хворіють, потрібні заміни. Дуже круте відчуття. Ніби ти робиш одну виставу, а виходить дві. В театрі Франка я намагаюся випрацювати для себе культуру двох складів.

KВ: В акторських колах ходить таке твердження, що ви режисер, який уникає конфліктів. Як вам вдається зберегти баланс? 

Іван Уривський: Для мене важливий момент – зберегти добрий мікроклімат у колективі. Театр – це, насамперед, люди. Вистава повинна народжуватися у любові. Маленьке життя, яке ми проживаємо на репетиціях, повинно бути наповнене любов'ю, щоб усі отримали задоволення. Прем'єра виходить, вистава грається, момент двох місяців репетицій залишається у пам'яті. Я з повагою ставлюсь до всіх акторів. Дуже ціную рівність, для мене важливо, щоб всі в колективі були рівні. 

KВ: До багатьох ваших вистав залучена Тетяна Міхіна – чи можна її вважати вашим талісманом?

Іван Уривський: З Тетяною ми познайомились на “Лимерівні”. Вона дуже цікава і людина, і акторка. Спочатку я її трішки побоювався, але потім зрозумів, що вона дуже гнучка у фізичному й психологічному стані. Вона може бути різною. З нею можна робити неймовірні речі. Я відчув, працюючи з нею, комфорт, коли ти працюєш з актором у синергії, можеш відпустити – і вона зробить свою роботу над роллю, збагатить виставу. 

KВ: Ви не боялись, що глядач міг піти з “Калігули” через деякі сцени, як, наприклад, перевдягання Калігули у жіноче вбрання?

Іван Уривський: Мене не лякає, коли йдуть люди. Коли я робив виставу “Одруження”, на прем'єрі деякі глядачі не приймали і полишали зал. Але на виставу десяту ми знайшли свого глядача

Якщо виходять люди, це нормально, бо у нас немає задачі сподобатись всім. Але цінно, якщо людина хоче спочатку піти, а потім вистава її затягує, такі речі завжди тішать.

KВ: На прем'єрі “Калігули” був міністр культури Олександр Ткаченко.

Іван Уривський: Так, дуже важливо, що Ткаченко прийшов. Я вважаю, що міністр культури повинен знати, що відбувається в театральному середовищі.

 

Про колаборацію театрів

KВ: Зараз недофінансування театрів набуло дуже великих масштабів. Як у такій ситуації вам працюється з акторами? Чи не збільшилось психологічне навантаження через необхідність більше їх мотивувати до роботи?

Іван Уривський: Гроші – не найважливіше в нашій професії, але без них неможливо працювати. Коли ми повертались до репетицій, ми навіть не думали про зарплати. Можливо не з такою періодичністю, як раніше, але ми отримуємо зарплату. В такий час працюють інші механізми – психологічні. Зараз важкий час, під який потрібно підлаштовуватися, чекати на перемогу та продовжувати працювати, проходити весь складний шлях, яким би він не був.

Для мене і багатьох акторів театр є нашим життям. Ми вчимося жити в нових обставинах.

Ми граємо вистави не в себе вдома, а граємо вистави в театрі Лесі Українки. Переїхати з виставою – доволі складно, декорації, світло, інша сцена, вистава не на сьому годину, а на третю або четверту. Багато вистав ми не можемо грати у зв'язку з технічними моментами. Наприклад, виставу “Трамвай бажання” ми граємо на камерній сцені, а в театрі Лесі Українки – на великий. Це постійний стрес, але ми це робимо, оскільки нам це потрібно, і глядачу це потрібно. 

KВ Колаборація театрів Івана Франка та Лесі Українки – дивовижна, нетипова для театрального світу. Чи нема творчих ревнощів?

Іван Уривський: Коли почалась війна, багато чого змінилося. Театри теж змінилися. Нам дають можливість грати – це важливо. Я думаю, що це сигнал, що потрібно об'єднуватися. Потрібно уникати конфліктів і працювати на творення.

KВ: Чи може народитися спільний театральний проект творчих колективів театрів Лесі Українки та Івана Франка?

Іван Уривський: Можливо, це колись станеться. Це нормально, коли театри між собою спілкуються та роблять спільні проекти. Треба працювати на позитив та на об'єднання, всі ми робимо одну справу. Конкуренція повинна бути, але вона має бути адекватною, розумною і дружньою.

 

Про творчі мрії та еволюцію театрального життя Києва

KВ: Чи став для вас Київ рідним містом? І чи погодилися б ви жити в Європі, аби там працювати в театрі?

Іван Уривський: Київ став для мене рідним містом в 2009 році, коли я переїхав сюди навчатись. Я дуже полюбив Київ за час навчання. Завжди сюди тягне. В Києві завжди затишно, саме місто надихає. А остаточно переїхав до Києва три роки тому.

З приводу роботи в європейських країнах – було б цікаво. Раніше були домовленості, але спочатку карантин, а тепер війна все призупинили. Але якщо все складеться то це буде новий досвід для мене, це інший менталітет, мова, інші актори та театр. Інколи в думках затягує, як це? Я ще не спробував, але хочеться скуштувати цю емоцію співпраці з театром за кордоном. 

KВ: Як вас прийняв театр Франка, коли переїхали з Одеси?

Іван Уривський: Працюючи ще в Одесі, я паралельно ставив у театрі Франка “Лимерівну”. Після першої вистави театр мене прийняв і запросив на другу постановку. Цей перехід відбувся дуже плавно. Театр Франка дуже привітно прийняв у свої обійми.

KВ: В театрі Франка ви вже працювали з великими зірками – Остап Ступка, Наталія Сумська, Олексій Богданович. Які вони в роботі з молодим режисером?

Іван Уривський: Це було дуже круто, кайфово. Звісно, ти завжди хвилюєшся, коли приходиш на репетицію, а там актори, які зіграли сотні ролей. Але чим старша людина, чим більше досвіду, тим актор професійніший. На третій репетиції ти не помічаєш, що працюєш з народним артистом. Ви вже стаєте співавторами вистави, й це дуже важливо.

KВ: Ви ініціювали в театрі проект на воєнну тематику “Поезія Незламних” – вірші сучасних поетів про війну у виконанні акторів театру. 

Іван Уривський: Це спільний проект театру, якому допомагали багато людей, акторів. Потрібен був поштовх, який відбувся. Зараз пішли “Пісні Незламних”, які робить Сусанна Карпенко. Поезія – це миттєва реакція на те, що відбувається сьогодні. Дуже важливо зафіксувати цей момент. Реакція глядачів дуже позитивна. Виявилось, що це потрібно зараз. 

KВ: Крім класики української драматургії, чи не думали ви ставити твори драматургів “Розстріляного відродження”?

Іван Уривський: Якраз зараз до драматургії “Розстріляного відродження” будуть звертатися. Насправді їхні п'єси ставляться в театрах, але немає масштабу. Треба трошки часу – і він буде, бо код, закладений у їхніх творах, дуже потрібен нам, українцям, та європейським глядачам, бо у них є зацікавленість українською культурою. 

Розумію, наскільки різна в нас є історія української літератури та драматургії. Інколи режисери побоюються працювати з українською класикою. Наприклад, якщо ми беремо п'єсу Карпенка-Карого, там багато архаїки. Її треба вичищати та працювати з текстом. Здається, що легкий сюжет, але насправді там багато підводних течій, з якими треба дуже обережно працювати. Цікаво, коли ти береш текст з мелізмами, архаїкою, і потроху він стає твоїм, сучасним і стає актуальним зараз.

Я дуже хочу поставити “Лісову пісню” Лесі Українки, для мене ця п'єса особлива. Хоч вона дуже багато де йде в театрах. Колись я працював з “Кам'яним господарем”, було непросто, але це важливий досвід. Чим важчий текст, тим більше він тебе заманює. Починає мозок більше працювати, починаєш боятися тексту, щоб він тебе не задавив. Це кайфове відчуття, коли є страх перед текстом. Складні тексти вчать тебе і дають розвиток. Що крутіший текст, тим ти більш змінюєшся. Кожного актора змінює роль, так кожного режисера змінює вистава, дає те, чого не було.

KВ: Що ви мрієте поставити зі світової або української класики?

Іван Уривський: Я думав поставити Шекспіра, але обходжу його – ще не прийшов час. Мені подобається Шиллер. Цікаво було б поставити Мольєра, правда, я дуже боюся цього драматурга – він дуже складний і водночас цікавий.

KВ: Чого не вистачає театральному Києву?

Іван Уривський: Зараз під час війни складно відповісти на це запитання. Проте в мирний час хотілося більше руху всередині, більше вистав. Київ можна назвати театральним європейським містом тут чималий вибір театрів та вистав, але треба більше, щоб більше людей ходили в театр. В мирний час в Києві зали були повні, але, на жаль, все одно в театр ходив маленький відсоток людей.

Треба ще трохи часу, щоб з'явилося більше режисерів, акторів і нових театрів, більше різноманіття, щоб більше людей ходили в театр.

 

Геннадій Кірія. КиївВлада