МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Дмитро Богомазов: «Театр – це побачення наосліп»

кар'єрі Дмитра Богомазова були різні часи. Часи перших яскравих прем'єр в Театрі на Лівому березі наприкінці 1990-х, коли його стали вважати найталановитішим молодим режисером країни. Часи незалежної, але маргінальної «Вільної сцени» у 2000-х, коли Богомазов робив те, що хотів, але у рамках того, що міг – в крихітному приміщенні з маленькою сценою. Нарешті, часи найширшого визнання й численних тріумфів у 2010-х, коли статус Богомазова як головного чарівника сучасного українського театру вже не підлягає сумніву

 

Наприкінці минулого року на його творчому шляху стався різкий поворот. Богомазов удруге пішов із рідного Театру на Лівому березі, проте цього разу не на вільні хліби, а до найбільш академічного з усіх драматичних театрів країни. Як йому працюється в якості головного режисера Театру імені Івана Франка, Богомазов розповів Yabl у першому з моменту приходу на нову посаду ексклюзивному інтерв'ю. А ще розповів про те, як він ставиться до нагород, чому не має професійних мрій і до яких шекспірівських страстей звернеться найближчим часом.

 

Скільки ти вже в Театрі Франка? 

З минулого жовтня, більше ніж півроку. 

І які результати роботи? Є чим похвалитися?

Розумієш, я на таких посадах раніше не працював. Поки що я вчусь, вчусь кожного дня, є дуже багато питань – творчих, поточних і таке інше. Раніше я створював вистави, і мої успіхи вимірювалися моїми прем'єрами, а зараз вони вимірюються роботою театру й прем'єрами інших режисерів. Це зовсім інший підхід. 

Ця рутинна праця не втомлює?

Знаєш, я як раніше служив театру, роблячи вистави і виховуючи студентів, так служу йому і зараз. Засоби трошки інші, а мета лишилася та сама.

Зазвичай люди, що приходять на високі посади, наприклад, всілякі там президенти –  обіцяють щось таке велике зробити. Що обіцяв ти? Що вже зробив?

На моє щастя я не президент, а головний режисер. Я не той, хто має щось обіцяти. Ми дуже тісно співпрацюємо з Михайлом Васильовичем Захаревичем, генеральним директором і художнім керівником театру, і більшість проблем, що стосується організації роботи, замикається на ньому. А я переважно по творчим питанням.

Перехід на українську – це данина корпоративним правилам чи особиста позиція?

Ще в Театрі на Лівому березі я зробив останні дві вистави українською мовою – «Дванадцята ніч» і «Життя попереду». Тобто це моя свідома позиція, і вона виникла трохи раніше, ніж я сюди перейшов.

Керівна робота – справа корисна, але всім цікаво, чи збираєшся ти нарешті у Театрі Франка щось ставити сам.

Вже от-от починаю. Буду робити «Коріолана» Шекспіра у перекладі Дмитра Павличка. Скучив за режисерською роботою і дуже хочу репетирувати.

А ти дивився оперу «Коріолан», яку поставив Влад Троїцький?

Так.

Взагалі ти часто ходиш на вистави колег?

Намагаюся, але зараз часу, на жаль, не завжди вистачає.

Тиждень тому ми бачились із тобою на дахівський виставі молодого режисера Давида Петросяна «Володар мух». А нещодавно той же Петросян поставив у Театрі Франка «Війну» за Ларсом Нуреном. Скажи, він твій протеже?

Так, до Театру Франка його запросив я, але потім директор подивився першу його прем'єру, «Землю» за Ольгою Кобилянською, і взяв його до штату. Мене дуже цікавить, що роблять режисери, які працюють в нашому театрі, на їх вистави я ходжу обов'язково. 

 

Мені здалося, що «Війна» – вистава дуже гладенька, а ось «Володар мух», навпаки, щось дике й божевільне. Якісь вони дуже різні. 

Авжеж різні, бо «Війна» це вистава, а «Володар мух» – перформанс. Не треба їх порівнювати – ми ж не будемо порівнювати біг на стометрівку й танці. Для мене важливий будь-який пошук молодого режисера. Бо якщо театр не шукає, то він нічого й не знайде. 

О, я згадав, що обіцяв, але не театру, а сам собі, бо що я міг обіцяти театру, який має такий великий доробок? Але ось що: трупа дуже велика, тому я хочу, щоб усі актори мали роботу, і докладаю до цього зусиль. Це моє найперше завдання. Тому зараз у нас буде багато запрошених режисерів, які не мають сталого відношення до акторів та їх звичних амплуа. 

Наприклад, Олексій Богданович у «Війні» – я таким його ще ніколи не бачив. Дуже радий, що в останніх наших прем'єрах вийшли цікаві роботи у Лесі Липчук в «Землі», у Інни Капінос та Віри Мазур-Зіневич у «Війні» – вони давно не мали великих ролей.

А ще важливо, що до нас приходять молоді актори. Христина Федорак грає у «Війні», Іван Шаран, Марина Кошкіна, Павло Шпегун також мають ролі у виставах театру. Взагалі акторські відкриття для мене у театрі - найцінніше. Все ж таки до глядача виходять актори, і саме вони є квінтесенцією театру. 

Чи дивишся ти спектаклі молодих незалежних театрів? Наприклад, Дикого чи «Мізантропа»?

До «Орестеї» я у «Мізантропа» не був, але чув багато хорошого. У Дикого бачив кілька вистав. Цікавий театр, жаль, що в них не склалося зі «Сценою 6», бо я дуже радів, коли це приміщення з'явилося. Маленькі підвальні театри все ж таки обмежують можливості режисера й акторів – я через це сам пройшов і добре знаю. У Довженко-Центрі ще багато приміщень, там таких «сцен 6» можна шість штук зробити. Все ж таки майданчики для незалежних театрів – найскладніше питання.

За останні п'ять років ти отримав чотири «Київські пекторалі» в головних номінаціях. Не наскучило перемагати?

Ніколи не ставився до нагород як до чогось, що може змінити моє життя. Є нагороди – приємно, нема – то нема. Нагороди не є моєю ціллю, моєю ціллю є театр. Чим довше працюєш, тим більше питань виникає особисто для тебе: що є театр, як він виникає, як відбувається? Бо театр – це така невловима штука, він існує тільки в момент гри, коли йде вистава, і в цьому для мене є щось магічне. Це як побачення наосліп: кожного разу ти не знаєш, як воно відбудеться. 

В театрі наказ, бюджет, план – і нікуди не подінешся

Чи передивляєшся ти свої старі вистави?

Я взагалі вважаю, що вистава цікава тільки тоді, коли глядач приходить на неї декілька разів. Тільки вистави, де є справжні акторські роботи, де є зона акторської імпровізації, можна вважати живими. Вистави, що побудовані тільки на формі, або на якомусь меседжі, я довго дивитися не можу і сам намагаюсь їх не робити. 

Ось що мене дуже цікавило: як і коли виникла ідея віддати у «Житті попереду» роль мадам Рози Льву Сомову?

Це навіть не я придумав. Це запропонувала Маша Оранська, яка в Театрі на Лівому березі займається піаром. Я довго думав, хто може зіграти – і тут вона: так це ж ідеальна роль для Сомова! І я так: овва! Вже потім зрозумів, що всеодно до цього йшов. Якщо роль хлопчика грає дівчина (Оксана Жданова, – авт.), то роль старої єврейки має грати чоловік. Таке взагалі дуже складно придумати, воно якось відбувається само. Те ж саме стосується і театру. Він не вигадується, а відбувається: під час проби, репетиції, вистави.

До речі, хто з виконавців з'явився у виставі раніше, Сомов чи Жданова?

Знаєш, я зараз навіть не пам'ятаю.

Актори Еймунтаса Някрошюса зізнавалися, що вони тільки на 50 відсотків розуміють, що й навіщо роблять у його виставах. Скажи, ти пояснюєш акторам ідеї, чи тільки дії, жести, інтонації?

Інтонації точно ні, бо це слово для мене взагалі неприйнятне. Ми користуємося словом «тема». Я повинен пояснювати так, щоби актори розуміли, що вони роблять, інакше вони не зможуть імпровізувати. 

Що найбільш неприємне у режисерській роботі?

(Пауза)

Тут має бути ремарка: «Надовго замислюється».

Чи «чухає потилицю». Я думаю, в будь-якій творчій роботі час від часу щось не виходить, і коли ти намагаєшся зрозуміти, що саме, то немов перестаєш існувати для оточуючих. Для них це точно неприємно – особливо для близьких. А так… Авжеж, як в кожній публічній професії, неприємні невдачі. Я завжди студентам розповідаю: хлопці-дівчата, ви ж розумійте, якщо художнику картина не вдалася, він її нікому не покаже, от і все. А в театрі наказ, бюджет, план – і нікуди не подінешся, маєш показати прем'єру. Мабуть, страх провалу і є найнеприємніше.

Зараз страшну річ спитаю: в тебе провали були?

Була вистава, яку я не випустив: це «Плутні Скапена» Мольєра. В якийсь момент я зрозумів, що ключ нам знайти не вдалося, що цього Мольєра ми не відкрили. Хоча інша, вдала постановка Мольєра в мене була.

Яке питання в інтерв'ю тобі більше за всі набридло?

«Про що ваша вистава?»

Що ти мрієш поставити й чому ця мрія ще не здійснилася?

Немає такої мрії. Кожного разу виникає якійсь виклик, і ти реагуєш на те, що відбувається поза тебе. Час іде дуже швидко, і твої довготривалі задуми можуть стати неактуальними. Мріяти тут не дуже корисно. Я можу мріяти поїхати до Риму, бо Рим стояв, стоїть, буде стояти й нікуди не подінеться, а про вистави так сказати не можна. Вони є реакцією на оточуючий світ.

Маститі актори полюбляють розповідати смішні театральні байки. У тебе такі є?

(Пауза) Ну, є, але вони потребують контексту. В театрі взагалі дуже багато смішного. Гра і комічне – споріднені явища. Театру, де не вміють жартувати, я собі уявити не можу.

 

Ю. Володарський. Yabl.com.ua