Сьогодні народна артистка України – одна з найбільш відомих і успішних актрис Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Тендітна, витончена, пластична Патриція у «Трьох товаришах». І яскрава, пристрасна, непередбачувана як вулкан, Настасья Пилипівна в «Ідіоті». Велична, красива королева Єлизавета у «Річарді ІІІ». Зачарована Анна в виставі «Украдене щастя». Тендітна та прекрасна Сольвейг у прем'єрній виставі «Пер Гюнт», яка присвячується Сергію Данченку та Богдану Ступці – все це багатолика і завжди переконлива у своїй ролі Анжеліка Савченко. Її акторські роботи на цій сцені з'являються одна за одною і на сьогодніце вже більше 30-ти.
– Анжеліка, за досить короткий проміжок часу ви зробили, не побоюся цього слова, запаморочливу кар'єру. Звання заслуженої артистки у 2013 році, народної – в 2020-му. А між ними ще багато різноманітних досягнень, у тому числі «Київська пектораль» у 2018-му. При цьому ви молоді та повні сил. У вас є відчуття, що ви домоглися деяких висот у професії?
– Звання та нагороди – це, звичайно, формальне визнання того, що ти чогось досяг. Це важливо для актора. Але не найголовніше. У мене є відчуття набутого досвіду, впевненості, яке дозволяє рухатися далі більш усвідомлено, не думаючи про випадок. Це відчуття володіння професією, у якій, як у вокаліста, головне – чітко потрапляти в ноту. Вміння влучати в ноту забезпечує стабільність результату. Але бути на рівні – колосальна відповідальність і велика праця.
– Театр – ваша мрія з дитинства?
– Це було б красиво, але у дитинстві саме про театральну сцену я не думала. Була просто творчою дитиною. Пройшла через художню школу, займалася музикою, співом, танцями, фігурним катанням. Такий собі калейдоскоп творчого плану. А коли прийшов час визначатися з професією, вибрала вокал і стала серйозно займатися з чудовим педагогом Лілією Олексіївною Гавриленко, заслуженою артисткою СРСР. Збиралася вступати на вокальне відділення. І тут голос у мене став ламатися. Щоб не зірвати його великими навантаженнями, мені порадили зробити паузу, потерпіти роки два-три. Ось тоді я і подумала про театр. Вступила до Дніпропетровського театрального коледжу на курс приголомшливого майстра Неллі Михайлівни Пінської. Вважаю, що це було для мене великою удачею, подарунком долі. Я заразилася театром.
– Вокал став у нагоді в роботі?
– Насправді, як у пісні співається, ніщо не проходить безслідно. Все, чим я раніше займалася, якимось чином стало у нагоді, вокальна школа у тому числі, навіть якщо не співаєш, а говориш на сцені. Якщо у тебе є слух, ти краще чуєш партнера, легше варіюєш голосовим діапазоном. Залежно від ролі доводиться включати різні регістри.
– Ви залишили коледж із великими амбіціями. А ось Театр Франка, вашим хрещеним батьком у цьому театрі став ніхто інший, а сам Богдан Ступка. Він помітив вас і благословив на подальший шлях. Ким він був для вас?
– Для мене Богдан Сільвестрович – це навіть не етап, а визначальна частина мого життя, яка назавжди залишиться зі мною та у моїй пам'яті. Він поводився зі мною абсолютно як з дитиною, дочкою, як батько, він піклувався про мене, але догляд був настільки правильним – без надокучливих повчань, без будь-якого диктату. Він ніби відпускав тебе і спостерігав збоку, як ти випливеш, наскільки ти можеш боротися за свою професію, наскільки вона тобі дорога. А якщо була потрібна допомога, дуже делікатно, ненав'язливо, підтримував і спрямовував. Він міг підійти і сказати, наприклад: «А я б зробив так у фіналі». І додавав: «Але це я, це моя природа. Твоя природа інша. Ти спробуй. Можливо, це тобі підійде, а можливо й ні». Це було так акуратно, з повагою актора до актора. Загалом, він дуже шанобливо спілкувався з будь-якою людиною, незалежно від її статусу та рангу. Про це ходили легенди. Але незважаючи на все це, його присутність завжди мобілізувала. Як тільки відчуваєш запах його парфуму, ви відразу розумієте, що він у театрі, і збираєшся із духом. Він завжди вражав мене своєю мудрістю, не кажучи вже про талант. Він грав і мімікою, і жестом, і голосом, і тілом, і всіма фібрами душі.
– Ви грали з ним на одній сцені?
– Так. Вперше у виставі Григорія Гладія «Істерія» за п'єсою Террі Джонсона. У «Тевьє-Тевель» виходила у масовці. За артистами у масовці Богдан Сильвестрович спостерігав дуже пильно. Треба було викладатися на всі сто.
– Я теж мав щастя коротко спілкуватися з ним свого часу. Одного разу поставив йому просте запитання: як у вас так виходить добре грати? «А ви знаєте, – сказав він, – я сам не знаю. Це як релігія. Одне знаю точно: актор повинен дивитися по сторонах, вивчати життя і людей, говорити з людьми, слухати їх, спостерігати, вбирати». До речі, у тій же розмові Ступка став захоплюватися деякими акторами, у тому числі Євгеном Мироновим: «Ось ви подивіться – Женя Миронов! Як розцвів, як вистрілив! Звідки це береться!? Не знаю. Напевно, Бог дав!». А звідки «береться» у вас?
– Я не знаю… Актор повинен нести відповідальність за те, що робить і говорить зі сцени. Це важливо розуміти і про це важливо пам'ятати. Актор працює словом. І це має бути не просто вивчений текст. Він повинен бути наповненим внутрішньо. Тому що те, чим ти наповнений, то видаєш і на сцені.
– Ви славитеся як самостійна актриса у підході до ролі, у трактовці характерів і т. ін. Чи легко вставляти свої «п'ять копійок»? Адже режисери різні: одні допускають полеміку, відкриті для співпраці, інші вимагають чітко дотримуватися їхніх рекомендацій.
– Я фізично не переношу формалізму. Зараз цим дуже багато грішать і захоплюються. Коли картинка заради картинки, кліп заради кліпу, а наповнення – нуль. Нехай це буде яскраво, красиво, але ти не обдуриш глядача, якщо всередині порожнеча. Актор, повторюю, повинен бути чимось наповнений. Бути функцією, театральної лялькою мені не цікаво. Така робота не дає розвитку. І тоді я починаю говорити і сперечатися. Адже у роботі між актором і режисером має бути взаємна довіра, тоді й народжується атмосфера спектаклю. Ось тоді й виникає відчуття польоту.
– У вашій акторської історії доводилося чомусь вчитися вперше?
– Таке трапляється. Є такі актриси, скажімо. Їх запитують: ти граєш на фортепіано? Відповідає: граю. Або: ти танцюєш? Танцюю. Але рівень танцю повинен бути рівнем танцю! Якщо я чогось не вмію, я чесно признаюсь, що не вмію. Або скажу: я постараюся навчитися, спробую. Був у мене спектакль "Жона є жона".за Чеховим. Режисер каже: ось тут ти повинна стояти на пуантах, можеш? Я відповідаю: не можу, а треба? Треба. Мені купили пуанти, почала займатися. В оповіданні «Ніночка» я виходила в спідниці-шопенці, на пуантах.
–Чим став Театр Франка для вас?
– Всім. Це для мене як рідний дім. Знову ж повернуся до Богдана Сильвестровича. Коли у мене з'явилася можливість продовжити вокальну кар'єру, він запитав: ти, напевно, у нас так, перекантуєшься і підеш? Відчуваю, каже, підеш. Я сказала ні. Це як перший поцілунок. Скуштував любов і зрозумів, що це прекрасно. Коли робила свої перші кроки на сцені, завжди думала: як навчитися літати? Досвіду ще не було. Всередині багато, а висловити не можу. А зараз з'явилося відчуття польоту. І ось лечу.
У нас чудові актори. Який потужний ансамбль у виставі «Річард III»! Або ось недавно відвідала спектакль, у якому задіяні колеги – «Крум». Наташа Корпан і Наташа Ярошенко грають там у дуеті. Після вистави зізналася, що пишаюся тим, що працюю з ними в одному театрі. Коли ти у такому оточенні, у тебе є можливість себе проявити. Питання тільки в матеріалі і режисурі. Від цього ми залежимо, тому що рости можна тільки на хорошому матеріалі.
– Чи мрієте про щось у розрізі творчості? Чи вам і без того вистачає роботи та мріяти ніколи?
– До мрій ставлюся дуже акуратно, навіть не у тому сенсі, що озвучиш, а воно не здійсниться. Я люблю подарунки долі. Хочу, щоб життя, доля мене дивували, і боюся втратити здатність дивуватися. Якщо ставиш перед собою конкретну мету, то у якійсь мірі себе обмежуєш. А життя настільки багатогранне і непередбачуване, що може піднести тобі те, про що ти не знала і навіть не думала. Нехай подарунки долі будуть непередбачувані, а я вже потім постараюся їх наповнити.
Нещодавно ви зіграли Анну у легендарній виставі для театру ім. Івана Франко «Украдене щастя» разом с Євгеном Ніщуком у ролі Михайла та Олександром Печеріцею, у ролі Миколи. Як ви розумієте цю роль?
Для мене, це знакова вистава, я з неї починала свою акторську діяльність в театрі. Колись Богдан Сільвестрович мене призначив на роль дівчини, а зараз я вже граю головну роль в цієї виставі. Це дуже відповідально і зараз я опоновую роль Анни, намагаюся її зрозуміти і донести до глядача її почуття. Думаю, щастя саме вкрали, вкрали народження жінки. Михайло з'являється в той момент, коли жінка має созріти, розквітнути, і саме в той час стається внутрішня трансформація Анни. Не тільки від чоловіка, а багато чого і від жінки залежить на скільки вона готова йти далі в ціх складних стосунках…
– Анжеліко, чи важко бути актором?
– Будь-яка творча діяльність вимагає величезного напруження. Тільки через кров. Інакше нічого не вийде. Акторам іноді кажуть: ти так легко граєш! А за цією зовнішньою легкістю – величезний виснажлива праця, часом до виснаження. Але якщо хочеш досягти результату, будь готовий до роботи до сьомого поту. Енергетично актор виснажується, коли багато роботи, з проєкту в проєкт. Однак глядач не повинен бачити твоїх мук. Це і називається володіти професією.
В. ПОЛІЩУК. МК в Україні
