МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Андрій Романій: Коли мені сказали підписати папір про перехід у «ДНР», я пішов з театру

Заслужений артист України Андрій Романій – про перехід у театр імені Івана Франка, роль у кіно і особисте життя.

 

Ще кілька років тому улюбленець донецьких театралів Андрій Романій навіть у страшному сні не міг собі уявити, що після 26 років служіння у Донецькому театрі муздрами доведеться покинути стіни, що давно стали рідними, і поїхати до Києва. Попри те, що на актора давно чекали в Київському національному драматичному театрі імені Івана Франка, бо Романія стільки разів запрошував Богдан Ступка, і франківці зустріли актора як рідного, його серце розривається на шматки… У Донецьку залишилися рідня, друзі. Окрім основної роботи у театрі імені Івана Франка, Андрій Романій знімається у кіно. Одна з його останніх робіт – роль султана Каріма у серіалі “Співачка”, який у будні транслює телеканал “Україна”.

— Пане Андрію, ви 26 років відслужили у Донецькому театрі муздрами. Чому ви пішли з нього?

— Безперечно, піти з театру після 26 років служби у ньому – справа нелегка. Та й не можу сказати, що я пішов, оскільки жодної заяви на звільнення не писав. Мене запрошували у театр імені Франка давно. Покійний Богдан Ступка давно казав: “Андрію, повір, твій шлях лежить через театр Франка”. Але я не міг покинути свого театру, не міг зрадити і Марка Матвійовича (покійний худрук у Донецьку. –

Г. Я.), який мене виховав. Не міг тоді покинути і акторів, з якими працював. Це вже пізніше думав, що зможу працювати на два театри – у київському і донецькому. Однак доля усе розставила на свої місця. Коли я у Донецьку виявився непотрібним теперішній владі і мені сказали: “Підпишіть папір для переходу у “ДНР”, я пішов. Залишатися у Донецьку лише заради того, щоб у майбутньому жити у гарній квартирі і їздити на дорогій машині? Не хотів і не міг. У Донецьку треба було не просто змінити свою позицію, а стати активно проросійським. А моя позиція – проукраїнська. Попри те, що не належу до радикальних націоналістів, мої діти, могили моїх предків, моя Батьківщина для мене багато означають. Я хочу, щоб люди тут жили добре, і мені не байдуже, під яким прапором. Зважитися поїхати з Донецька було непросто, адже маю забезпечувати майбутнє своїх дітей. Старший син – у Дніпрі, середній зі мною у Києві. Я не хотів, щоб він закінчував донецьку школу, де йому би видали атестат невизнаної республіки. Молодший син залишився з мамою у Донецьку.

— Чула, що після вашого переходу до Києва деякі театрали приїжджали до столиці спеціально на ваші спектаклі…

— Це правда. Я був приємно вражений. На одну із вистав прийшло багато людей, які мене, у прямому сенсі, закидали квітами. Мені було навіть незручно перед колегами. Переконаний, що ці донецькі глядачі подарували квіти не стільки за мою гру, а саме за те, що протягом багатьох років ми були разом, вони наче висловили мені за це вдячність і підтримку. Після вистави на мене чекали глядачі, які приїхали не лише з Донецька і Дніпра, а й із Харкова, Запоріжжя і Одеси. Словами цю радість навіть важко передати. Для актора такі моменти – найвище визнання.

— Особливо віддані театрали казали: якщо Романій не грає у виставі, на неї навіть не варто йти?

— Донецький театр був одним із найкращих в Україні. Півтора року я вже там не граю. Люблю глядачів, які там залишилися, тому що більшість з них – це люди, які поділяють мої погляди. Просто так вийшло, що вони стали заручниками. Саме заручниками дійсності…

— Театр – не єдиний майданчик, на якому працюєте. Телеканал “Україна” транслює серіал “Співачка”, у якому ви зіграли одну з головних ролей.

— Це моя друга роль у кіно. Спочатку я пробувався на головну чоловічу роль – Сергія Кремнєва. Однак під час кастингу режисер запропонував мені спробувати зіграти роль султана Каріма. Чесно скажу, я засмутився. Коли прочитав сценарій, настрій зіпсувався ще більше. Бо я у житті – м'який, доброзичливий, іноді навіть білий і пухнастий (сміється. – Г. Я.). А довелося грати роль лиходія, страшного монстра. Моє перше запитання було: “За що?!”. На що мені відповіли: “Кіно – це дещо інше, ніж театр”.

— Тепер полюбили свого персонажа?

— Спочатку Карім був прописаний у сценарії як цілковите зло. Хотів зробити його трохи добрішим і звернувся до режисера Дмитра Гольдмана, бо так виглядало, що мій персонаж ще й стовідсотковий самодур. Це вже потім я зрозумів, що у Каріма – глибока душевна травма. Він уявляє себе Богом, а таку роль зіграти ще складніше. Щоб стати султаном, Карім вбив свого брата з дружиною, але племінника не чіпав. Хоча знав, що дитина все бачила. Окрім того, мій Карім не любить нечесних, цинічних і лицемірних людей.

— У фільмі ви носите красивий перстень…

— Це було однією з моїх умов. Коли мені дали роль Каріма, попросив, щоб дозволили у фільмі носити цей перстень. Це мій перстень, і я його ношу і в кадрі, і поза ним.

— Для Каріма у житті важливі багатство, влада, лідерство… А що важливе у житті для вас?

— Почуваюся комфортно, коли все йде за планом. Зараз будь-хто з українців не може почуватися комфортно через те, що в Україні йде війна. Я почуватимуся комфортно, коли ця війна закінчиться. Для мене важливо, щоб поруч зі мною були мої діти, коли у мене буде здорова мама, коли буде усміхатися моя кохана. Тобто для мене важливі звичайні людські цінності – працювати у своє задоволення, бачити плоди своєї праці.

— Карім завойовує дівчат багатством і силою. А як ви завойовуєте прекрасну стать?

— Треба дивитися з коханою у той самий бік. Тому що кохання – це не тоді, коли люди дивляться одне на одного, а коли дивляться в один бік. Це щирість. Ніколи спеціально не ставив собі такої мети, щоб когось завоювати чи “охмурити”. У моєму житті так завжди трап­лялося, що жінки мене “завойовували”, а не я їх (сміється. – Г. Я.). Я постійно працював. Закохувався, і ми відразу одружувалися. У нас народжувалася дитина. А потім я знову закохувався… У житті по-різному буває. Я більше жив своєю роботою, тому жодній сім'ї не приділяв багато уваги. У стосунках є речі, через які не можна переступати. Для чого коханій людині робити боляче? Ми з моїми колишніми дружинами у прекрасних стосунках – телефонуємо, спілкуємося, збираємося разом за одним столом, щоб відсвяткувати день народження наших дітей.

— У чому для вас різниця гри у театрі і в кіно?

— Зніматися у кіно набагато важче. У кіно артист більш мобілізований. Кіно – це як спринтерська дистанція: є дубль, є кадр, є сцена, і для актора важливо пробігти цю відстань. На підготовку – вивчити текст, подумати про роль і налаштуватися – дуже мало часу. Режисера треба розуміти з двох слів. У театрі період роботи – довший. Ми сидимо на репетиціях, розмовляємо. На те, щоб вивчити текст, маємо щонайменше три місяці. А ще можна помилитися. У кіно помилятися не можна. Є чіткий таймінг сцен, скажімо, 35 секунд, і за цей короткий час треба стати і говорити навіть не з партнером і не з камерою, а з плечем оператора… Я не чую дихання залу, бо тут нема глядачів, – до цього також важко звикнути.

— Багато акторів – забобонні. А ви?

— І я до них належу. Радію, коли хтось мені переходить дорогу з повним відром. Переживаю, коли розсиплю сіль…

Довідка «ВЗ»

Андрій Романій народився 6 грудня 1970 року у Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровське художньо-театральне училище. З 1989-го по 2014 р. – провідний актор Донецького академічного музично-драматичного театру. Півтора року актор театру імені Івана Франка у Києві. Був тричі одружений. Найбільше усім запам'яталося третє весілля актора у 2011 році з артисткою балету Оленою Володько. Урочиста церемонія одруження відбулася у Донецькому парку Щербакова. Обраницю підняли на повітряній кулі. Актор в образі барона Мюнхгаузена приїхав на коні, піднявся мотузяною драбиною в кошик, де працівниця РАЦСу одружила молодят і видала свідоцтво, датоване 32 травня. Пізніше пара розлучилася. Син від цього шлюбу залишився жити з Оленою в Донецьку. Середнього сина актор забрав до Києва. Старший живе у Дніпрі.

 

Г. Ярема. Інтерв'ю з України, 2016