Український актор Анатолій Хостікоєв в інтерв'ю телеканалу "112 Україна" розповів, чому кричав "Слава Україні!" на зйомках російського серіалу, чи ладнав з Богданом Ступкою і чи переграють його сини-актори

Гордон: В ефірі програма "Гордон" і сьогодні мій гість - видатний український актор Анатолій Хостікоєв.

Добрий вечір. Багато плутали ваше прізвище в різні часи. Як називали?

Хостікоєв: Хвостіков, Хостіков, Холостікоєв. Казали як завгодно, але зараз вже не плутають.

- Батько ваш - осетин, мати - українка. Хто ви, за самовідчуттям?

- Українець з осетинською кров'ю. А насправді я - киянин. Я думаю, що є така національність, і вона в мені говорить дуже потужно.

- Ви - великий за зростом. Ваша бабуся була 2 м 5 см.

- Так. Її називали "мадам велика медведиця", коли вона виходила на вулицю. Вона, дійсно, була дуже велика. Я закінчив три школи, дякуючи їй: загальноосвітню, музичну і спортивну школу по баскетболу. Вона брала мій баян одним пальцем і несла разом зі мною. Я жив на Володимирській і там ще є та музична школа.

- Ви служили в радянській армії дуже важко. Чому?

- Не так важко, як це було написано в пресі. Для мене це було важко, тому що мені було вже 24 роки, а хлопцям було по 18. Я робив будь-яку роботу - нічого не боявся. У нас були бійки, звичайно. Але я радий, що в мене, після армії, залишилися мої армійські друзі, з якими ми досі товаришуємо. Та армія була мені не потрібна - я міг би служити в якомусь ансамблі, але я служив у справжніх військах, і я не жалкую, що так воно було. Але на той час армія була зовсім іншою.   

- Гаряча кавказька кров колись про себе нагадувала чи ні?

- Звичайно. Були і "потасовки". Я дуже ревнива людина. Я ревнував свою дружину, ревную і зараз. Мене били, я бився. Ревність класна штука. Чоловік має ревнувати свою дружину. А якщо не ревнує, то треба замислитися, чи він любить свою дружину.

- У вас були важкі стосунки з Б. С. Ступкою. Років 15 тому ви сказали мені в інтерв'ю, що він вас довго не підпускав до ролей в театрі ім. Франка.

- Б. Ступка - це рідна для мене людина. Ми починали в театрі ім. М. Заньковецької у Львові. Він мій старший товариш - на 13 років старший за мене. Я завжди його поважав, ми з ним спілкувалися, я звертався до нього на "ви". Але треба розуміти, що Б. Ступка - актор і Б. Ступка - художній керівник це зовсім різні люди. Тому що влада змінює людину, тим більше, коли керує театром актор: прекрасний, великий актор. Це дуже небезпечно для всіх інших. Я не можу пояснити, чому з 2001-го року по 2011 рік у мене не було нових ролей в театрі. Десять років! Мені було 48 років, коли Богдан став художнім керівником. У мене була вистава "Отелло", яку поставив Малахов, де я був визнаний кращим актором року в 2001 році, і наступна в мене прем'єра була в 2011 році. Чому? Я ставив ці питання Богдану. Але він казав: "Нє". В нього була така манера спілкування, що він дуже артистично міг вивести з себе. Потім я в нього спитав, чому на гастролі не беруть мої вистави. Відповідь: "Нє". Після п'ятого "нє" можна було вже все, що завгодно, але я його поважав. Я взяв і організував в 2003-му році театральну кампанію "Бенюк і Хостікоєв". На своєму ювілеї я згадував своїх вчителів і сказав, що Б. Ступка не був моїм художнім керівником. Художній керівник так не поступає, так не робить зі своїми акторами. Б. Ступка був моїм другом, товаришем, партнером, ми з ним працювали дуже багато: він грав мого батька, неодноразово. Він був великим актором, але, на жаль, як художній керівник він зробив дуже багато помилок, про які він потім і сам, вочевидь, жалкував. Я в цьому переконаний.

- Що відбувається з театром Франка сьогодні - він вже не той, який був?

- Його хочуть зробити не тим, який він є. Зараз прийшли невігласи, мерзотники, які хочуть знищити всю театральну культуру України, знищити акторство українське. Тому що ця контрактна система, яку нам запропонували, це не є контрактна система. Це - рейдерство справжнє. Вони хочуть забрати, ці люди…

- Хто це?

- Це ті люди, які під час того, як був Данченко, Ступка, вони були біля театру. Це не молодь, це дядьки, які не встигли влізти в театр, а тепер, коли пішло це покоління, хочуть покерувати. Колгоспом контракт не підписують. А нам запропонували підписати колгоспом. Я - діючий актор, я не боюсь контракту, для мене  справжній контракт навіть вигідна річ. Тому що при справжньому контракті я, у якого п'ять головних ролей в аншлагових виставах, три режисерські роботи, на які ходить глядач, я зацікавлений в тому, щоб мені платили більше грошей. У нас є актори, які, практично, нічого не роблять в театрі і отримують такі самі гроші. Я ніколи чужих грошей не рахував, але вони не винні. Винен художній керівник, який не може надати їм роботу. Я підписав в контракті такі самі букви, як і актор, який тільки прийшов в театр з театрального інституту. 

- Ви багато і успішно грали в кіно. Українське кіно вмерло чи ні?

- Нічого воно не вмерло. Навпаки, воно зараз зароджується. Я себе вважаю театральним актором і іноді я знімаюся в кіно. Я бачу, які актори прийшли зараз молоді. Потрясаючі! Скільки в них гумору, гідності, професії - і у режисерів, і у акторів, і у актрис. І це навдивовижу, адже все робилося, аби не знімати українських акторів: запрошували московських зірок. Зараз все помінялося, молодь працює, і актори, гордість нації, мають гідні ролі.    

- Р. Віктюк говорив мені, що у вас з ним був проект, але з вами щось сталося. Що це було?

- Сталося так, як сталося. Я дуже радий, що мені пощастило з Романом Григоровичем попрацювати, але ж ніхто не знає, що відбулося… У нас був підписаний контракт - Нью-Йорк, Лондон, Париж. Віктюк ставив виставу з Наташею Макаровою в Лондоні. І коли він мені подзвонив і сказав: "Бери кальсони, там холодно", я не зрозумів, які кальсони і куди треба їх брати. Виявляється, він мав на увазі Лондон, куди ми з ним прилетіли і репетирували цю виставу з Н. Макаровою. Протягом 14 днів, що ми були в Лондоні, вона, взагалі, на мене не звертала ніякої уваги. Я плакав, вночі, бо Віктюк може зробити все, що завгодно. Він так принижував мене, так лаяв, так насміхався, що я вже вирішив поїхати, проклинав все на світі, аж поки в один момент не послав всіх, внутрішньо, взяв цю Наташу на руку, отак, підняв, і весь монолог я їй розказав, тримаючи на руці. І раптом я побачив здивовані очі Макарової, тому що вона не сподівалася. І тут же я з гімна перетворився на генія, тому що у Віктюка - або гімно, або геній. Сталося так, що ми зробили виставу, Віктюк поїхав робити костюми, декорації в Москву і сказав, що у нас є три дні, щоб ми вчили текст. Ми весь час з Наташею не спілкувалися, а тут вона подзвонила і запросила мене на вечерю. Вона мені показувала свої балети, на екрані, фотографії, я розповідав про своє життя. Вона мені показала фото свого сина, який був дуже подібний на мого сина Георгія. Я показав їй фотографію свого сина і вона ахнула. Я сказав їй, що я дуже хочу додому і вона купила мені квитки на літак туди і назад, купила моєму сину смокінг. Ввечері, в Києві, я грав виставу "Біла ворона" (зранку у мене літак у Лондон), і я ламаю ногу. Лікар, який мені робив операцію, сказав, що я зможу ходити через півтора місяці. Я попросив його подзвонити Віктюку, він подзвонив і сказав, що я через півтора місяці зможу ходити. Коли лікар поклав трубку, він сказав, що Віктюк послав не тільки мене, а і його, клініку, Київ і всіх, хто має до мене якесь відношення. І все. Головне, що кальсони залишилися в Лондоні. Але в мене є книга, яку мені подарувала Наташа Макарова - унікальна книга.

-Ви багато років дружите з видатним українським  актором Богданом Бенюком. Як вам його політичні вподобання? Як вам те, що він є членом "Свободи"?

- Це його сутність. Він себе так мислить в цьому житті. Коли ми ще в радянські часи виступали на концертах, нам казали: "У вас дуже хороший дует. Націоналізм Бенюка ви розчиняєте своїм інтернаціоналізмом". Я теж націоналіст. Я живу в цій країні - Україні, яку хочуть загарбати, знищити, понівечити. Я знаю, що мова повинна бути в нашій країні українська. Я народився в російськомовному середовищі, але принципово розмовляю українською. Зараз дуже багато з'явилося антреприз російськомовних. Але актори зараз мені говорять, що п'єси перекладають і вони українською мовою краще звучать. Ми мусимо любити свою мову, свою державу, і Бенюк це робить так, як він це робить.

- Свого часу ви були депутатом Київради і звідти пішли. Чому?

- Тому що мені запропонували зрадити Юлію Володимирівну. У мене був перший номер від "Батькивщини". Коли я там був, через деякий час я почав зніматися в величезному серіалі, тому я рідко приходив на фракцію.  

- А пропонували гроші, щоб ви її зрадили?

- Звичайно. Мало того, я міг би бути художнім керівником ще тоді. Мені пропонували пост міністра культури, пропонували пост художнього керівника, і гроші - чемоданчик. Я не знаю, скільки там було, але мені варто б було зробити один крок і я б знівечив би себе, свою долю. Так, мені гроші були потрібні, але я не зрадив Юлію Володимирівну. Коли я пішов з політики, мені казали: "Якось ти легко пішов". А я відповідав: "Тому що я був "налєгкє"". 

- Ви ніколи не шкодуєте, що тоді не зрадили, не взяли ту валізу з грошима?

- Ні в якому разі.

- На зйомках російського серіалу в Києві ви вигукнули: "Слава Україні", після чого вас зняли з ролі.

- Це не зовсім було так прямолінійно. Це було на початку 2014 року, і було дуже тривожно. Я там грав отамана, повинен був говорити текст про тих "козаків-героїв", а у мене ком у горлі. Вся масовка - наші українські хлопці, з того села, де ми знімалися. Була репетиція, я кажу цей спіч і в кінці: "Слава Україні!" Вся масовка крикнула: "Героям Слава!" І раптом російський продюсер помахав мені пальцем, що так не треба. Я підійшов до нього і кажу: "Я на своїй землі і я буду говорити те, що вважаю за потрібне. Але пальцем мені не махати!" Після цього отаман, якого я грав, в наступній серії "поїхав в іншу станицю".

- Забороняти російські фільми та серіали треба в Україні, на вашу думку?

- Я думаю, що це неправильно. Забороняти, взагалі, нічого неможливо і не потрібно. Ніхто мені не заборонить дивитися фільми М. Міхалкова, я просто їх не дивлюся сам. Я знаю напам'ять "Обломова", кожну фразу, але прізвищ виконавців ролей і режисера не хочу вимовити. Вони самі такого захотіли, вони так себе повели. І тому мій вибір просто не дивитися, хоча мені ці фільми подобаються. Я думаю, що заборонами нічого не зробиш, це має йти від серця і від голови у кожного українця, коли йде війна.

- Те, що зараз відбувається в Україні, через три з половиною роки після Майдану, вас непокоїть?

- Звичайно. Це страшенна трагедія, біда. Але весь час жити в горі, весь час плакати теж неможливо. Але це треба завжди пам'ятати, кожної секунди, що зараз ми розмовляємо з вами, а там ті хлопці, які захищають нас. Мене дратують в цій ситуації світські пости в "Фейсбуці" з моря, з курортів. Я думаю, що зараз не той час для цього. Я не кажу, що треба кожного дня сумувати, хоч цей сум знаходиться всередині у кожного з нас. Ця величезна небезпека не скінчилася ж, вона продовжується. І ця небезпека буде триматися до тих пір, аж поки ми всі не зрозуміємо, що кожен з нас має робити все, щоб перемога була за нами.

- Найкращою пам'яттю для наших загиблих людей мала б стати наша квітуча Україна,  яку ми мали б вже побудувати за ці 3,5 роки. Але майже нічого не зроблено. Від цього ви страждаєте?

- Тут важко брати чийсь бік, бо як починають говорити депутати, то нічого не зрозумієш, що твориться. Я дуже переживаю за літніх людей, я бачу, що твориться з ними - з тими пенсіями, як знущаються над людьми. І я переживаю за культуру нашу, яку просто знищують. На культуру ніхто не звертає увагу. А без культури немає нації. Є такий персонаж від культури, яка просунула цю контрактну систему, я її називаю "мадам Огурцова". Вона точно персонаж Ільницького, вона говорить і не розуміє, про що вона говорить. Вона договорилася до того, що сказала, що контрактна система дуже гуманна через те, що всі актори за рік і чотири місяці мають можливість оволодіти іншою професією. І ця людина керує мистецтвом, і такі люди, вочевидь, є в кожній галузі. І це дуже турбує.

- У 1986 році у вас зупинилося серце. Чому?

- Була вистава "Енеїда", а перед цим ми їздили з моїми друзями в Чорнобиль. Були там досить довго, давали концерти, і після цього в мене була якась хвороба. Забрали мене в лікарню - зупинилося серце. Але, слава Богу, якось викарабкався. Це акторство спрацьовує… Я 11 вистав не зіграв. Чому мені було так болісно, коли Богдан Сильвестрович мене зняв з ролі? Тому що я, лежачи в лікарні, пам'ятав, що я не зіграв 11 вистав. Я був на тому світі, але я рахував вистави, які я не зіграв. 

- Скільки великих акторів ви побачили на своєму віці?

- Ф. Стигун - великий потужний актор. Б. Козак, Ю. Брилинський у Львові - їх можна і потрібно згадувати. Більше акторів я знаю і знав з театру Франка. Так сумно було, коли вони пішли з театру. Причому не по своїй волі. Говорять, що театр це не "богодєльня". А я вважаю, що немає в цьому нічого поганого, якщо це буде "богодєльня", тільки в хорошому розумінні. Так, як це зробив Тумінас в Москві, коли він зробив виставу на літніх акторах, і вони мали можливість виходити на сцену, і глядач аплодував. Коли звільнили Народного артиста Радянського Союзу Гашинського, він ходив навколо цього фонтанчика і вмирав. Актор вмирає за два роки, якщо він не з театром. Не можна так з людьми. Цю контрактну систему треба знищити і сказати п. президенту, донести до нього, що треба розібратися з  цим. Це ганебний закон. Несправедливий. Закріпачення акторів - це є злочин. Я думаю, що президент має дослухатися до цього і зробити певні кроки. Кажуть, що у нас нема театральної школи. Нічого подібного. Потрясаючий актор В. П. Цимбаліст, якого відразу взяв у новели Винниченка "Жолдак". Разом з Бенюком, який був молодший за Цимбаліста. Так я не знав, хто кому фору давав, так працював Цимбаліст. Актору треба вірити, актору треба давати можливість відкрити себе. Актора не можна лаяти, і Цимбалист для мене є взірець франківської школи - це є справжній "франківець".  

- У вас всі три дружини - актриси. З актрисами жити важко?

- Ні, дуже добре. Вони всі талановиті, а з талановитою людиною завжди цікаво.

- Ваші обидва сини - актори. Батько кращий актор, ніж вони?

- Думаю, що ні. Я переконаний в тому, що вони мене переграють. І були такі прецеденти, коли Георгій мене перегравав. А Славка наш дає мені надію, що він може стати хорошим актором. 

- Якою повинна бути українська національна ідея?

- Культура.   

- І ще раз: культура…

- Культура.

- Дякую вам.