Петро Ільченко – про пієтет до української драматургії, класиків, що завжди попереду та крила, які повинна мати кожна людина. 

23 лютого відзначає свій ювілей відомий український режисер, заслужений діяч мистецтв України Петро Ільченко. Сьогодні Петро Іванович – наш гість.

– Напевне невипадково провідне місце у Вашій творчості посідає українська класика?

– Мені здається першим вплинуло те, що я працюю в Національному не за титулом, а за духом театрі. Театр Франка завжди був театром високої української теми. Іноді це була класична, сучасна, радянська п'єса, але все одно українська. Вже більш ніж 100 років це театр української теми.

Друге –  так вийшло, що моя перша вистава (а взагалі їх більше ніж півсотні) була за п'єсою  сучасного українського драматурга Ярослава Стельмаха. Дякуючи цій постановці потім був запрошений працювати до Театру Франка.

Це зовнішні чинники, а є ще й внутрішні. Мені здається, що театр – це  естетичний прогноз. А зробити точний прогноз тільки на загальнолюдській драматургії – Шекспір, Шиллер, Гете, неможливо. Має обов'язково бути інструментарій саме національної драматургії. Точність, абсолютну глибину дає саме українська класика. Для мене це святая святих.

Звичайно, ми використовуємо Сервантеса і Лопе де Вегу, але без національного інструментарію не зможемо зробити точний прогноз, не зможемо всеохоплююче подивитися на життя.

Є ще один чинник. Я глибоко шаную українську класику. У мене ніколи не було відчуття меншовартості нашої літератури. Мені здається, що українські корифеї зробили все для того, аби ми сьогодні виглядали достойно. Щоб ми чесно дивилися на наші і світові проблеми. Вони змогли як тематично, так і глибинно відобразити всі процеси, і зробити ту перспективу, дякуючи якій ми можемо сьогодні припарирувати сучасний і майбутній світ.

Якщо на інші літератури надавалися гроші, гранти, нагороди, то тут була тільки кара. Драматургів навіть відправляли в заслання, їх не ставили, їх обділяли.

У результаті в мене виробився пієтет до української драматургії. Звісно, я ставив і зарубіжні п'єси, навіть радянські. Але в усі часи і особливо тепер, коли Україна визначає свої координати, національна драматургія як ніколи в ціні.

– Як Ви стали режисером?

– Не скажу, що все життя мріяв про театр. Я хотів бути агрономом. Уже був студентом Одеського сільськогосподарського інституту, коли прийшло рішення вступати до театрального вишу.

Мій брат був артистом на всю округу і навіть вступив в Одеське театральне училище. Врешті він став агрономом, а я – артистом. (Сім років був актором Київського театру оперети і два працював в ансамблі Київського військового округу). Потім став режисером. Спитаєте чому. Багатьох речей я не знаю.

Зізнаюся, що я не завжди знаю, чому обрав для постановки ту чи іншу п'єсу. Здається, що іноді якась енергія мені каже «треба». От, приміром, «Кайдашева сім'я». Ми якось переговорили з Богданом Ступкою, який тоді був художнім керівником театру і я погодився, хоча сам би не обрав цей твір. Після цього дізнався, що це виявляється ювілейний рік Івана Нечуя-Левицького.

Часто, як мені здається, є якийсь енергетичний імпульс. Не знаю, чому я потрапив до Театру Франка. Ніколи не хотів бути педагогом, а вже маю 44 роки педагогічної практики. Життя іноді веде людину і його треба слухати. Але це не означає, що ми не повинні мати свого стрижня.

– Першою Ви поставили п'єсу Ярослава Стельмаха? 

– Це була казка «Вікентій премудрий» – одна з перших п'єс Ярослава Михайловича. Він написав досить свіжий твір з оригінальним ходом. Юний герой зустрівся з людиною, яка володіє гіпнозом у Золотоворітському сквері. Ця людини перенесла хлопця у минуле. Як ми знаємо, з часом Ярослав Стельмах став класиком української драматургії. А  я після цього переважно ставив українську драматургію. Важливо, що автори мені допомагали. Деякі вистави йшли, або ще й сьогодні йдуть по 20-25 років.

– Уже багато років на головній драматичній сцені країни збирають аншлаги поставлені Вами вистави «Шельменко денщик», «Мартин Боруля» та «Кайдашева сім'я». В чому секрет успіху?

– Мені здається, що їхня популярність у співзвучності нашому часу. Вони, як не дивно, не повертають нас до класики, а кличуть вперед до класики. Класика, особливо такого рівня як Котляревський, Карпенко-Карий, Кропивницький – далеко попереду. Це як горизонт. Ми наближаємося до класики, а вона підіймається вище.

Весь секрет успішності режисера – знайти моменти зіткнення вистави й глядача. Тому що проблеми у глядацькому залі, а не тільки в голові режисера.

Ці вистави ми возили за кордон, возили у російськомовні регіони – на Донбас, у Запоріжжя, Крим. І, найдивніше, що їх найкраще сприймалися в Криму. Коли йшла «Кайдашева сім'я» у Севастополі були забиті коридори. Це був 2008 рік, тоді ніхто не ставив мовного питання. Бо в Севастополі були ті самі проблеми: фальсифікації стосунків, щирості, гармонії, комунікації. Возили ці вистави і до Санкт-Петербургу без перекладів.

Якщо вистава знаходить больову константу, то глядач може на неї ходити багато разів. Я теж ходив на деякі вистав інших режисерів по кілька разів, вже потім зрозумів чому.

– Після початку повномасштабної війни з Росією виставу «Шельменко денщик» у Театрі Франка переклали українською мовою. Тепер це наче зовсім інша вистава.

– Змінилися акценти. Раніше ця вистава йшла російською через те, що був такий контекст, а не тому, що так хотів Квітка-Основ'яненко. Прем'єра відбулася у Малому театрі в Москві, а головну роль грав Михайло Щепкін.

А взагалі-то ця п'єса суто українська. Конфлікт полягає в тому, що російськомовні саме ті, що приїхали з Петербургу. Після того як почалася війна ми зробили переклад, і п'єса зазвучала зовсім інкаше. Це відбулося через 23 роки після прем'єри. А загалом «Шельменко денщик» вже чверть століття у репертуарі театру.

– Напевне, особливе місце у Вашій творчості посідає і вистава «Самотня леді?

– Так, вистава дійсно особлива. Готувалися до 80-річчя нашої уславленої артистки Галини Яблонської. Обрали п'єсу нашого співвітчизника Ігоря Афанасьєва, з яким я разом навчався на режисерському відділі театрального інституту. Ми її переробили. Спершу вона була контекстуально російського спрямування. А ми її зробили абсолютно українською і автобіографічною для Галини Гілярівни.

Зібрали ті костюми, в яких вона грала, реквізит, фотографії з ролей. Це була вистава про вікову самотність і вікову мудрість. Хоча дали певний віковий посил, але на виставу завжди приходило багато молоді. Мене це дивувало.

Після закінчення вистави була ще одна вистава. Глядачі виходили на сцену, починали фотографуватися, задавати питання, брати автографи, ділитися враженнями. І так було після кожного показу.

Чому такий успіх? Бо самотність дуже хвилює, особливо в урбаністичному середовищі. Так, молодь повна енергії, повна діянь. Але вона все більше замислюється про комунікацію цього світу, що світ стає егоїстичним. Що людина не дивлячись на вік, не дивлячись на  талант пронизується самотністю. Тому, напевне, на виставу приходила молодь і розділяла цей діалог.

Галина Гілярівна вже перейшла у 97-й рік. Дай Боже, дочекаємося століття. Думали, що вистава житиме стільки, скільки Яблонська зможе виходити на сцену. Але, на жаль, сталося так, що виставу зняли. Таке трапляється у театрі. А 15 років вона йшла на аншлагах.

– В останні роки Ви переважно ставите вистави на камерній сцені театру…

– Камерна сцена вимагає відсікати багато зайвого. Тут менший формат за часом, простором, менша відстань між глядачем і самим дійством. Мала сцена вимагає не тематики, а теми, не проблематики, а проблеми, більш камерного і більш довірливого контакту. У той же час велика сцена вимагає більше видовища для очей. Там більше гарніру. А мала сцена не потребує гарніру, тут не треба розтікатися. Мала сцена – досить вдячний майданчик для роботи.

– Для багатьох стала несподіванкою Ваша поставка вистави «Комедія на руїнах» за п'єсою Марка Кропивницького.

– Відкрив цю п'єсу випадково. Вона складається з двох частин. Друга частина, приблизно 15 сторінок, була вийнята з п'єси Кропивницького «Олеся». А років через десять він дописав 13 сторінок вступу. Чому ця п'єса не ставилася навіть самим Кропивницьким, який ставив всі свої твори? Я думаю тому, що ці дві частини так і лишилися різними. За стилем, манерою подачі матеріалу і за темпоритмом п'єса так і не була приведена до повної єдності. Я подумав, що мала сцена якраз для експериментів. Запропонував, що цю єдність будемо шукати разом з виконавцями. Ми знайшли певний спокій для існування обох частин і п'єса зазвучала.

– А вже після початку повномасштабної війни Ви поставили «Житейське море» за Іваном Карпенком-Карим.

– Я був ініціатором першої постановки цієї вистави у 1993 році зі Степаном Олексенком у головній ролі. А ініціатором нової вистави став Володимир Нечепоренко. Він захотів з іронією подивитися на себе і на закулісне життя. Це потужний актор, корифей нашого театру. У попередній версії вистави Нечепоренко грав Хвилю. Є тут ще кілька акторів, які грали 30 років тому.

«Житейське море» – це перша в українській драматургії п'єса, де дія відбувається не в селі. Це Харків і Крим. Розширити рамки української драматургії вдалося лише 1904 року. А до цього такі п'єси автоматично не проходили цензуру.

Процес роботи над виставою під час війни відрізняється загостреністю і, можливо, навіть конфліктністю. Для комедії це не дуже добре, адже в комедії інколи треба і «дурня поваляти» і «спробувати постояти на голові». Так, під час роботи репетицій відчувалася загостреність відчуттів, але ми змогли досягти ансамблевості. А це дуже важливо на театрі, коли вистава позначена як ансамбль. Звичайно є соліст – Володимир Нечепоренко, який зміг очолити увесь цей процес.

– Яке місце під час війни посідають комедійні вистави?

– Театр досить часто виступає як контрапункт. А в наш час ілюструвати атмосферу, можливо, не найкращий варіант. Ми можемо закликати, адже театр, це певною мірою прогнозування і закликання.

Ми хочемо, щоб на нашу землю рано чи пізно прийшов сміх, гумор, самоіронія. Війна, біди, обмеження з цим не дружать. Тут не до іронії, а до максимальної напруженості всіх зусиль. Тому я думаю, що під час війни питома вага комедій виростає. Це звісно не означає, що сьогодні мають йти тільки комедії. Але їхня амплітуда певною мірою зростає.

– Чи вітаєте Ви акторську ініціативу у створенні вистави?

– Я за те, що вистава – творчість колективна. Даю матрицю, даю певну константу, певний напрямок. А далі свою працю вкладають актори, художник, композитор, працівники зі світла, пластики. Ми працюємо разом. У кінці режисер все це має привести до стилістичної єдності, щоб дійство відповідало його задуму.

– На початку нашої розмови Ви згадали про свою викладацьку діяльність. Що можете ще додати до сказаного?

– Це абсолютно інша галузь, думаю, що це робота на майбутнє. Звісно, можна не дочекатися результатів своєї праці. Хтось може реалізуватися і через 30 років, знаємо акторів, які реалізовувалися у 50 і більше років. Але думка про майбутнє наповнює викладацьку діяльність глибиною і смислом.

Якщо ми робимо справу без віри в майбутнє – вона досить прозаїчна, досить побутова. Людина повинна мати крильця. Комусь Бог дає розлогі, комусь менші. Але гірше, коли ми безкрилі. А працювати тільки на сьогодні – це творити дійство без крил. Ми ж хочемо летіти до горизонту.

Був на похоронах мого побратима Віталія Білоножка, з яким ми разом служили в армії. Хтось сказав, що зі смертю закінчилася його епоха. Мені здається, що насправді він нам подарував цю епоху, яку хтось обов'язково підтримає. Так само хтось підтримає епоху Дмитра Гнатюка, інших наших видатних митців.

Коли художник подарував певну епоху, то вона не закінчується з його фізичним відходом, а продовжується. Значить людина народила справжню епоху. А якщо епоха закінчується зі смертю, то вона була утилітарною, тільки під цю людину.

Якщо підрахувати моїх вихованців, які вже себе реалізували у мистецтві, то вийде понад 70 людей. Серед них Олександр Книга – директор Херсонського музично-драматичного театру; Стас Жирков, який очолював столичні театри «Золоті ворота» та Драми і комедії, а зараз ставить вистави у театрах Німеччини, Литви та Швейцарії; Оксана Ромашенко керувала театром у Литві, Олександра Кирейко – театром в Угорщині. Євген Лебездюк три роки тому був визнаний кращим актором Словаччини, а Наталія Тимошкіна багато років режисерка Житомирського музично-драматичного театру. Моя студентка Лада Шиленко, яка ставила вистави у Київському театрі юного глядача та Київській опері, два місяці тому здійснила постановку «Лісової пісні» в Будапешті. Тобто, є про кого поговорити.

Це дає надію, що ми на вірному шляху. Адже сподіваємося, що те покоління, яке йде після нас, може зробити набагато більше у контекстуальному, загальнолюдському процесі.

– З ким зі знаних українських акторів Ви співпрацювали?

–Таких людей насправді дуже багато. Це Богдан Ступка, Степан Олексенко, Володимир Коляда, Галина Яблонська, Володимир Нечепоренко, Віктор Цимбаліст, Аркадій Гашинський. А ще працював з Наталією Ужвій, Євгеном Пономаренком, Нонною Копержинською, Ольгою Куксенко. Про кожного можна складати легенду, кожен самобутній і неповторний. Як говорив мій викладач у Театральному інституті Леонід Олійник: «Ви вибрали актора, ви вибрали трактовку». Ці слова мені дуже імпонують. Я працював і працюю в середовищі, яке дуже багате на таланти.

– Що можете сказати про молодь Театру Франка?

– Сподіваюся, що вона знайде своє місце. Чимало молодих акторів грають і в моїх виставах. Дуже багато залежить від того, на яку висоту вони вивезуть цей возик. Зізнаюся, що говорити про майбутнє найважче. Але бачу багато здібних молодих людей.

– Які крім названих вистав Вам особливо дорогі?

– Дуже цінував «Сентиментальний круїз». Більше не пам'ятаю у нашому театрі вистав-притч. Хіба що вистава про Григорія Сковороду. Вона була у репертуарі більше 15 років. Вистава імпонувала мені сценографічним рішенням Володимира Карашевського. А ще підбором акторів – це Богдан Бенюк, Володимир Нечепоренко, Ірина Дорошенко, Назар Задніпровський, Олексій Зубков.

Я любив виставу «Хазяїн» з Петром Панчуком у головній ролі, «Скупий» Мольєра. А ще «Привиди» Едуардо де Філіппо, де грали Богдан та Остап Ступки, знову ж таки Володимир Нечепоренко.

Кожне дитя має свою симпатію і своє місце. Більшість вистав тривалий час йшли на сцені театру.

– Як Ви оцінюєте стан сучасного українського театру?

– Мені здається, що процеси йдуть на розширення, ідейне, жанрове різнобарв'я, стає все більше хороших спеціалістів. Але є й проблеми. Є страшне бажання обов'язково уніфікуватися під європейський театр.

Я вважаю, що європейського театру як такого немає. Є певні тенденції, але фінський театр один, албанський – другий, італійський – третій, а польський – четвертий. Не можна сказати, що все це один театр. Цікаві ті театри, які мають свою самобутність.

Чому ми любимо італійський театр? Бо він обов'язково італійський. А от чим відрізняється фінський театр від датського я не особливо розумію. Зате ми знаємо польський театр як глибоко національний за змістом і європейський за засобами виразності.

Мені здається, що бажання працювати під когось, а не бути самобутнім, трішки збіднює наш театр.

– Які вистави інших режисерів Вам особливо запам'яталися?

– Раніше це були вистави Сергія Данченка. Такі як «Візит старої дами», «Тев'є Тевель», «Енеїда». «Візит старої дами» – вистава пророча. У цій постановці 1986 року я побачив події, що відбулися через 15 років.

Сьогодні багато чого кальковано. Особливо у сценографії, засобах виразності. Але треба враховувати, що я вже людина певного віку, сформувався у Радянському Союзі, жив у консервативний час. І сам вік приводить до певного консерватизму. Я не впевнений, що мої роздуми точні.

– Ви починали як актор. А чи не було бажання зіграти у своїх виставах?

– Ні. Я був не дуже задоволений своєю артистичною діяльністю. Можливо саме тому й перейшов у режисуру.

– А самі не пробували писати?

– Я можу перекомпонувати п'єсу, у мене є дар композиційної побудови. Але драматургія – це, перш за все, почути тему. Це зовсім інший дар. Бажано займатися тим, що в тебе краще виходить. Я пробував, виходило не дуже. А педагогікою займатися не хотів, проте думаю, що виходить.

– Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

– Мрію, щоб героїчний український народ виборов справжню самостійність, знайшов достойне місце у сім'ї європейських народів. І щоб він міг максимально проявляти свою самобутність.

Я хочу, щоб ця земля була дійсно під Божим покровительством. Щоб Господні долоні були над Україною. Думаю, що за великий період страждань і перевірянь наша країна виборола для себе таку можливість. Для цього ми живемо, працюємо, мріємо і перемагаємо!

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО. ТКК