Поліна Нятко

(8 жовтня 1900, Карабачин— 12 жовтня 1994, Київ) Завжди вірю, що все зміниться на краще. Вірю, що життя буде таким прекрасним, як нам обіцяють Коли сьогодні скрутно, то це для того, аби завтра розвиднілося. Про себе.Я народилася 8 жовтня 1900року в селі ;Карабачині і в дитинстві зовсім не збиралася «іти в акторки». В шістнадцять років закінчила комерційне училище і пішла працювати бухгалтером. Памʼятаю, коли уперше принесла додому зарплатню, батько, котрий усе життя пропрацював сторожем, заплакав: після десятиліть ревної служби його зарплатня була на три рублі меншою, аніж у його доньки. …Одного разу подруга запросила мене на вечірку, де грали у фанти. Я програла і мусила щось прочитати напамʼять або заспівати. Я прочитала уривок зі вступу до поеми «Сон» Шевченка. На цій вечірці один чоловік і сказав мені: «Полінко, ви диво. Вам треба вчитися на артистку». Вдома всі, звісно, сприйняли цю ідею не дуже схвально. Але оті добрі слова про акторські здібності запали мені в душу. Потихеньку я почала готуватися до випробування у Музично-драматичній школі імені М. Лисенка. У вересні потай від мами випросила у батька дозволу здавати вступні іспити. Пообіцяла, що перейду навчатися на вечірнє відділення, а роботу не полишатиму. На іспитах читала Шевченка, вочевидь, читала добре, бо члени комісії мені аплодували. Навчали мене М.М. Старицька, І.О. Марʼяненко, Й.Д. Стадник, В.В. Сладкопєвцев. …У «Молодий театр» я прийшла у 1918 році і була там наймолодшою, всі називали мене Поленятко. Якось адміністратор театру, гадаючи, що це імʼя і прізвище, виписав мені посвідчення на імʼя Поліни Нятко. Так воно і стало спочатку моїм сценічним псевдонімом, а потім вписалося і у паспорт. …Це було у 1919 році після закінчення студійного навчання і роботи в «Молодому театрі». Я взялася проводити мою подругу Віру Мануйлович з Києва до її рідного села Понорниця на Чернігівщині. Оскільки Віра була боягузливою, на територіальних «кордонах» влади мені довелося пояснювати спочатку білим, а потім червоним, що ми не шпигунки, куди і з якою метою просуваємося. То були водночас і школа життя, політичної демагогії, і курси акторської майстерності. Червоним із сльозами говорила про нашу бідність і ненависть до поневолювачів, а білим — незалежно, — що ми рідні сестри, є попівським дочками…Так проскочили до села, але я застряла там на рік — батьки у Києві думали, що мене вже немає в живих. Аби якось прожити, почала вчителювати, організувала в селі театр, тобто драматичний гурток. Для мене життя і мистецтво — поняття, споріднені спрямуванням власної енергії. …З раннього віку з батьками я відвідувала церкву сповідалася, говіла, співала у церковному хорі. Невдовзі після 1917 року зняла з шиї хрестик, з вух — сережки, і стала радянською актрисою. Зараз знову молюсь. Душі легше: зникає відчуття страху перед неминучим. Про любов. Справжню пристрасть, глибоке почуття любові я відчула до мого другого чоловіка Ісая Табачникова — людини глибокого розуму і красивих почуттів. Зустріч і життя з ним — моє найбільше щастя. …Горе вдарило по мені, коли із чоловіком скоїлося лихо — за політичним сценарієм 1930-х років. Спочатку Ісая перекинули на низову роботу в с. Березнегувате на Миколаївщині. За ним поїхала і я. Восени 1937 року чоловіка було арештовано і засуджено на два роки. Я ж залишилася з трьома малими дітьми. Після арешту чоловіка, мені як дружині ворога народу було заборонено жити в великих містах, я залишилася без роботи. З дітьми жила в селі, писала листи, намагаючись знайти чоловіка. Прийшла і до слідчого. Він закричав мені: Ти ворог народу! Ми і тебе арештуємо, і дітей твоїх», а між криками прошепотів: «Негайно їдьте звідси, в прокуратурі вже є орден на ваш арешт». Наступного дня я зібрала пожитки, продала корову і поїхала до Києва. Дуже хотілося працювати, але як дружину ворога народу мене ніхто не хотів (та, напевно, і не міг) взяти. Я дійшла навіть на до міністра і саме він направив мене працювати в Донецький театр імені Артема. Там, у ролі Катерини з «Грози» Островського» я ніби розповідала і про своє горе. Перед кожним спектаклем думала про чоловіка…  Про театр.«Мавка» Лесі Українки, яку я грала з 1921 до 1930 року на різних сценах, включаючи і такі великі як — Одеського театру та Київського театру імені Івана Франка — була для мене головною роллю. Нелюбимих ролей не було. В кожній знаходила щось своє. …В основному автором ролей була я. Розумні режисери стимулювали, вводили в належне річище цей процес. Так було, наприклад, у спільній праці з Євгеном Коханенком над образом Мавки. А от у роботі над роллю Рірет у «Полумʼярях» А. Луначарського я з насолодою йшла за незвичною, авторською, гостро театральною режисурою Бориса Глаголіна. Гнат Петрович Юра, любимий і поважним, часто засмучував тим, що на мізансцену… тягнув руку. В театрі Франка я зіграла багато. На початку 1920-х рр. це часто були образи хлопчиків (Матюша у виставі «Суєта» І. Карпенка-Карого, Мишка у спектаклі «Ревізор» М. Гоголя) та більш великі ролі, наприклад Фаншетта у виставі «Весілля Фігаро» Бомарше. В другий свій прихід до франківців у 1940 році грала Марію Смереку («Макар Діброва» О. Корнійчука), Варвару («Страшний суд» В. Шкваркіна), Варку («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Марію Гордієнко («Приїздіть у Дзвонкове» О. Корнійчука), Бочкарьову («Платон Кречет» О. Корнійчука), Марію («Дванадцята ніч» В. Шекспіра), Олександру Олексіївну («Професор Буйко» Я. Баша), Агу Щуку («Калиновий гай» О. Корнійчука), Мамаїху («Дума про Британку» Ю. Яновського) та багато інших ролей. …Довго викладала в студії при театрі імені Франка, завідувала кафедро сценічного слова в інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Молодь люблю і радію, що доклала сил до її виховання.  …Мені здається, я зіграла все, що хотіла. Шкода тільки, що деякі ролі грала «по закутках», і їх мало бачили ті, хто оцінює нашу роботу «для історії». 1994 рік записав Валерій Гайдабура