Амвросій Бучма

(14 березня 1891, Львів— 6 січня 1957, Київ)— український актор і режисер. Разом із Гнатом Юрою - фундатор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. 14 березня 1891 року у Львові народився народний артист СРСР, лауреат двох Державних (Сталінських) премій, професор, орденоносець, знаний у світі, занесений до енциклопедій, улюблений глядачами, герой численних публікацій, монографій та акторських байок Амвросій Максиміліанович Бучма. Бронек, як його називали і рідні, і близькі друзі, був останньою, десятою, дитиною у незаможній, трудящій родині львівського залізничника. Мати його, Марина Степанівна Бучмова, була жінкою мудрою, дітей виховувала методами нестандартними, більше впливаючи на їхню емоційність. У родині сталась трагедія — одне за одним померли від інфекційної пошесті восьмеро братів і сестер Бронека. Лишився він і старша сестра Ольга, яка і вивела його потім на сцену. Вона була гарною співачкою і актрисою театру товариства «Руська бесіда», прозивали її «галицьким соловейком». Батько Максиміліан Петрович, людина крутої вдачі, покладав на єдиного сина великі надії, намагався вивчити його як слід, віддав до гімназії. Але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» (тобто без права продовжувати освіту будь-де) за артистичні карикатури на вчителів. 1905 року Бучма став актором театру «Руська бесіда», де, зокрема, грав у першій постановці «Украденого щастя» того завзятого парубка, який був ватажком сільської молоді й на святі Пущення, біля корчми гострим словом дошкуляв жандарму. Юний артист захоплювався грою свого кумира, Василя Юрчака, в ролі Миколи Задорожного. І хто міг тоді передбачити, що через тридцять років знаменитий артист Амвросій Бучма славетно зіграє Миколу на сцені Київського театру імені Івана Франка та здобуде за цю роботу свою першу Державну премію. Той молодий актор Бронек Бучма на ювілеї Франка потисне руку Івану Яковичу, й, очевидно, потиск той вкарбується в його емоційну памʼять. Створивши у 1919 році Новий львівський театр, Бучма дасть йому імʼя Франка, й воно перейде до театру, утвореному злиттям двох акторських груп у Вінниці 1920 року. Недарма кажуть, що біографія Бучми заслуговує екранізації. Сюжет можна було б починати з дитинства, коли раптово і підряд померли його брати та сестри, коли згодом Бронек прокинувся в обіймах померлого батька. Продовжувати — пораненням на Першій світовій, засудженням до розстрілу за ляпас офіцерові, облогою Перемишля, де Бучма мало не загинув від голоду і холери. Окрема сцена — російський полон, в якому актор вижив у недобудованій церкві на Звіринці в Києві, коли з усього увʼязненого гурту полонених вийшла звідти половина. Вижив, розбираючи завали порохових складів на Лисій горі, вижив у мокрих шахтах Донбасу і на будівництві Турксибу, де так гарно пригрілася на його сонних грудях отруйна гюрза. Втік з Середньої Азії в Україну, сховавшись у тендері паротягу. В Андрушівці його, хворого на тропічну лихоманку, тихо поклали на землю, бо вважали мертвим. Вилікувала якась бабуся козячим молоком і махрою. Ще один епізод — подорож з театром Миколи Садовського, в якій Бучму мало не розстріляли, звинувативши в крадіжці друкарської машинки. Вже в Вінниці білополяки хотіли заарештувати його, бо вважали більшовицьким агентом. Бучма сховався у божевільні, де йому влаштовували не один консиліум. Врятувала майстерність — правдиво й переконливо зіграв божевільного. Завжди й усюди Бучма розмовляв українською, до речі, без галичанського акценту та карпатських інтонацій, чистою літературною мовою. Хіба що проскакували суто львівські слівця — «філіжанка», «вуйко», «шпацірувати» тощо. Російські слова вимовляв трохи дивно, наприклад «кумфета», та з якоюсь округлістю вимови, що добре чути у фільмах «Подвиг розвідника» (підпільник Лещук) та «У далекому плаванні» (боцман Дзюба). Заснувавши разом із Гнатом Юрою театр імені Івана Франка, досить скоро Бучма покинув його у пошуках нових засобів виразності, його новим домом на 14 років став «Березіль». 1936 року разом із Наталією Ужвій, Дмитром Мілютенко Бучма за розпорядженням уряду повертається з розгромленого «Березоля» до столичного Київського театру імені І. Франка. Першою роллю в його другому пришесті до франківців був Роман Круча в «Банкірі» О. Корнійчука (1937). Другою — поліцмейстер Іван Коломійцев у «Останніх» М. Горького, моральна потвора, садист.Роботи на франківській сцені принесли Бучмі дві Державні (Сталінські) премії — за «Украдене щастя» І. Франка (1940) та «Макара Діброву» О. Корнійчука (1949). Один із яскравих епізодів, що розкривають акторську роботу Бучми — роль Івана Коломійцева у виставі «Останні» М. Горького. Уся структура образу вибудовувалася на промовистих виразних деталях — гриму, інтонацій, поведінки. У актора було два варіанти гриму: перший — Бучма голомозий, з обвислими вусами, ледь закрученими на кінцях, млявий рот, кущисті брови й коротка лапата борідка. Формена тужурка накинути на спідню сорочку — руїна, а не чоловік, сконає з дня на день, вихолощений розпустою та страхом. Остаточний варіант гриму був принципово іншим — енергійний йоржик напівсивого волосся, рішучий злам брів, хвацького закручені вуса, чітка лінія рота. Мундир, застібнутий на всі ґудзики, погони, ордени. Він ще зберіг молодечий зовнішній блиск. Це ще сила. І не скоро він стане останнім… Глядачі ходили в театр «на Бучму». Але чимало його творчих мрій тут не здійснилися — Річард III, король Лір і Шейлок В. Шекспіра, Сірано де Бержерак Е. Ростана. «Ти ще не награвся?» — запитували артиста, якому не виповнилось і шістдесяти. Бучма у кожній, найменшій ролі творив крупний, неординарний характер, складну особистість. Він уникав одноклітинної типовості, йдучи до вищої, філософської узагальненості через виокремленість, неповторність своїх героїв. «У кожній ролі шукай складний характер», — так називалася одна з його статей. Таким чином Бучма повертав глядачем майже знищене реаліями життя, призабуте почуття їхнього права на особистість, на індивідуальність, на власний вибір долі. У буремні часи Другої світової війни Бучма очолював одну з фронтових бригад франківців, був на Сталінградському й Донському фронтах під час вирішальної битви на Волзі. Амвросій Максиміліанович, відʼїжджаючи на фронт, сказав стурбованим рідним: «Я привезу вам перемогу». Конфліктних ситуацій Амвросій Максиміліанович намагався уникати, не вступав у суперечки інколи просто іронічно схиляв голову до правого плеча і йшов геть. Але міг і вчасно сказати вагоме слово. Після війни, коли влада розгорнула боротьбу з «безродними космополітами», в кожному колективі обовʼязково треба було викрити таких «ворогів». У франківців під нищівну критику потрапили художник Матвій Драк і режисер Борис Балабан. На третій день виступів та звинувачень, Бучма підвівся і сказав: «Що ви причепились до Матюші? Художник робить те, що йому накаже режисер. … я працював у Леся Курбаса головним артистом, то починайте з мене, а не з них». На тому все й скінчилось. Багато допомагав акторській молоді — творчо й матеріально. Одержавши в Москві у червні 1941-го гроші Сталінської премії за «Украдене щастя», Амвросій Максиміліанович купив своїм студентам-акторам, що переходили тоді на четвертий курс, відрізи тканин — хлопцям на вихідні костюми, дівчатам на концертні сукні. Пошити завадила війна… Повоєнний студент Кость Степанков згадував, що коли він тяжко хворів у гуртожитку, худрук його курсу Бучма навідав свого учня і залишив сусідові, майбутньому відомому театрознавцю Юрію Бобошку, чимало грошей, щоб хворий отримав достатнє харчування. Він багатьох вивів у майстри через партнерство, репетиції, аудиторії Театрального інституту, порадами й коментарями, наче спроквола кинутим словом, жартом, самою своєю присутністю в театрі — Віктора Добровольського, Нонну Копержинську, Ольгу Кусенко, Аркадія Гашинського, Миколу Панасьєва, Костя Степанкова, Михайла Задніпровського, не кажучи про багатьох інших. Недарма в театрі його називали «батьком».