Христина ФЕДОРАК: «У кожній ролі шукаю свою органіку»

Нещодавно ми писали про прем'єру вистави «Безталанна» у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Роль Варки у цій виставі виконує Христина Федорак. Сьогодні Христина — наша гостя.

— Що можете розповісти про співпрацю з режисером Іваном Уривським?

— «Безталанна» — це наша третя спільна робота у Театрі Франка. А до цього була «Олеся. Забута історія кохання» у Київському театрі «Золоті ворота». Іван тоді ще працював в Одесі і приїхав, аби ввести мене у роль Мануйлихи у цій виставі. Тоді ми й познайомилися.

Він надзвичайно талановита людина. З цим режисером мріють працювати мої колеги не тільки з київських театрів, а й усієї України. Наразі це один з лідерів режисури в сучасному українському театрі. Ніколи не знаєш наперед, що він тобі запропонує. Всі його вистави різні, але у всіх можна прослідкувати стиль, почерк режисера.

Приміром, вистави Театру Франка «Лимерівна», «Пергюнт» і «Безталанна» дуже різні як драматургічно, так і за режисерською будовою. Але є щось подібне у тому, як він монтажно поєднує сцени, вибудовує колажі, які в нього переходи. Надзвичайно велику увагу приділяє світлу, музичному оформленню. Іван наголошує, що для нього дуже важливий монтаж сцени. «Пергюнт» у нас вийшов казковий, колажний. Всі персонажі дуже яскраві, великій подієвий ряд. Від початку до кінця дії проходить багато часу. І кожна сцена, це немов спалах, кадр з фільму.

А в «Безталанній» з цим простіше. Тут вибудовується досить зрозумілий сюжет. Є любовний трикутник і навколо нього все обертається.

— Зіграти роль Варки запропонував режисер?

— Так. І думаю, що важко знайти артистку, яка б не хотіла зіграти цю роль. Для мене, чесно кажучи, ця робота стала несподіванко, була приємно здивована.

Коли читаєш п'єсу, то сприймаєш Варку як дівчину, що «вішається» на всіх хлопців, першу дівку на селі, яка користується великою популярністю у представників протилежної статі. А я прагнула відсторонитися від такого трактування персонажу, як його розуміє більшість. Визначила для себе інший напрямок.

Під час репетицій Іван Уривський давав місце для творчого пошуку і цей образ ми створювали разом. Зрозуміла, що треба спробувати для себе щось нове. Чим більше працювали над матеріалом, заглиблювалися у нього, тим більше розуміла, що ми з Варкою різні. І це круто. Адже шукаючи персонажа ти сама розвиваєшся, знаходиш у собі нові грані. Це дуже цікавий процес.

Мені близько те, що Варка вільна у своїх поглядах, своїх думках, своєму виборі, своєму слові. Якщо ж хоче щось змінити, то намагається докласти до цього зусиль.

Вона пішла заміж за Степана, бо пообіцяла собі, що піде за першого зустрічного. Ми радилися і думали чи можливо таке зараз. Коли писалася п'єса, то може так і було. Але чи зможе сьогодні дівчина кохаючи хлопця при маленькій сварці (а в п'єсі це була навіть не сварка, лише хтось когось неправильно зрозумів) прийняти для себе рішення, яке повністю змінить її життя? Мені, наприклад, це не зрозуміло і не близько. Я б ніколи не рубала так з плеча, як моя героїня.

Зібралася дуже потужна творча команда молодшого і старшого поколінь франківців. Я вкотре переконалася, як це круто працювати на одній сцені зі справжніми корифеями, народними артистами. Вони тобі допомагають, а ти у них вчишся. У нас не було поділу хто старший, хто молодший. Хто більш чи менш досвідчений. Всі працювали на одну справу. Ми довірилися нашим старшим колегам, а вони — нам.

Прекрасні колеги — народні артисти України Ірина Дорошенко та Олексій Богданович (з паном Олексієм ми вже працювали у виставі «Війна» — режисер Давид Петросян). Ми, молоді актори, бачимо як вони працюють, і не тільки вчимося у них, а й отримуємо справжнє задоволення від цього процесу. Вони добре розуміють молодого режисера, який нетрадиційно трактує п'єсу Івана Карпенка-Карого.

Молоде покоління у виставі — це наш любовний трикутник, Акмал Гурезов, Віра Зінєвіч і я. З цими акторами я вже також разом працювала. Вони неймовірні партнери. Дуже важливо, щоб усі троє були в ансамблі. Це, насамперед, історія про цих трьох персонажів і на нас лежить найбільша відповідальність. У глядача особливо прискіплива оцінка роботи нас трьох. Тому було важливо, аби між нами склався творчий тандем.

Декорації досить прості і непобутові. Вони не показують де й коли відбуваються ці події. Мені дуже подобається, що вони не прив'язують нас до якихось рамок. Глядач бачить на сцені стерню, де ти можеш загубитися, заблукати. Також її можна поламати, або заховатися в ній. Вона дуже сценічна, ігрова. А це допомагає акторові.

Я вже говорила про те, що працювати з Іваном надзвичайна мистецька насолода. У нього прекрасне бачення музики і світла у виставі. Всю музику він знайшов сам ще перед тим, як почав роботу над виставою. Не можна сказати, що музика це доповнення. Вона — повноцінний персонаж. Музика та світло дихають разом з акторами в унісон. Коли музика, світло, сценографія, актор з його внутрішніми переживаннями складаються в один пазл — це, як мені здається, і є мистецтво.

Під час роботи над виставою у мене завжди виникають сумніви. А прем'єра не ставить крапку, це ще не кінець роботи. Звісно, певний відрізок був зроблений. Відбувся певний етап. Але пошуки тривають і таких етапів буде ще багато. Є речі, які мені подобаються, в яких я виросла. Але є ще багато незрозумілого, до чого потрібно прийти внутрішньо. Буду й далі шукати…

— Багато хто вперше запам'ятав Вас у виставі «Буна».

— Ця вистава для мене особлива, бо з неї почався мій творчий пошук, мій творчий шлях. Коли почали працювати над нею, я ще навчалася на другому курсі і до цих пір граємо її на камерній сцені Театру Франка.

Вистава створювалася за місяць-півтора, коли ми поїхали в село і там у принципі її й поставили. А приїхали до Києва й перенесли на сцену Навчального театру. Зізнаюся, образ було робити складно, бо навчаючись на другому курсі ще багато чого не розуміла. Не мала професійного і сценічного досвіду, починала все з нуля. Мало просто зобразити образ. Треба ще внутрішньо відчути, що це за людина, яка вже прожила своє життя і сьогодні їй 80. Не все виходило одразу.

За більш ніж п'ять років вистава дуже змінилася. У роботі над створенням образу Буни мені дуже допоміг режисер Давид Петросян. Кожна наша репетиція починалася з тренажів та етюдів. Не можна були прийти з вулиці і відразу починати сцену. Проводили тренаж на пошук персонажу, його характерність, пластику і тільки після цього поступово входили в репетиційний процес.

Давид і сьогодні приходить на репетиції, щось підказує. Робота над виставою триває. Перед кожним показом ми збираємося на прогін, щось пропонуємо одне одному. Завжди імпровізуємо. Такий матеріал дозволяє це робити.

Також наші спільні з Давидом роботи — «Війна», «Земля» і «Кассандра». Зустріч з цим режисером стала доленосною. Ми вчилися разом. Він на режисерському, а я на акторському курсі. Вважаю Петросяна своїм вчителем і наставником. Завдяки йому досягла того, що сьогодні маю. Довіряю його творчому смаку, він неймовірно цікава творча особистість, має свій стиль. Дуже добре відчуває матеріал і персонажа. Актор для нього на першому місці. Давиду треба просто довіритися і робити все те, що він пропонує. Він любить, коли між ним і актор відбувається діалог, так іде творчий пошук.

Всі чотири мої ролі в його виставах дуже різні. Якщо у вже згаданій «Буні» я граю бабусю, то у «Війні» 14-річну дівчинку зі своїми психічними проблемами. «Кассандра», прем'єра якої відбулася минулого театрального сезону, також складний матеріал.

А «Земля» — наша перша спільна з Давидом робота на сцені Театру Франка. Я граю у парі з Іваном Шаруном, виконую роль Рахіри. Намагаюся відійти від стереотипного бачення свого персонажу. У нашому трактуванні ця пара -недолюблені по своєму діти зі своїми проблемами. Вони діють так не тому, що погані. Насправді ці герої прагнуть щастя.

Маю за честь працювати з такими режисерами як Давид Петросян та Іван Уривський. Робота з ними — одне задоволення. Разом з колегами з нетерпінням чекаємо, що вони ставитимуть далі. Мріємо потрапити до їхніх нових робіт.

— У виставі «Верба» за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня» (режисер Сергій Маслобойщиков), де Ви грає Мавку, мене особливо вразило сценографічне рішення.

— На сцені бачимо пилораму, ліс уже порубаний. Зрізали дуб, про який говорить дядько Лев. Всюди тирса, чути голос пилок. Це зовсім не традиційна «Лісова пісня», до якої ми всі звикли. Намагаюся зробити нетрадиційною і свою героїню, думаю, що до певної міри в мене це виходить. Це на хрестоматійна лірична героїня, яка стала жертвою. В моєму трактуванні це зовсім не жертва.

— Якщо у більшості вистав Ви почали працювати з дня прем'єри, то у постановках Петра Ільченка «Кайдашева сім'я» та «Шельменко-денщик» це вводи. Чи відрізняється якимось чинок специфіка робіт над виставами?

— Звісно відрізняється. Коли тебе вводять у виставу, то з'являється певний острах. Бо ти заходиш у виставу, яка вже має свою історію, в якій є певне коло людей, що створювали її і грають у цій виставі багато років. («Шельменко-денщик» на сцені вже понад 20 років, а «Кайдашева сім'я» — 13. І весь час вони користуються великою популярністю у глядачів).

Виставу зазвичай випускають за 4−5 місяців, а на ввід дають два тижні. У кращому випадку в тебе є 2−3 репетиції. Ти шукаєш партнерів і десь репетируєш в з ними по авдиторіях. Ніхто для тебе не буде будувати декорації, збирати весь акторський склад. Щоправда маєш один прогін у день вистави.

З цим маєш вийти на сцену. Як би добре ти не був у темі, як гарно не знав би матеріал, все рівно будеш боятися завадити комусь з партнерів чи забути текст. Перші виходи дуже акуратні, стримані. Має пройти певний час, перш ніж почнеш вільно «плавати» у виставі, привносити в неї щось своє.

Петро Ільченко присутній практично на кожній своїй виставі. Дуже відповідально ставиться до репетицій, кожного нового вводу акторів. Завжди щось тобі підкаже, допоможе.

— Також Вас ввели у виставу Дмитра Богомазова «Morituri te salutant», а ще Ви граєте в його постановках «Коріолан» та «Украдене щастя».

— Це був для мене великий подарунок долі. Ще навчаючись в Національному університеті театру, кіно і телебачення передивилася виставу «Morituri te salutant» більше 10 разів. Вважаю цю постановку однією з кращих камерних вистав в Україні. Вона мені дуже близька, бо я сама народилася на Західній України, а Василь Стефаник — один з найулюбленіших моїх письменників. Добре розуміла про що актори грають і навіщо. Відчувала цю виставу як жодну іншу. Кожна акторська робота була як приклад. І коли Дмитро Михайлович сказав, що у мене буде ввід у цю виставу, то я відчула величезну відповідальність. Хоча, звісно, дуже цього хотіла. Виставу грають вісім років. Її показали вже 100 разів. Отож, постановку встигли побачити багато людей. Це колективна, ансамблева вистава, яка має високу планку. І цю планку потрібно тримати.

«Коріолан» був першою виставою для нашого набору. Ми прийшли до театру влітку. У вересні приступили до роботи, а в грудні вже відбулася прем'єра. Страшенно хвилювалася. Це була перша робота на великій сцені, до того ж з головним режисером театру. Але репетиції проходили весело, постійно відбувався творчий пошук. Тут у мене зовсім невелика роль. Спочатку призначили на городянина, а зараз граю вольська. Працюючи в такій виставі набуваєш неоціненний досвід. Маєш можливість бути на сцені разом з відомими акторами, разом з ними щось творити.

В «Украденому щасті» у мене вже більша роль. Граю Настю Бабич — сусідку і подругу Анни. Було важко почати роботу над виставою. Мали багато варіантів того, як це зробити. Зрозуміли це лише тоді, коли перейшли з класів на сцену. Дмитро Михайлович почав змінювати багато сцен. Не став винятком і початок. Мрію ще попрацювати з Дмитром Богомазовим вже у більшій ролі, щоб краще його зрозуміти як режисера.

Граю як комедійні, так і характерні ролі. Вже говорила, що мої героїні дуже різні за віком. У кожній ролі намагаюся знайти свою органіку, незалежно чи граю нашу сучасницю чи героїню з класичного твору. Для мене важливо, щоб мій персонаж був живий. Аби він бачив, відчував, розумів і діяв.

— А яке місце у Вашому житті і творчості посідає кіно?

— Зізнаюся, що хотіла, аби його було більше. Коли ще навчалася на четвертому курсі, мене запросили на мюзикл «Гуцулка Ксеня». Там була маленька роль, але думаю, що дуже яскрава. З моїм колегою по Театру Франка Віталієм Ажновим граємо закохану пару Марічку та Юрка. Це такі собі гуцульські Ромео і Джульєтта. Дуже вдячна режисерці Олені Дем'яненко, що взяла студентку без досвіду у справжнє кіно.

Потім були серіали. Особливо запам'ятався — «Спіймати Кайдаша». Це наша спільна любов. Серіал, в який спершу не вірив ніхто з продюсерів та директорів телевізійних каналів. Творча група — це люди як дійсно працювали на ідею, мали велике бажання, аби цей серіал вийшов. Всі довірилися авторці сценарію Наталці Ворожбит. Вона була кураторкою проєкту, щодня приходила на зйомки. Разом з режисером проводила кастинг, брала участь у проведенні кінопроб.

Серіал відкрив багато акторів, які до цього були малознані, або взагалі вперше з'явилися на екранах. Робота відгукнулася в людях, їм дуже сподобався цей серіал. Мене й досі запитують чи буде другий сезон. Відповідаю, що ні. Для Наталки Ворожбит ця історія закінчилася. Але глядацькій інтерес підтверджує, що треба знімати такі історії. Якщо вони живі. Якщо вони про нас.

Нещодавно Сергій Маслобойщиков завершив зйомки фільму «Яса». По суті це мій дебют у кіно як виконавиці головної ролі. Спершу покажемо стрічку на фестивалях. А наступного року має відбутися загальноукраїнська прем'єра.

А ще дуже люблю подорожі до Карпат. Вони допомагають мені перезавантажитися. Завжди відкрита до пропозицій щодо нових зйомок у кіно.

Е. Овчаренко. Слово Просвіти