Минуло двадцять років відтоді, як у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем'єра вистави «Мартин Боруля» за п'єсою Івана Карпенка-Карого (режисер-постановник Петро Ільченко). Майже всі покази вистави відбуваються з аншлагами. Значна заслуга у цьому беззмінного виконавця головної ролі, народного артиста України Володимира Коляди. Сьогодні Володимир Андрійович — наш гість.
— Пригадайте будь-ласка як створювалася ця вистава.
— Вистава «Мартин Боруля» робилася в муках. А якщо щось створюється у муках, то, зазвичай, виходить добре. Спочатку п'єсу Івана Карпенка-Карого не хотіли брати до постановки, бо вже запланували до репертуару інші вистави. І ми з режисером Петром Ільченком домовилися, що будемо працювати позаурочно. Збиралися у вільний час і помаленьку ліпили виставу. Коли вона була готова, то показали художньому керівництву театру. Вистава сподобалася, нам дали добро і ось вже два десятиліття виходимо з «Мартином Борулею» до глядача.
Роль Мартина Борулі мені запропонував режисер. Це була надзвичайна пропозиція. Пам'ятаю, коли я тільки прийшов до театру, то спершу грав Надзієвського у постановці народного артиста України Володимира Скляренка. А коли зайшла мова про нову постановку, то мені вже захотілося зіграти Мартина Борулю. Але зіграти так, як ще не грав ніхто. І ми почали творити. Шукали на репетиціях, обточували, потім росли на глядачеві. Вистава стала популярною. Сьогодні разом з «Кайдашевою сім'єю» та «Поминальною молитвою» вона входить до тих вистав, які найбільше любить глядач. Сподіваюсь, що вистава матиме таку популярність ще не один рік.
— Пам'ятаєте, як вперше виходили на сцену у цій виставі?
— Звісно ж, було хвилювання. І це не дивно. Так завжди буває на прем'єрах. Актори ще не притерлися один до одного, плаває текст. Хтось може його забути. Отож інколи треба було зімпровізувати, викрутитися, виручити товариша. Загальновідомо, що вистава, це живий організм. Велике значення має підбір акторів, щоб вони були однодумцями, об'єднаними однією метою. Бо коли у виставі збираються актори, де кожен тягне на себе, то нічого путнього не вийде. На щастя у «Мартині Борулі» зібрався хороший колектив.
Мені подобається, що в залі не побачиш байдужих обличь. Люди з великою увагою і навіть напруженням спостерігають за тим, що відбувається на сцені. Це ми ставимо глядача в такі умови. У нього виникає інтерес до вистави, за рахунок цього вона росте. А в кінці — оплески. Люди не поспішають виходити з зали, довго аплодують, дякують.
Думаю вистава дуже актуальна сьогодні. Ми намагалася показати, що за більше ніж сто років майже нічого не змінилося. А такі герої як Мартин Боруля багато в чому нагадують сучасну буржуазію.
— Чи змінилася за ці роки сама вистава?
— У процесі роботи ми вилучили деякі моменти, які не мають змістового навантаження. Йдемо основним руслом, аби людям були зрозуміли головні думки. Думаю, що нам це вдається.
Кожна нова вистава народжується від глядача. Кожен вечір — інший глядач. Я це відчуваю по настроям залу, як він реагує на різні речі. Буває, що спочатку глядач пасивний. А коли ми його «розігріємо», то він починає реагувати на кожну репліку. Коли це відбувається, то починаєш розуміти, що вистава народилася.
За двадцять років крім мене у виставі змінилися майже всі актори. Роль Мартина виконую лише я, це велика відповідальність, адже якщо захворів, то доводиться замінювати виставу. Думаю, що з часом крім мене ще хтось гратиме цю роль.
Роль Палажки грає моя дружина, заслужена артистка України Валентина Ілляшенко, а в іншому складі — заслужена артистка Леся Липчук. Серед виконавців інших ролей — народні артисти Назар Задніпровський, Олег Шаварський, Валерій Дудник, Анатолій Гнатюк, Володимир Ніколаєнко, Петро Панчук, заслужені артисти Олексій Паламаренко, Євген Свиридюк, Павло Піскун, Дмитро Завадський, Євген Мозговий та інші.
— Як у виставі з'явилася імпровізація з вусами?
— Одного разу під час вистави коли я розмовляв вус почав відклеюватися. Відвертаюся, підклеюю, повертаюся і починаю говорити, а він знову теліпається. Народ у залі сміється. Актор, який грав Омелька, не розгубився і каже: «Це тому, що ви в цьому місці дуже кричите. Якщо не будете кричати, то й вус не буде відклеюватися». Потім коли я кричу, він мені говорить: «Не кричить, бо вуса знову відклеються». Я починаю говорити пошепки. (Усміхається).
У виставі багато імпровізації. Люди це добре сприймають. Їм подобається.
— Виставу «Шельменко денщик» за п'єсою Григорія Квітки-Основ'яненка теж створювали у вільний від роботи час.
— Це було ще до «Мартина Борулі». Коли вже вистава була готова, то спочатку керівництво театру планувало, що її покажуть лише кілька разів. На прем'єру прийшли студенти театрального інституту. Вони влаштували справжній фурор, кілька раз викликали нас на біс. Після цього дирекція зрозуміла, що це справжній успіх. Відступати було нікуди. І ось уже 22 роки вистава у репертуарі головної сцени країни.
Вистава має давню історію. У Москві в Малому театрі роль Шельменка грав українець Михайло Щепкін. А я граю у виставі Шпака, це дуже цікавий персонаж. В іншому складі цю роль сьогодні виконує Олексій Паламаренко, який раніше грав Скворцова. Коли я прихворів, то він виявив бажання грати цю роль. Зіграв добре, в яму не впав (усміхається).
— Вже тринадцять років «Кайдашева сім'я» — одна з найулюбленіших вистав багатьох глядачів. У цьому, на Вашу думку, секрети популярності цієї постановки?
— Те що відбувається у виставі проходить практично через кожну українську сім'ю. Свого часу запросив на неї Вадима Козаченка, який тоді був віце-прем'єр-міністром України. Він сказав: «Настільки повчальна історія стосунків між дітьми, невістками. У кожного з нас це відбувається. У кожній родині». Саме тому вистава така сучасна.
Дуже важливо які колектив знаходить барви, аби відтворити цей матеріал, зачепити душу глядача. Я граю у виставі Кайдаша. Згадую сцену в якій він говорить з синами. Коли Лаврін відмовляється йти косити ячмінь я його запитую: «Так, що може й тобі як Карпові частку поля виділити?» На що він мені відповідає: «Ваша частка — моя частка. Як ви помрете, то все буде моє». Батько від цього дуже стривожився, почав більше випивати: «Був я колись Кайдаш, міцний Кайдаш, а тепер що — Кайдашик. Заженуть мене сини з невістками у могилу, ой заженуть…» Це геніально.
Ми не мали п'єси, а робили виставу по повісті. Намагалися вибрати ті моменти, які б найкраще характеризували Кайдаша, Кайдашиху, всіх інших. По суті це була лабораторна робота. Кожен приносив свої ідеї, разом обирали кращі. Можливо хтось спочатку й ображався, що його варіант не підійшов, але врешті погоджувався. Зараз ця вистава немов кристал. Тут дуже добре виписані обряди сватання і весілля. Виставу всюди приймали добре. Особливо запам'яталися гастролі до Севастополя, де глядачі завжди з нетерпінням чекали наші вистави «Кайдашева сім'я» та «Шельменко денщик». На жаль це вже у минулому.
Дуже люблю грати в українській класиці. Подобалася вистава «Хазяїн», де я грав Золотницького. Мені дуже імпонують думки, які він висловлював. Шкода, що цю виставу вже зняли з репертуару театру.
— Всі ці вистави поставив режисер Петро Ільченко.
— Мені пощастило, що ми зустрілися. Петро Іванович теж говорить, що наша співпраця багато чого народила. Всі ці вистави дуже любить глядач — голосує за них ногами, купує квитки і йде до театру. А раз йде глядач, значить вистави продовжують жити.
Також я добре попрацював з Дмитром Богомазовим у його виставах «Каріолан» та «Ліс». Це тонкий і гнучкий режисер, мені він до душі.
Дмитро Чирипюк гарно зробив виставу «Поминальна молитва». У попередній редакції цієї вистави, яка мала назву «Тев'є Тевель» грав Богдан Ступка. Це було неперевершено. Тричі возили виставу до Нью-Йорка. Як там її приймали українці та євреї. Нас вразило як люди скучили за театром. Також побували з гастролями у Чикаго, Філадельфії, Балтіморі. Зараз роль головного героя виконує Богдан Бенюк, теж чудова робота.
— Ви з дружиною разом і в життя, і на сцені. Чи не складно?
— Ні, я б навіть сказав навпаки. Вона щось підказує мені, я їй. Таку дружню пораду не завжди отримаєш від якогось іншого актора. Буває приходить син додому і запитує: «Ви що сваритесь?» Відповідаємо: «Ні синок, ми текст повторюємо» (Усміхається). Щоправда син обрав собі інший шлях, працює юристом.
— Багатьом театралам запам'яталася вистава «Постіль брати будете», де Ви теж граєте разом з дружиною.
— Цю виставу поставив Олексій Кужельний у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» за п'єсою Анатолія Крима. П'єса була написана російською мовою. І сьогодні з успіхом йде у багатьох театрах Росії та Казахстану.
Коли прочитав п'єсу, то сказав, що ні. Я український актор і думаю по-українськи. Звісно міг би вивчити текст. І раніше мав досвід роботи в кіно російською мовою. Але чи було б це мені до душі? Ні.
Тоді автор говорить: «Ти гратимеш українською, а героїня — російською». І все це у виставі так природно сплелося. Так часто буває у житті, що він україномовний, вона — російськомовна. Чи навпаки. А в кінці героїня теж переходить на українську мову і каже: «Це в мене немає ніяких захоплень? Є!»
Під час останнього на сьогодні показу люди приймали цю виставу дуже добре. Для них такий матеріал — справжня віддушина.
— Що вплинуло на вибір професії?
— Мій батько брав участь у драматичному гуртку. Розказував мені, що грав у «Безталанній», їздили з цією виставою по навколишніх містах і селах. Приїхали і до нашого села. Після вистави були танці. Там він познайомився з мамою, потім у них народилося троє дітей. А в батька на все життя залишився смуток, що вже не можна вийти на сцену. Саме від нього у мене з'явився інтерес до драматургії, до театру.
Коли мені було шістнадцять років, то я вже сам брав участь у драматичному гуртку в будинку культури міста Червонограда. Спочатку мав зовсім маленькі ролі, але вже це було для мене щастям. Цікаво було спостерігати за самодіяльними акторами як вони готуються до вистав, вчать текст. Ця творча атмосфера поступово затягувала. Потім жодного разу не пошкодував, що обрав цей шлях.
У Львівському театрі Марії Заньковецької була театральна студія. Сергій Сміян, який тоді був художнім керівником театру, запропонував мені вступати до цієї студії. З нетерпінням чекав цієї миті. Закінчую школу, приїжджаю до Львова з документами, а мені кажуть, що в цьому році набору до студії вже не буде. Актори порадили їхати до Києва і вступати до театрального інституту, або студії при Театрі Франка. Обрав студію. Серед моїх викладачів були Анатолій Скибенко і Кость Степанков. Назавжди запам'ятался слова Анатолія Порфировича, що навіть якщо тобі дають епізодичні ролі, то їх треба грати так, щоб була завершена доля цього персонажа.
Дипломною була вистава «За двома зайцями», де я грав Голохвастого. Вистава людям сподобалася. Дирекція дозволила її показати ще один раз. Після другого показу до нашої гримвбиральні підійшли Наталія Ужвій та Євген Пономаренко, покликали мене. Наталя Михайлівна і каже: «Молодий чоловіче, ви стільки витратили енергії, що можна було б цілий місяць грати вистави. Бережіть себе, бо ви так себе спалите». Відповідаю, що грав лише дві вистави і треба було викладатися. Спитала, де в я хотів працювати. Сказав, що в Театрі Заньковецької. А коли запитала чи не хотів би працювати в Театрі Івана Франка, то відповів, що міг би про це тільки мріяти. На розподілі запропонували грати на головній сцені країни. Це було неймовірне щастя.
Щоправда грати тут став не відразу. Призвали до армії. Служив в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округа. Об'їздив з ансамблем весь колишній Радянський Союз, часто доводилося бувати у Луганську та Донецьку.
Коли повернувся до театру то першою була роль Раду Попеску у виставі за п'єсою Миколи Зарудного «Вірність». Також з ранніх робіт особливо запам'яталася невелика роль у виставі «Олені» Олекси Коломійця.
— Маєте досвід роботи в кіно?
— Дуже цікавими були зйомки фільму Леоніда Осики «Гетьманські клейноди», в якому я зіграв Гомиру. Поруч грали відомі актори. Зйомки відбувалися у місті Острог на Рівненщині. Відкрив для себе цей неповторний край. Цікавим також був досвід роботи у фільмі «Як гартувалася сталь», який знімали разом з колегами з Китаю. Але кіно це інша професія, з іншими законами. Мені все ж більше подобається театр.
— Нині у Театрі Франка завершується робота над виставою «Руїна» за п'єсою Марка Кропивницького, яку теж ставить Петро Ільченко.
— Гратиму у ній Кулика. Вистава дуже перегукується з сьогоденням. Все розпродається, кожен намагається обдурити один одного. Відносини між героями нагадують стосунки між нашими депутатами. Зробили комедію. Побачимо, що скаже глядач. Думаю, що буде цікаво.
Е. Овчаренко. I-UA.TV
