Сім довгих років Леся Українка працювала над драматичною поемою «Кассандра». Опісля публікації цього твору низка критиків звинуватила поетесу в тому, що вона геть відірвалась у своїй творчості від реалій сучасності та українського народу, бо її поглинули екзотичні сюжети. Та чи дійсно цей сюжет такий відірваний від реалій української історії і народу, як стверджували тогочасні критики?
Злам епох, еллінсько-троянська війна, яка триває роками і серед цього пекла в облозі доля пророчиці Кассандри, на якій лежить кара богів – її пророцтвам не те, що ніхто не вірить, а ще й здебільшого сприймають як прокляття. Леся Українка пише свою поему з 1901 по 1907 роки, на своєму зламі епох, відчуваючи невідворотне, відтак і вкладає у свою Кассандру чи то свідомо, чи мимовільно багато автобіографічних елементів, проте робить це скромно, не претендуючи на роль пророчиці.
Сьогодні у 21 столітті Україна-Троя продовжує стояти на своєму зламі, 7 років писалася «Кассандра» і вже 7 років на теренах сучасної держави війна. Саме у цей час принагідно до 150-річчя від дня народження Лесі Українки через півстоліття від першої постановки на сцену Національного театру Франка вертається нова пророчиця. Давид Петросян береться здійснити морально-естетичну оцінку подій міфу, в якому аналізує конфлікт пророка і народу, війну і правду як загальнолюдські універсалії.
Режисер не намагається вставати на рейки кон'юнктури і адаптувати Лесин текст до горизонталі конкретних сучасних подій. Йому вдалось віднайти історичну горизонталь, яка пронизує століття та епохи, а відтак за допомогою сценічної мови відтворити закладену поетесою загальнофілософську концепцію історичного розвитку.
Давид Петросян запускає механізм вистави, спираючись на концептуальне сценографічне рішення Даниїли Колот. В основі цього рішення – драбини і їх нагромадження у складну конструкцію, яка стає максимально функціональним майданчиком для втілення головних ідей. Драбина – поліфонічний символ, який можна зустріти в багатьох міфологіях. Передусім це зв'язок різних рівнів буття, двостороння або тристороння комунікація: люди і боги, небо і земля, й нижчий світ – світ демонічних сутностей і померлих. Крім того, драбина – біблійний символ розп'яття чи сходження з хреста. У контексті психологічної драми Кассандри не варто забувати й про існування так званої духовної драбини, як засобу сублімації духу. Безсумнівно кожен з цих ідейних вузлів так чи інакше втілиться у виставі. Сама ж конструкція спрацює у двох кульмінаційних точках: спочатку як Троянський кінь, а потім як Голгофа для духу Кассандри. Крім того цілісні символічні акценти з райськими червоними яблуками, що будуть падати просто з небес, чи живими книгами, що нестимуть в собі зброю, зовсім не перевантажують сценічне рішення, а лише підкреслюють основні концепти Лесиної думки. Не можна не відмітити й музичне рішення вистави, адже музика стає настроєвою основою дії, а також прихованим міцним швом всієї конструкції вистави. Тут звучатимуть і зразки класичної музики, зокрема імпресіоніста сучасника Лесі Українки Моріса Равеля, або твори сучасного естонського композитора Арво Пярта. Однак це тільки декілька імен з палітри вжитої в цій виставі музики, і так видається, що про неї можна було б писати окремий огляд.
Цілком очевидно, що режисер ставить надзадачу для актора – віднайти гармонію між акторським втіленням поетичної мови, пластикою (хореограф Ольга Семьошкіна) і майже акробатичною роботою зі сценографією. І цей складний механічний годинник працює точно.
Ксенія Баша в образі Кассандри у свої очах відображає ту саму «Stabat mater» – скорботну Матір свого народу, яка ніби постала на картині в звучанні середньовічної католицької секвенції. Вона грає свою Пророчицю одразу з високої ноти, що вимагає від актриси надзусиль для втілення динаміки ролі. Попри це пристрасть і надрив Кассандри Ксенія Баша яскраво протиставляє своєму тихому божевільному відчаю.
Кассандра – та, що не сходить зі сцени протягом всієї вистави і зав'язує на собі нитки всіх інших образів твору. Тож можна будувати пари взаємодій. Кассандра – Гелена (Світлана Косолапова) – це дух і плоть, некрасива правда і краса, що несе в собі війну. Недаремно саме Гелена довершить будівництво Троянського коня символічним елементом.
Кассандра – Долон (Олександр Печериця). Попри те, що лінія кохання менш яскраво представлена у творі, вона розпочинає низку внутрішніх втрат Кассандри. І втрачає вона себе передусім, як просто жінка, яка хоче кохати, саме тоді, коли не може вберегти свого колишнього нареченого від смерті.
Кассандра – Гелен. Це протиставлення якнайкраще відображає такі сучасні поняття, які Леся Українка ще не мала в лексичному арсеналі, як пропаганда та політтехнологія. Гелен – один з найсучасніших образів, адже проголошує точно описану маніпулятивну інформаційну стратегію. Акмал Гурезов з властивою йому здатністю до вияву демонічності надзвичайно тонко відображає цинізм свого образу, зазначаючи, що мова родить правду, а не навпаки. У його руках книга, як символ знань, одначе в них може бракувати сторінок, бо непотрібних легко можна позбутись. І віщує Гелен, як лжепророк саме те, що треба, однак пластика його демонструватиме часом згорблені й затиснуті позиції, що виражатимуть його вміння плазувати задля потреб влади.
Кассандра – Ономай. Не менш яскравий образ створив Павло Москаль, втіливши в своєму Ономаєві якості деспотичної маскулінності і марнославства. У цьому двобої Кассандрі доводиться боротись уже в рамках шлюбу за свободу й проти рабської покори. Концепція шлюбу, як вигідного контракту, для Кассандри абсолютно безглузда, що не менш актуально звучить сьогодні і звучало вже тоді в Лесині часи, як зародження феміністичних ідей.
Цю низку пар можна продовжувати, адже кожна з них – це крок Кассандри до власного самозречення, до трагічної відповіді на питання, чи є сенс в пророкові, який сам не здатен діяти. Глухому народу, якому легше бути безтурботними пташками-цвіріньками, не потрібні пророки, він жадає облесливої брехні, а віщунів гіркої правди тисячоліттями відправлятиме на Голгофу, на яку врешті і сходить Кассандра Давида Петросяна, адже:
«Завжди терновий вінець
Буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
На Голгофу, ніж хід тріумфальний»
Леся Українка
Рецензія: Д.Кашперська. PROтеатр
