«Важливо не втрачати себе за жодних обставин»

Дует Сумська — Хостікоєв: про театр, сім'ю та свободу.

Минулого тижня Наталія СУМСЬКА, провідна актриса Національного театру ім. І. Франка, була іменинницею. Вперше цей день народження замість бенефісу та оплесків армії шанувальників її таланту відбувся за зачиненими дверима, бо збігся з карантином, а Covid-19 порушив плани практично всіх людей у світі... Втім, ця пауза дала можливість поспілкуватися по телефону з Наталією В'ячеславівною, котра фактично виросла за лаштунками Львівського, а потім Запорізького драмтеатрів, вона разом із сестрою Ольгою продовжила акторську династію батьків — В'ячеслава Сумського та Ганни Опанасенко, а нині вже їхні діти грають на сцені і знімаються в кіно. Разом із чоловіком, відомим актором і режисером Анатолієм Хостікоєвим — цей творчий тандем дарує глядачам приголомшливі вистави, фільми та серіали. Сумська також є Музою, берегинею родинного вогнища й мисткинею, котра може зіграти все (універсальний талант — від комедійного до трагедійного — повсюдно Сумська неповторна)! А ще це мудра і гарна жінка, дружина, мати... Як зберегти сімейне щастя, про знакові ролі і що найбільше хвилює нині — наша розмова.

 «КОМЕДІЮ ТРЕБА ГРАТИ... СЕРЙОЗНО»

Якби знімали фільм про творчу пару Сумська — Хостікоєв, то назвали б «Зіркова династія» — про митців, котрі знають, що таке успіх, слава, про троянди і шипи, які трапляються на шляху до Олімпу, а першими кадрами міг стати запис супераншлагової вистави «Синьйор із вищого світу», яку 2003 року подарувала публіці перша українська антреприза «Театральної компанії Бенюк — Хостікоєв», де Анатолій Георгійович виступив режисером та виконавцем ролі глави великої італійської родини Леоніда Папагатто. У тій постановці грала зіркова компанія — «сімейна мафія майстрів», як критики охрестили склад виконавців вистави, бо там справді зібралася суперкомпанія Хостікоєвих — Сумських, а той креативний «Синьйор...» мав шалений успіх. Публіку вабило те, що на сцені виступали учасники попередніх та діючих шлюбів, а програмка використовувалася як лоція для розгадок, хто є хто, і це додавало дійству подвійного драйву...

— Завдяки комедії Д. Скарначчі та Р. Тарабузі й постановці «Синьйор із вищого світу» вперше всій нашій родині довелося пожити, побути разом в одній виставі, — пригадує Н. СУМСЬКА. — Це тривало років п'ять-шість. Я дуже вдячна чоловікові за цю його ідею, бо фактично Анатолій тоді об'єднав усю родину і ми мали нагоду частіше бачитися й працювати разом. Проте рідними людьми ми були до... третього дзвоника, а коли починалася вистава, на перше місце виходив професіоналізм. Взагалі-то, родиною непросто працювати, бо всі мають свої пріоритети і вподобання. Але тут усі свої, а чужій людині ти не скажеш того, що можеш сказати близькій... Сюжет п'єси відповідав ситуації, яка складалося в реальному житті, і для кожного в нашій великій акторській родині були цікаві ролі. Той час я згадую з трепетом. Хоча спочатку Анатолій трохи побоювався, як нам буде спільно працюватися. І тому йому як режисерові на репетиціях інколи доводилося подвійно терпіти, стримуючи свій запальний характер. Проект виявився унікальним, і з «Синьйором...» ми об'їздили всю Україну — в деяких обласних центрах навіть грали по кілька разів, а глядачі завжди дуже тепло сприймали постановку.

Знаєте, мене зацікавили автори цієї комедії, але, на жаль, більше ніяких інших творів Дж. Скарначчі та Р. Тарабузі не вдалося знайти... Хоча п'єса мала різні сценічні прочитання. Наприклад, ще 1981 року в Театрі ім. І. Франка «Мою професію — синьйор із вищого світу» поставив прекрасний режисер В. Оглоблін, і ця вистава стала рекордсменом — її грали 700 разів! У тій виставі молодий Хостікоєв приголомшливо грав Антоніо, а потім, уже у своїй версії — головну роль Папагатто. На мою думку, секрет успіху в тому, що комедію треба грати... серйозно.

— Ви актриса, ви можете переконливо грати настільки різні ролі, як Кайдашиха і Жанна Д'Арк, Еліза Дуллітл та Гурмижська, Гортензія і Дженкінс, Волумнія, мати Коріолана, і Матильда... Тобто на всі руки майстриня!

— Знаєте, в сімейній комедійній сазі (постановці В. Оглобліна) я спочатку грала дівчинку Фйореллу, потім Валерію — дружину головного героя, а коли вирішили ставити оновленого «Синьйора...», залучивши всю нашу творчу родину, то образ Валерії я передала своїй сестрі — Ользі. Вона дуже класно впоралася з цією роботою: у неї вийшов образ, з одного боку, замученої безгрошів'ям жінки, а з другого — людини, на котрій тримається цей галасливий дім... А я сама перескочила на образ тітоньки Матильди, до речі, й зараз продовжую її грати. Прем'єра поновленої вистави на франківській сцені відбулася 2014 року, а нині роль Папагато грає Назар Задніпровський — представник ще однієї театральної династії, популярний актор театру й кіно. У цій п'єсі стільки всього поєднано — і драми, і комедії, а тому виставу обожнює публіка, і щоразу вона іде з аншлагами.

— Ви з Анатолієм Георгійовичем — дві харизматичні особистості, живете і працюєте в тандемі. Мабуть, знаєте якийсь секрет, аби дома, в театрі й на знімальному майданчику все було гаразд?

— Так, зазвичай ми 24 години на добу разом. Є така велика сімейна наука, яку не я сама придумала, — це поступливість. Вважаю, що найперше саме жінка має передбачати настрої чоловіка, не загострювати ситуації, які можуть подеколи виникати, не накопичувати негативу... Хоча в кожній родині подеколи трапляються набряки. Напевно, секрет у тому, щоб зберігати шлюб і стосунки, позитив і настрій. Авжеж, ми живі люди, і подеколи емоції беруть над нами гору... Нам потрібно зберегти — мені в ньому, а йому в мені — це настрій для дому і для роботи. А ще треба вміти слухати іншого. Знаєте, той, хто очолює роботу — він же й стратег, і це допомагає у спільній роботі в громаді. Хоча зараз через пандемію коронавірусу все зупинилося: репетиції, вистави, гастролі, зйомки...

 «ДЕПРЕСІЇ НЕМАЄ, АЛЕ ЗА ТЕАТРОМ СУМУЄМО»

— Справді, зараз карантин, ізоляція... Як ви — динамічні, творчі особистості переживаєте цю паузу, чим займаєтесь? Що найбільше турбує?

— Перший тиждень, два було якось сумно. Якесь спантеличення — що ж відбувається в Україні й у світі? Все не вірилося, що карантин так надовго затягнеться... але ж ми актори й повинні уміти діяти за тих обставин, що склалися. Коли на пару днів Анатолій поїхав на село, бо трапились якісь справи, а я у квартирі залишилася сама і, як кожна жінка, знайшла собі купу хатніх справ: поралася, мила, чистила, прасувала і чимало справ зробила тих, до яких все ніяк руки на доходили через брак часу. Депресії немає, але за театром сумуємо. Мене рятує природа. Знаєте, свого часу всі тікали із села у місто, а зараз — навпаки. Я б навіть жила в селі, але робота не залишала можливості виїхати із міста надовго. Зараз багато часу проводимо в хатинці, яку колись давно купили в селі, господарюємо... Поливаю землю, яка дуже суха. Снігу взимку не було, дощів нині теж майже немає, і земля волає, просить води. Ходжу й поливаю дерева, кущі, квіти. То щось пересаджую, поліпшую. Сусідка сказала, що їй заважають наш виноград і хміль, то стараюся його відгорнути, аби був мир, іду на поступки. А абрикосу пересаджую уже вчетверте, і вона жива, гарно цвіла...

Нам зараз важливо не втрачати себе за жодних обставин! Найбільше мене турбує не карантин. Все одно він рано чи пізно закінчиться... Нині у нас складна, непевна політична ситуація, вирішується майбутнє нашої держави. Уже шість років, як іде війна на сході, анексований Крим, але про це говорять якось побіжно, є купа проблем, що не вирішуються. Бентежать і лякають людей подвійні стандарти наших можновладців. Усі чекають на зміни, але вони не відбуваються... Чим у цьому зарадити? Щоб кожен на своєму місці був чесним і патріотом України. Ми не повинні забувати й про тих, хто віддав своє життя за незалежність нашої країни.

 — Для акторів усі ролі наче діти, і в кожну вкладено частину серця, але останнім подарунком від А. Хостікоєва стала його антрепризна вистава «The Best», після якої критики назвали вас «українською Тіною Тьорнер»...

— Ця вистава — подарунок долі! Анатолій Георгійович не лише режисер і грає в цій виставі, а й автор тексту. Хоча, анонсуючи у ЗМІ про нову роботу, лукавив, що п'єса створена за мотивами ранніх оповідань американського письменника Артура Гейлі — автора романів «Отель», «Аеропорт», «Сильно діючи ліки»... але насправді сюжет — це все не з ніякого Гейлі, а твір Хостікоєва! Після прем'єри, яка відбулася в січні, він зізнався, що задоволений цією роботою, і похвалив нас, його партнерок по цій виставі — Людмилу Смородіну, Любов Кубюк і мене. І все, що він написав, нам вдалося здійснити на сцені!

 «ВИБИРАЮЧИ ТВІР ДЛЯ ПОСТАНОВКИ, ТРЕБА ЗАПАЛИТИ ТВОРЧУ КОМАНДУ»

 — В акторській професії випадок грає важливу роль, але якщо ловитимеш гав, то нічого не отримаєш... У вас колосальний список різнопланових образів, а яка роль вдалася вам найважче?

— Кожна роль народжується поступово, відбувається певне напруження, подеколи доводиться переборювати себе. Я покривила б душею, якби виокремила якусь одну, тому що кожна наступна роль є для мене важливою, кожна знаходить відгук у глядачів, про що я можу судити з їхньої реакції, оплесків, квітів, із того, що вони часто переглядають ці вистави. Дуже задоволена «Кайдашевою сім'єю», яка вже 13 років проходить з аншлагами, а зараз до постановки долучили молодих франківців. Працюючи над образом Кайдашихи, я згадувала своє дитинство, бабусю та її односельців...

Що ж до складнощів, то непросто вимальовувалася Флоренс Фостер Дженкінс у «Незрівнянній». Це історія про неординарну американку, котра жила в 1868—1944 роках і, не вважаючи на нескінченні докори у фальшивості її співу, була абсолютно впевненою у своєму таланті. У виставі є така фраза: «Флоренс — це приклад для тих, хто мріяв, та не смів»... Є в «Незрівняній» одна важлива й очевидна істина — втім, не вимовлена словами. Назвемо її щасливим незнанням. Доки артист ще не знає своєї долі (навіть успішної), він щасливіший, аніж коли він на вершині. Для мене Флоренс — самобутня жінка. Таких, як вона, ми можемо бачити на кастингах численних талант-шоу. Моя героїня впевнена у своїх силах, хоча часто виглядає просто комічною. Знаєте, навіть коли після прослуховування артисту кажуть, що він не має таланту, а він відчуває в собі творчий потенціал, то я знаю: рано чи пізно він заявить про себе. Хочеш виступати на сцені — працюй і вір у себе!

Шукала я фарби й для Рози Борисівни із «The Best». Знаєте, моя Роза спочатку була одеситкою — свого часу запросили до Південної Пальміри на антрепризу, яку ставив унікальний режисер, актор, поліглот, поет і читець Ігор Славинський, котрий, на жаль, помер 2018 року. Коли ми з Анатолієм обговорювали мою героїню, то вирішили, що Роза Борисівна має бути киянкою. До речі, імена персонажів «The Best» — це реальні особистості, котрих Хостікоєв пригадав зі свого дитинства і своєї біографії. Так, Агнеса Анатоліївна — актриса (Людмила Смородіна), яка першою навідується до ветерана (його грає Анатолій Георгійович), — так звали сусідку, коли 1960 року Хостікоєв мешкав на вулиці Володимирській, і то була рафінована інтелігентка. А Роза Борисівна — це класна керівничка Толі зі школи № 87 (по вул. Горького, нині Антоновича), яку він закінчив. До речі, пані Розі зараз 90 років, і мешкає вона в Австралії... Вона довідалася про нашу прем'єру, цікавилася, як вона пройшла. Раділа успіху. А образ громадської діячки Лесі Собко зіграла Любов Кубюк — це видуманий персонаж, але написаний спеціально для цієї акторки, а монологи, які промовляє її героїня, взяті з особистого життя.

— Ви працювали з різними режисерами, але Анатолій Хостікоєв — найулюбленіший, який знає всі ваші сильні сторони, а тому в його постановках кожна ваша роль — діамант...

— Ми з ним зосереджували спільні зусилля над тими п'єсами, які, на нашу думку, найбільше потрібні глядачеві. Вибираючи твір для постановки, треба запалити творчу команду, а потім вони запалюють серця глядачів. Люблю час репетицій, і на те, що щоразу вистава набирає обертів, надихає сприймання її публікою. Лише коли ви відчуваєте пульс — тоді постановка вийде вдалою. Ми з Анатолієм бували партнерами в різних виставах, які були в афіші франківців упродовж 18 — 20 років і на яких зростали покоління акторів та глядачів. Вистави-довгожителі завжди приваблювали людською та громадянською позицією.

«ТАКА ПОТУЖНА ТЕМА, ЯК СВОБОДА, АКТУАЛЬНА Й ВАЖЛИВА В УСІ ЧАСИ!»

— Можна сказати, що ваш творчий тандем поєднала музика, починаючи з легендарної рок-опери «Біла ворона»...

— Для мене роль Жанни Д'Арк і справді стала знаковою. Прем'єра рок-опери «Біла ворона» Юрія Рибчинського і Геннадія Татарченка в Театрі ім. І. Франка відбулася 1991 року. Ця подія збіглася з першими революційними паростками — студентське голодування на Майдані. Тоді ще й близько ніщо не віщувало тих катаклізмів, які чекали на нас через 20 з лишнім років... Постановка Сергія Данченка залишила відбиток не лише в Україні, а й у Європі — після наших гастролей. До речі, мені тоді навіть пропонували працювати у Віденському театрі, але я повернулася додому. Хоча сама ця ситуація допомогла укріпитися мені як актрисі, котрій до снаги ініціювати деякі драматургічні роботи. «Ворона» в афіші франківців була 12 років і стала знаковою в моєму особистому житті (невдовзі після спільної роботи над постановкою «Біла ворона» Наталія Сумська, яка грала Жанну Д'Арк, та Анатолій Хостікоєв, який грав нареченого Жанни — Жульєна, одружилися. — Т. П.). Взагалі, така потужна тема, як свобода, актуальна й важлива в усі часи!

2004 року відбулося відродження постановки «Біла ворона», в якій головну роль зіграла Юлія Вдовенко, котру Хостікоєв розгледів у проекті «Народний артист». А наш син Слава — йому тоді було дев'ять років — грав хлопчину-тінейджера, через якого ми намагалися поглянути на історію про Жанну Д'Арк. Це було друге прочитання рок-опери після Помаранчевої революції. Тобто вся ця легенда показана через дитину. Хоча В'ячеслав дебютував на франківській сцені в ролі Чарльза в «Кіні IV», коли йому було п'ять років... Нині він уже професійний актор. 2017 року закінчив Київський університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого і працює в Театрі ім. І. Франка. Знаєте, для нас із чоловіком свого часу це було дивиною: як мала п'ятирічна дитина може так природно і професіонально поводитися на сцені. Я й досі не можу цього збагнути і пояснити...

Минулого року вистава «Кін IV» відзначила 20-річчя. Саме з нею розпочався режисерський дебют Анатолія Георгійовича. Вистава сповідальна — про життя в театрі, професію актора, про щастя й біль... До речі, Хостікоєв виступав у трьох іпостасях: як актор, режисер і музикант — у фіналі він фантастично виконує соло на ударних інструментах (у постановці використано музику ВІА The Beatles). Так сталося, що драматург Григорій Горін в останній рік свого життя приїздив до Києва і, коли подивився версію своєї п'єси, назвав її найкращою постановкою, а Хостікоєва — «українським Кіном» (Едмунд Кін, 1787—1833 рр., був легендарним англійським прем'єром, найкращим інтерпретатором шекспірівських п'єс, який помер на сцені. — Т. П.). У червні минулого року цю виставу було зіграно востаннє, і вона вже стала історією...

З теплотою згадую й музично-драматичну фантазію «Задунаєць за порогом» за мотивами опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» 2008-го — там співала і грала донька, Дарина Мамай. У нас музична родина, і це часто стає в пригоді у роботі над виставами. Взагалі, ми — як родина клоунів: любимо жартувати, знаходимо гумор у різних буденних речах; як казав мій батько (В'ячеслав Гнатович Сумський), «гумор у нас під ногами, лише приглянься уважніше»...

— А якою була ваша перша зустріч з Анатолієм Георгійовичем — це відбулося в Театральному інституті?

— Так, це була студентська вистава «Вестсайдська історія» за мотивами бродвейського мюзиклу, яку поставила Ірина Молостова (Царство Небесне цій прекрасній жінці та режисеру) зі своїм курсом. Взагалі, то був дуже потужний, унікальний курс, і якби не обставини, то на його основі міг би постати новий театр. То був вибух, потрясіння... Про це я описую в книжці «Анатолій Хостікоєв. Головна роль», яку присвятила ювілею чоловіка. Знаєте, я мріяла потрапити до них на сцену, хоча з театральної родини і з дитинства знаю театральне життя, але та вистава закарбувалася на все життя! Потім доля нас розкидала. Толя працював у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, відслужив у армії, а після повернення до Києва два роки був актором у Театрі російської драми імені Лесі Українки, з 1980-го — розпочалася його історія з Театром ім. І. Франка...

«БУВ ЧАС, КОЛИ КІНОРЕЖИСЕРИ ЗАКИДАЛИ МЕНІ, ЩО МАЮ «ЗАНАДТО УКРАЇНСЬКЕ ОБЛИЧЧЯ»

— Кіно і театр — ваші два кохання, але мені здається, що сцена все ж таки переважає?

— Так, театр завжди у мене на першому плані. Шкода, що коронавірус не дає можливості відсвяткувати 100-річчя Театру ім. І. Франка; вистави відтерміновуються чи скасовуються, міжнародний фестиваль цьогоріч теж не відбудеться, з гастролями — так само... Втім, зараз можна подивитися записи постановок онлайн, але все-таки, на мою думку, ці відео програють, якщо порівнювати живі вистави і коли ти відчуваєш реакцію залу...

Знаєте, після зйомок у кіно підсилюється інтерес глядачів. Я дебютувала, коли мені було 22 роки — у стрічці «Наталка Полтавка». Хоча не сказала б, що роль Наталки Полтавки скерувала мій шлях, але певним чином все-таки визначила мій напрямок — історичний. Після того були ще історичні картини: «Устим Кармелюк», «Гори димлять» та інші. Мені до душі, що склалося саме так. Я усвідомлюю себе саме українською актрисою. Хто ж інший може виконувати ці ролі? Це має бути саме українська виконавиця. На щастя, мені випало зіграти їх. Було б гірше, якби ці ролі зіграли актриси, які залишилися працювати в Москві. Тоді, за радянських часів, актори призначалися на солідні ролі саме через Москву. Сьогодні радію за український простір, тому що українські актори популярні, запитані, задіяні в різних ролях і проектах тут, у нас. Хоча був час, коли кінорежисери закидали мені, що маю «занадто українське обличчя», й відмовляли в ролях у радянських фільмах.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»