2 і 3 грудня у столичному Національному театрі ім. І. Франка відбудуться допрем'єрні покази «Безталанної».
Виставу за п' єсою одного із засновників українського професійного театру — актора, режисера, драматурга Івана Карпенка-Карого — поставив молодий режисер Іван Уривський, художниця — Тетяна Овсійчук. Прем'єра планується на 9 і 10 грудня.
Сценічній історії п'єси «Безталанна» вже близько 150 років, але, на думку фахівців, — це одна з найкращих українських п'єс в історії вітчизняного театру! Наразі до «Безталанноі» звернувся Іван Уривський, один із найпомітніших нині українських театральних режисерів, заслужений артист України, лауреат Державної театральної премії імені Леся Курбаса, двічі володар титулу «Корона «Дня» (від нашої газети). Спільно з художницею Тетяною Овсійчук Іван Уривський творить на основі відомої п'єси особливий, образний, символічний світ, що передбачає новий вимір для класичної історії Карпенка-Карого. У виставі задіяні: Олексій Богданович, Ірина Дорошенко, Олег Стальчук, Наталія Корпан, Акмал Гурезов, Захар Нечипор, Марина Кошкіна, Віра Мазур, В'ячеслав Хостікоєв, Віталій Ажнов, Ренат Сеттаров, Світлана Косолапова, Христина Федорак та інші митці.
«День» зазирнув за лаштунки прем'єрної «Безталанної», щоб поспілкуватися з режисером Іваном УРИВСЬКИМ та акторами-франківцями.
«ЯК ОДИН І ТОЙ ЖЕ МАЛЮНОК ОБРАЗУ ЩОРАЗУ ТВОРИТЬСЯ З НОВИМИ ВІДТІНКАМИ»
— Іване, чи можна сприймати «Безталанну» як своєрідну умовну другу частину вашої дилогії на основі української класики після «Лимерівни» Панаса Мирного?
— Це дві доволі різні історії: різний простір, сцени, так що, напевно, «ні», хоча п'єси у чомусь і перетинаються, скажімо, певною схожістю у сюжетах, але у стилістиці нової вистави і в її сценічному рішенні немає нічого спільного з «Лимерівною».
— Одна з перших версій назв «Безталанної» у Карпенка-Карого — «Хто винен?». На ваш погляд, «хто винен» у трагічній розв'язці історії Софії, головної героїні «Безталанної»?
— Винні всі! Але насправді ніхто і не винен, бо так інколи складаються пазли життя, доходячи до тієї точки, з якої вже немає вороття і неможливо нічого змінити... І складається враження, що герої стрімко падають вниз, намагаючись схопитися хоч за якусь гілку, але гілки ламаються, і подальше падіння вже неминуче, хоча, здавалося б, завжди є варіант врятувати одне одного, поступитися, але ніхто не хоче віддавати «свого», бо так складається життя, тому і винні всі, і не винен ніхто...
— Чи можна очікувати дві різні вистави, з урахуванням двох різних, доволі потужних акторських складів франківців?
— З акторського боку, звісно, кожен митець, як особистість, сприймає цю історію по-своєму і транслює свій біль, свою радість. Тим мені й цікавіше як режисеру спостерігати, як один і той же малюнок образу щоразу твориться з новими відтінками, і, як результат, — вистава буде сприйматися кожен раз по іншому...
— Фани Театру ім. І. Франка вже розгледіли в соцмережах на фото з репетицій та у відеоанонсах вистави чи то стерню, чи то чорнобильський ліс на великій сцені... Що то є особисто для вас, яку ідею та яку символіку реалізує сценографічне рішення молодої художниці Тетяни Овсійчук на основі п'єси Карпенка-Карого?
— Тут, звісно, краще подивитися виставу «Безталанна», оскільки сценографія передбачає постійні рухи і зміни і створює своєрідний світ для існування акторів, а вже образна система вистави залежить від кута зору театрального глядача. За час репетиційного процесу інколи все перевертається з ніг на голову! І те відчуття сценографії, що було ще на початку роботи, зараз дещо інше, а буде ще інше, вже після прем'єри. Тому відповідь на ваше запитання, сподіваюся, буде вже у прем'єрній виставі.
— Вашу «Лимерівну» із захопленням приймали на престижному міжнародному театральному фестивалі Mitem у Будапешті. Як думаєте, а «Безталанна» буде зрозумілою у майбутньому для міжнародної фестивальної спільноти?
— Поки наша вистава ще у процесі творення, тому до прем'єри мені складно говорити на такі теми...
— Іване, звідки у вас щирий потяг до української класики на нашій сцені — Коцюбинський, Франко, Панас Мирний, Карпенко-Карий?
— Це прекрасні тексти, які мене надихають, які мають свою сценічну привабливість. Думаю, це дуже добре, коли в Україні ставлять на сцені українські тексти: це правильно. І відчуваєш такі тексти трішки глибше, а іноді виникає відчуття, що ці історії відбувалися десь зовсім поруч.
— Який з українських авторів-класиків для вас поки що залишається творчою мрією для подальшого сценічного втілення ?
— Є ще багато чудових авторів. Наприклад, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Земля» Ольги Кобилянської, «Для домашнього вогнища» Івана Франка і ще багато інших гарних текстів наших класиків. Але після кожної нової вистави за українськими класичними текстами завжди тягне переключитися на іншу літературу, щоб утримати баланс, щоб самому дорослішати, і вже з новим досвідом взятися за новий вкраїнський текст.
Після репетиції «День» також поспілкувався з акторами, які задіяні у постановці «Безталанної» з питаннями про актуальність та важливість української класики в сучасному театральному репертуарі та про межі теперішнього нового, символічного трактування класичної п'єси Івана Карпенка-Карого.
«ГЛИБОКІ ТЕКСТИ, СЕНСИ, ОБРАЗИ»
Акмал ГУРЕЗОВ, екс-зірка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, який з 2020 року працює в Національному театрі ім.І. Франка, що запам'ятався глядачам у популярному українському серіалі «І будуть люди»... У «Безталанній» Акмал грає головного героя Гната, що розривається поміж трьома жінками: дружиною Софією, коханою Варкою та рідною норовливою матір'ю Ганною.
— Для мене завжди було незрозумілим, як українська класика може не цікавити сьогодні деяких українських постановників, — каже Акмал Гурезов. — Бо я особисто захоплююся творами українського класичного спадку. Це завжди глибокі тексти, сенси, образи. Іноді такі тексти тонко і точно перегукуються з тим, що відбувається у нас сьогодні в Україні, відбувається з кожним із нас, з нашими історіями: знайомствами, розлуками, зрадами, коханням, відносинами батьків та дітей. А особливо коли мова йде про хрестоматійну «Безталанну» Карпенка-Карого. Для актора справжнє щастя працювати над таким класичним матеріалом. А для глядача, переконаний, ця історія відкриє нові думки і взагалі новий погляд на те, що українська класична драматургія — це стильно, сучасно, глибоко, красиво і актуально. І вкотре підтвердить, що така драматургія і сьогодні, й завтра була і буде необхідна і глядачам, і режисерам, і акторам.
Я як актор особливо відчуваю, що наразі мені особисто дуже потрібна саме ця історія, як і історії потрібен я. Національний театр Франка — це вже мій рідний дім, який я дуже полюбив. Для мене велика честь і відповідальність працювати на цій сцені з такими фантастичними колегами, які надихають своєю роботою і відданістю українському театру.
Підглядаю і вчуся у них на кожній репетиції. А з режисером Іваном Уривським працювати — моя давня мрія, тому щасливий, що наразі я в його роботі. І я вже навіть трошки сумую, що цей репетиційний процес добігає кінця, бо з кожною репетицією ми відкриваємо з режисером нові й нові шляхи створення образу Гната.
Робота з Уривським — це як нескінченний пазл, що одночасно збирається, але не закінчується, і головне, не хочеться, щоб закінчувався. А Гнат, думаю, в цій історії буде дещо незвичний, можливо, для багатьох глядачів, але вкрай впізнаваний саме сьогодні.
Режисер подарував нам, акторам, неймовірну творчу можливість пошуку і творчого ризику, коли кожен із нас буде постійно творчо рости в цій сценічній роботі...
«НОВИЙ, СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ КЛАСИКУ»
В'ячеслав ХОСТІКОЄВ, нова зірка нового українського кіно («Скажене весілля-3»), представник і продовжувач легендарної української театральної династії Хостікоєв-Сумські. У «Безталанній» він грає парубка Дем'яна, що розглядається режисером як важлива рушійна сила і серйозний детонатор подальших драматичних подій в історії Карпенка-Карого.
— Режисер Іван Уривський і художниця Тетяна Овсійчук проробили колосальну творчу роботу в процесі нового сценічного прочитання класичної п'єси на сцені нашого театру, — вважає В'ячеслав. — Мені приємно брати участь у такій оригінальній виставі. Це буде дійсно новий, сучасний погляд на українську класику. Репетиційний процес у нас був доволі кропітким та цінним у тому сенсі, що я пропонував Івану різні варіанти — емоційні та стримані, широкі та статичні, тобто я намагався показати свій акторський діапазон, з якого можна режисеру щось вибрати. Це була надзвичайно корисна робота для кожного актора. Кожна репетиція з Уривським розвивала і мене та дарувала впевненість у творенні сценічного образу. Це були одні з тих репетицій, на які ти поспішаєш із радістю та бажанням працювати далі й далі. Робота під творчою орудою Івана — це як можливість ступити на палубу величезного корабля, на якому є талановитий капітан, що точно знає курс, знає труднощі, які чекають на подальшому шляху та знає ціль, до якої ми прямуємо. Художниця Тетяна Овсійчук стала для мене справжнім творчим відкриттям: у цій прекрасній мисткині приховано фантастичний світ, із якого і виростає наша вистава. Костюми, декорації, деталі, кольори, бачення — усе це, на мій погляд, надзвичайно влучно та талановито. Навіть те, як майстерно поставлені світло та звук, викликає естетичне задоволення.
«МОЯ СОФІЯ САМА БУДУЄ І САМА РУЙНУЄ СВІЙ ХРАМ»
Марина КОШКІНА останнім часом стала фавориткою українських та міжнародних кінофестивалів завдяки новим українським фільмам, що принесли їй визнання кінокритиків. У «Безталанній» молода актриса грає відповідальну головну роль «безталанної» Софії (до речі, першою виконавицею цієї ролі була знаменита Марія Заньковецька)...
— Поки ми будемо жити на цьому світі й наше серце не закам'яніє, доти ми і будемо робити все заради нашого особистого щастя, — емоційно коментує роботу в новій виставі Марина. — Кохати, зраджувати,брехати, боятися, помилятися, каятися за свої вчинки і вірити в краще... І ніхто в цьому не винен, бо кожен з нас хоче бути щасливим!Тому тема п'єси безумовна і вічна.
Режисер Іван Уривський дарує нам суттєве концептуальне рішення сцен, а я думаю про акторське наповнення.
Софія — моя нова життєва радість і біль, бо я багато всього для цієї ролі дістаю зі своєї власної душі й віддаю їй, моїй героїні. Мої особисті травми пов'язані з батьком, якого мені так не вистачає... Софії теж його дуже не вистачає... «Не кидайте мене, що ж я без Вас робитиму!» — ці слова мені дуже складно говорити на сцені, бо то так і є...
Моя Софія сама будує і сама руйнує свій храм. Вона не жертва обставин для мене і не наївна дівчинка. Вона все розуміє і відчуває. Я думаю, що набагато трагічніше жити саме так. Скільки таких жінок саме так і живуть? Своєю надією та вірою в те, що їх полюблять... Думаю, що кожен робить свій вибір, і вона теж робить свій вибір. Вона бореться за своє щастя! Тільки те щастя її чи ні? Ось про це я часто і думаю на репетиціях «Безталанної»...
Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
