Бруно Шульц – один із найвидатніших письменників ХХ століття. Про нього писали, що в літературі він грає виняткову роль, є одним із шукачів втраченого часу; він не відтворює спогади, не пише некрологів за втраченим часом – він ностальгує та повертає його.
Ностальгія за втраченим часом – так коротко можна охарактеризувати головний мотив вистави «Деміург», прем'єра якої відбулася в Національному театрі імені Івана Франка. В основі вистави – інсценізація відомого українського та американського режисера, лауреата численних мистецьких премій Олега Ліпцина за творами Бруно Шульца «Санаторій під Клепсидрою», «Цинамонові крамниці» та низки новел.
Його, на перший погляд, очевидною метою є пошук Батька, а мандрівка – спробою повернення до «геніальної епохи», якою сам Бруно Шульц називав дитинство.
«Спогад є лише відображенням первинного досвіду, до якого не може бути вороття» – зазначає відома німецька дослідниця культурної пам'яті Аляйда Ассман. Головний герой Юзеф (Дмитро Чернов) – alter ego самого Бруно Шульца – повільно вирушає у мандри власних спогадів, крізь «зношений іншими людьми час» (художник-сценограф, художник по костюмах – Наталія Рудюк). Його, на перший погляд, очевидною метою є пошук Батька, а мандрівка – спробою повернення до «геніальної епохи», якою сам Бруно Шульц називав дитинство. В уявленні письменника цей час є першоосновою буття, і Юзеф прибуває потягом у точку початку своєї мандрівки, і такий само потяг – як рух до безкінечності – везе його у фіналі за межі виснажливої боротьби з часом.
Час має надособливе значення у цій виставі. Юзеф знаходить доктора Ґотарда (народний артист України Володимир Абазуполо), який колись лікував його батька, той повертає стрілки годинника назад, ще назад, стоп! – і батько живий. Так здійснюється тужлива мрія кожного хоча би ще раз побачити близьку людину, якої вже немає. І Дмитро Чернов відіграє увесь комплекс почуттів, які – мабуть… – можна пережити в цьому випадку. Його пам'ять оживлює образи «значимих дорослих», головним з яких є власне Деміург – батько (народний артист України Петро Панчук). Він виступає в іпостасі Божественного лише для своєї дорослої дитини (Петро Панчук якраз доводить, що його герой – земна людина, який страшно захоплюється красою та спокусливістю покоївки Аделі (Вікторія Васалатій), переживає за справи в своїй крамничці та феєрично маніпулює сином). Спогад Юзефа також «оживлює» Матір (заслужена артистка України Світлана Прус). Вона ніби наповнена внутрішнім лінивим спокоєм і зовсім не претендує на Божественність. Ці два «провідних мотиви» вплітаються в гармонію спогаду, в якій, зокрема, розмовляють птахи та собаки і «оживлюється» реклама. Юзеф блукає просторами спогаду, де люди як гвинтики велетенського часового механізму, який, зрозуміло, може заклинити (пластичне вирішення – Ольга Семьошкіна). Юзеф страждає, і його глибоке почуття, на диво, не має ні знаку «+», ні знаку «–», хоча його тотальний спогад є відображенням, до якого ніколи не буде вороття. Режисер відокремив голос від його носія, цей «самотній людський голос», як писав Федеріко Гарсіа Лорка (роль Голосу виконує заслужений артист України Дмитро Завадський), бо спогад означає для Юзефа саморефлексивність у часовому потоці, саморозщеплення. І – що дивно – при цьому всьому він – цілісний.
«Якби можна було б лишень якимось обхідним шляхом повернутися в дитинство, ще раз пережити його повноту і неосяжність» – писав Бруно Шульц. «Обхідний шлях», який пропонує Олег Ліпцин, сповнений численними алюзіями як міфологічного мислення письменника, так і образами його талановитих попередників. Тут і «люди, львы, орлы и куропатки», і кафкіанське перевтілення (батько, який повертається в образі краба), і втрачений та віднайдений час Марселя Пруста. Ця «об'єктивна реальність» дана глядачеві для відчуття, хоча в ній ти постійно намагаєшся впіймати суть, а вона від тебе ховається, вислизає з рядків талановитого перекладу з польської Юрія Андруховича. Ця вистава для тих, кому в «за..» комфортно. «За» – означає «зачасся».
Е. Загурська. Театрально-концертний Київ. 2018
