Іван Уривський поставив на камерній сцені Національного театру ім. І. Франка виставу «Трамвай «Бажання».
Постановка створена за мотивами однойменної п'єси Теннессі Вільямса і молодий режисер подарував новітній історії українського театру і першій драматичній сцені країни — видатне прочитання найзнаменитішої американської п'єси.
Європейське по формі й змісту — нове звучання старої п'єси. Тонко вловлений і відчутий вільямсівський стиль у перекладі з англійської Тетяни Некряч, зроблений спеціально для театру, абсолютно природно ліг на довершені, відточені акторські роботи та режисерське бачення — актуальне за відчуттям сьогоднішнього часу.
У цій роботі Уривський вочевидь перейшов на якісно новий щабель. Відкриваючи свою нову еру, він не очікувано змінює вектор із напрочуд образного театру на глибоко психологічний. З української класики — на світову драматургію ХХ століття. З поетичних символів, мережевого плетива, тонкої, вишуканої нюансировки — до в'їдливого «рентгену» характерів героїв.
Головний візуальний образ вистави — трейлер, на який нанизуються безжалісно точні режисерські акценти, підхоплені акторським нервом. Він — і подоба дому, і трамвай, і хвора голова самої Бланш, в якій програються історії минулого й майбутнього, і тюрма, і палата божевільні, і могила. Такий абсолютний символ Америки, а разом з нею — удаваної свободи, вибору без вибору, задушливого світу-акваріуму, вічного реаліті-шоу «За склом». Це сценографічне рішення Петра Богомазова невід'ємне від режисерського трактування. Вони проростають одне в одне і приголомшують з перших же секунд дії, коли з'являється Бланш, обережно підходить до цієї своєї майбутньої катівні й відчиняє двері під тьмяною лампочкою, що мерехтить. Ще мить та її поглине порожнеча, але ж невидима сила ніби затримує героїню на частку секунди — її кокетливий каблучок застрягає у сходинці. Це зав'язка і фінал одночасно.
Далі все, як в американському добре зробленому кіно: події розвиваються швидко, «кадр» за «кадром» — до приголомшуючої безвиході. Майже психотрилер: динаміка, напруга, емоційна концентрація зашкалює. З фіналом — одразу починаєш прокручувати в голові кадри-мізансцени, знов і знов поринаючи в екзистенціальний вільямсівський світ, інтерпретований режисером — апологетом великого театрального стилю.
Бланш Дюбуа — Тетяна Міхіна — вціляє в образ як гострий ніж. Вона як актриса великого кіно, на крупних планах, з пластикою (геніально тонка і точна робота Павла Івлюшкіна) героїнь німих фільмів, балансуючи на межі реальності і фантазії, дивна, зранена, надламана, вирвана з «Прекрасної мрії» — «вишневого саду» — з'являється перед глядачем і своєю сестрою: елегантно вбрана, з підкресленою вишуканою білою сукнею — талією. Все ще красива, все ще жадана, все ще з надією. Жива. Проте, тут її, як ляльку доламають остаточно: режисер і хореограф дають це зрозуміти глядачеві в першому відкритому зіткненні — протистоянні емпатії та агресії — зі Стенлі Ковальським.
Актор Михайло Кукуюк-Стенлі — майстерно утримує баланс і не дозволяє собі зірватися в однобокість характеристики свого персонажу, що лежить начебто на поверхні. В цьому йому допомагає режисер, вигадуючи для нього потужну сцену з ланцюгом, за який Стенлі тягне свій трейлер, свої гріхи, свою убогодухість, своє життя — свою візуалізовану сутність.
Бланш, Стелла, Стенлі — не можуть розминутися в затісному трейлері — так само як вже не розминуться в житті довжиною з виставу. Бланш не вистачає повітря — вона намагається відкрити вікна трейлера, а відкривши — хапає жадібно повітря, немов риба на суші. Стелла (актриса Віра Зіневич) — весь час їх закриває, інстинктивно охороняючи свій світ від вторгнення, зовнішнього впливу. Можливо, прозріння, яке їй вже не потрібне. В першому епізоді з Бланш — вона з обличчям-маскою. Єдина — навмисно підкреслена гримом. Пізніше ця маска зітреться, спочатку до половини, а потім зовсім. Але нічого не зміниться: під нею та сама Стелла — одутлувата, трохи загальмована самиця, по-тваринному закохана у свого самця — Стенлі Ковальського. Ця парочка досягла межі своїх мрій: окреме житло, покер по вихідних, відтворення — одноманітне, тупувате життя, націлене на задоволення бажань на рівні примітивних інстинктів.
Стенлі вже давно стер лоск зі Стелли, підігнав її під себе, «одягнув» у робу, зробив подобою себе. І тут, з'являється біла Бланш в абсолютному білому — «біла ворона». Їй нема місця серед людей у безформному, унісексовому одязі (художник по костюмах Петро Богомазов). Вони приховують фігури, дозволяють не тримати поставу, як колись в спільному аристократичному житті Бланш і Стелли (згодом Стелла переодягне сестру в таку саму робу), але не в змозі приховати сутність. Вторгнення викликає агресію, оскільки світ Бланш — вигаданий чи справжній, ілюзорний чи бажаний — інша цивілізація, яка поступово щезає — вимагає емоцій, почуттів, а не примітивних інстинктів.
Останні сплески цього свіжого повітря, почуттів і чуттєвості — переносяться в буквальному сенсі Уривським на «другий» поверх — дах трейлера, де відбувається пронизливий дует Бланш і Мітча. Раптом — відкриття: Мітч — чоловіче втілення Бланш. Актор Дмитро Чернов — розчиняється у своєму герої, резонує Бланш, відкривається, зворушливо довіряється обставинам, спорідненій душі, можливому щастю, що ледь зажевріло. Дах трейлера перетворюється на шматочок «Прекрасної мрії», де можна читати в унісон сонети, говорити про Едгара По, відкидати реальність і жадати казки. Чим більше Мітч в цій сцені піднесений, щирий, зворушливий — тим безжальніше, зневажливіше, страшніше згодом звучить розв'язка.
У виставі пластичний малюнок вирішує так само багато, як і сценографія. Саме за зачиненим склом вікна трейлера відбуваються усі страшні події. Без звуку, без тексту, тільки груба фізична дія. Актори майже не виходять з трейлеру. Якщо ж виходять, то буквально — вистрибують чи вивалюються з нього. Адже, інстинктивно всі хочуть вирватися з тісноти і замкненості свого життя і своєї сутності.
Єдина сцена перед трейлером — день народження Бланш. Вона вже в чорному — «чорний лебідь». Адже її білі речі — забруднив Стенлі, як й її саму — замастивши красиве, чисте, біле обличчя, згодом ще й словесно — її репутацію. Далі — акт стирання інакшої особистості, гамівна сорочка, точка. Смерть. Тиша...
Контур трупу, намальований раніше крейдою на стіні і дверях трейлера — вистрелив як та рушниця — попередженням майбутнього трагічного фіналу. Не тільки для Бланш. Для всіх. Місце злочину. Трамвай «Бажання» перетворився на трейлер покарання.
Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА. ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
