Режисер Іван Уривський – про підсумки року, міста й відзнаки, творчу енергію в театрі…
Під завісу 2020-го, періоду випробувань і Фатуму, «Театрально-концертний Київ» вирішив поговорити з митцями, які, попри все, стали театральними лідерами 2020 року ( гучні проєкти, яскраві іціативи, розголос після нових робіт у медіа та театральному середовищі).
3 грудня Всеукраїнська театральна премія ГРА дісталася виставі столичних франківців «Лимерівна» (у номінації «Краща вистава Камерної сцени») .
Режисер вистави Іван Уривський 2020-го пропонував й інші цікаві інформприводи, пов язані зі його творчими роботами – «Камінний Господар» у Київському Театрі на Подолі (онлайн та офф-лайн версії), українське першопрочитання у Києві великої п'єси Теннессі Вільямса «Трамвай Бажання» і старт театрального проєкту, присвяченого Володимиру Івасюку та Квітці Цісик…
Тому перша розмова ТКК (в контексті театрального лідерства року) – з 30-річним режисером, який не зраджує світовій класичній драматургії (зараз у розробці «Пер Гюнт» Ібсена) та шукає нові цікаві тексти українських авторів…
– Іване, знайди декілька прикметників (чи дієприкметників) , які охарактеризують театральний 2020 рік, доволі складний і неоднозначний.
– Цей рік дійсно дивний, дещо «інший», підступний, неочікуваний, але водночас і визначальний, випробувальний… Його складність та незрозумілість, можливо, згодом дадуть якісь свої наслідки, а які вже вони будуть – покаже час… Сподіваюся, людство і театр зокрема зможуть щось узяти з цього важкого року, тому що життя тривало, люди працювали, прем'єри виходили навіть за надскладних обставин.
– Як ти сприйняв перемогу вистави «Лимерівна» за версією фестивалю-премії ГРА?
– Слово «перемога», як на мене, більше підходить до спорту а не для театру. Змагання вистав між собою завжди у мене викликає певне сум'яття. Інколи за перегонами «хто кращий?» губиться сам театр. Звістно, мені приємно, що нашу «Лимерівну» помічають серйозні премії, фестивалі, це дає самій виставі певний рух і частково витворює її історію (біографію), можливо, приводить на виставу і нового глядача.
Важливо, щоб такі відзнаки та премії акумулювали лише подальшу гарну творчу енергію в театральному середовищі, стимулювали рух вперед і подальше творення нових цікавих постановок.
– Як прийняв тебе Київ після Одеси? Не сумуєш за Одесою, де працював тривалий час головним режисером?
– Останні два роки я намагався паралельно працювати і в Києві, і в Одесі, тому в мене і не відбулося різкого «переключення» і я відчуваю себе доволі комфорто, тобто, ще не встиг занадто засумувати за Одесою. Але зима там точно значно тепліша! Київ і Одеса – два театральнтх міста, що надихають на творчу роботу,кожен день можуть дарувати нові враження, цікаві спостереження, як за людьми так і за архітектурою , погодою та іншими нюансами, і це все заряджає на роботу, провокує нові циркуляції ідей, народження раптових спалахів-задумів, а це, безперечно, дуже потрібні речі для професії…
– Який післясмак у зв язку з онлайн-версією «Камінного Господаря» в Театрі на Подолі, адже цей проєкт активно обговорювався у соцмережах та медіа?
– Перед початком запуску проєкту «Театр, 360 градусів» я доволі скептично ставився до технологій відеоверсій вистав, це так. Але протягом 2020 року із зрозумілих причин онлайн-формат став майже невід'ємною частиною світового театрального процесу. Але все-таки, для мене це був як «додаток» до «живої» вистави на Подолі . І коли ми вже розпочали вибудовувати концепцію онлайн-проєкту, створювати розкадровки, то я став усвідомлювати, що на базі нової вистави створюємо дещо інше, також нове, таку річ, яка може існувати і окремо, і викликати дещо іншу емоцію, ніж «жива» вистава. У результаті це виявилася надзвичайно цікава річ для мене, як процес так і результат. Сама зйомка, використання 3-Д ефектів, змусили подивитися на свою постановку на сцені Театру на Подолі дещо з іншого ракурсу і відкрити її дещо по-новому, можна сказати, подивитися через збільшуване скло.
Ну і звісно, те що «Камінного Господаря» Лесі Українки змогли переглянути тисячі театралів не тільки в Києві а і в багатьох інших містах, це не може не тішити. Наголошу, що наш онлайн-проєкт – насамперед, креативна продюсерська ініціатива Даші Малаховоі та Наталії Чижовоі. Їм вдалося згуртувати різних людей і реалізувати новаторський творчий і менеджерський задум.
– Яка доля твоїх львівських «Перехресних стежок» Івана Франка , що отримали Державну премію Курбаса? Чи доведуть колись ці стежки львівський театр до столиці?
– Я би і сам їх ще раз переглянув з задоволенням, бо останній раз бачив цю виставу більше року тому! Але це складна проблема стосовно показу вистави у столиці. Бо має бути певний привід, чи то фестиваль чи то гастролі, і це треба обговорювати безпосередньо з керівництвом Львівського театру імені Леся Курбаса. Сподіваюся, що колись це таки трапиться.
– У Теннессі Вільямса є знаменитий текст «Трамвай Успіх», де він міркує про природу успіху в театрі. Прем'єрний «Трамвай Бажання» у франківців супроводжує реальний успіх – квитки продано до кінця року і вже є оберемок добрих і навіть захопивих рецензій на київську прем'єру. У чому формула успіху вистави, на твій погляд?
– У нашій франківський виставі зібралася надзвичайно крута творча компанія. Це команда, яка отримує велике задоволення від роботи, від художнього процесу. Художник Петро Богомазов, балетмейстер Павло Івлюшкін. І, звісно, талановиті актори. А у нас, нагадаю, є два акторські склади, і кожен склад надає історії Вільямса особливі емоційні і смислові відтінки та фарби. Все це відбувається чесно, зі стовідсотковою віддачею, а це невід'ємний фактор існування нашої вистави. І, звістно, є великий автор п'єси – Теннессі Вільямс. І навіть назва його твору, здається, іноді дає якийсь особливий космічний імпульс – для творчого руху. Це п'єса, якої я спочатку дещо остерігався, але в певний момент вона сама почала мені допомагати, давати певні підказки, поради. А от успішна ця вистава чи ні, про це в процесі роботи не думаємо, бо успіх вистави – часто незрозуміла і суперечлива річ, і іноді незрозуміло як і чим успіх вимірюється. Головне, щоб наша вистава жила і хвилювала, щоби історія Бланш Дюбуа знайшла «колію» до сердець глядачів. Це найголовніше.
– Твоє ставлення до державних звань і нагород, якщо врахувати, що нещодавно тебе відзначили званням «заслуженого»?
– У мене до цієї теми ставлення спокійне, адекватне і вдячне. Державні нагороди та відзнаки існують у багатьох країнах , іноді вони можуть називатися по-різному. Я не знаю, чи змінюють нагороди цей світ на краще, але все ж таки думаю, що це доволі відповідальна річ, і можливо, це дає поштовх ще більше працювати – чесно і з любов'ю, до своєї справи, до українського театру…
– Запитання, можливо, дещо загальне: а який театр, на твій погляд, потрібен соціуму саме сьогодні, тобто в часи стресів, інформвоєн та загального сум'яття перед туманним майбутнім?
– Театр у різні епохи має не зраджувати своїй місії – оповідати історії, ставити запитання (загальні і локальні), вдивлятися у вічність і бачити сьогоднішній день, гармонізувати світ, оплакувати світ (катарсис), бути дзеркалом душі і дзеркалом буття. Театр (за формою і сценічно мовою), звісно, потрібен різний, у глядача завжди має бути вибір, щоб знайти свій театр, це зрозуміло. І тому театр повинен бути ненав'язливим, неагресивним. Світ доволі швидко змінюється і з театром відбувається те саме, доволі непросто відразу проковтнути всю інформацію, тому процеси взаємовідносин Світу з театром і відбуваються поступово і по-своєму у кожної людини. Я сам перебуваю в пошуку і постійно думаю, на які теми хочу говорити, якою театральною мовою хочу спілкуватися с глядачем. Це доволі непростий процес, інтуітивний процес, і одна думка може перекреслювати іншу, але це і дозволяє пробувати різні шляхи підходу до вистав і їхнього втілення. Треба робити або дивитися те, що подобається зараз, те, що суголосе твоїм смакам і твоєму світогляду. Зовсім необов'язково опиратися винятково сьогодення, адже темам та проблемам Світу притаманна циклічність, отже цікаво досліджувати вічні історії, яким сотні років, тінь яких і досі не дає спокою людству. Так і театр. Який би зовнішній камуфляж театр циклічно не змінював, відповідно до викликів і запитів актуальності (сьогодення), однак в театрі найголовніше не камуфляж, а людина.
О. Вергеліс. ТКК
