Тетяна Олексенко-Жирко: "Ти виходиш на сцену, і вона тебе лікує"

етяна Олексенко-Жирко – заслужена артистка України, актриса київського Національного театру ім. Івана Франка. Вона – харизматична Катаріна з улюбленої вистави киян "Приборкання норовливої" режисерської постановки Сергія Данченка, що йшла на аншлагах понад 20 років. Вона – закохана в театр Анна Дембі з "Кін ІV", вишукана графиня з "Весілля Фігаро", фатальна Біла леді з мюзиклу "Едіт Піаф. Життя в кредит" і багато інших. ProТеатр поговорив з актрисою про зліт кар'єри, творчі пошуки і акторські принципи, про сімейний тандем з Тарасом Жирком, а також запитав у бліці про прості та важливі речі. Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич.

Д: Пані Тетяно, ви народилися в акторській сім'ї. Як батьки ставились до вибору доньки? Сприяли акторській кар'єрі чи навпаки – відмовляли, аргументуючи, що це важка праця?

Ви розумієте, акторські діти – вони вже “хворі” від народження. Це все життя проведене в театрі,  за кулісами. Знаєш всі вистави напам'ять, театр – це другий дім. І тому дуже рідко, коли акторські діти не йдуть шляхом батьків. Більше того, питання навіть не стояло, воно якось було автоматично зрозуміло. Батьки сказали: «Це твій вибір». Є такі актори, що бажають, щоб їхні діти продовжили їх працю, а діти може не дуже й хочуть. А тут не можна силувати, бо це дуже специфічна професія. Це може бути психологічно небезпечно. Але буває й таке, що дитина хоче, а її відмовляють, через що потім стаються трагедії. Але проходить час і все одно рано чи пізно діти повертаються до свого вибору. У тому своя специфіка. І мені, ясна річ, як могли, так і допомогли в процесі підготовки (сміється). Для мене найсуворіші критики – це батьки, це капєць просто (сміється). І найскладніше мені було, коли ми з мамою працювали. Це такий ступор, таке внутрішнє подолання...це дуже складно. Так що все закономірно вилилось в те, що маємо сьогодні.

М: З якою програмою ви вступали в театральний інститут? Чи допомагали батьки складати?

Ну звичайно. Вірш у мене був «Лілея» Шевченка, монолог Агаф'ї Тихонівни з «Одруження» Гоголя, прозовий уривок з твору Панаса Мирного, ну і пісня, танець. Танець був український народний, але, до речі, що я співала не пам'ятаю. Абсолютно. Пам'ятаю що мій однокурсник співав, а от що співала я..? (сміється) Він теж акторська дитина – Юра Крітенко, ми разом вступали, потім на одному курсі вчилися. От його пісню я пам'ятаю  (співає): “Гуде вітер вельми в полі, Реве, ліс ламає...”. А свою не пам'ятаю.

Д: Під час навчання в інституті з'явились у вас якісь моральні авторитети, які залишили відбиток на все життя, які визначили акторську особистість?

Переважно, між другим і третім курсом  в студентів театральних наступає певна криза. Багато хто кидає навчання. І у мене теж був такий момент. Це дуже часто буває. Але подолали та й прорвалися. У мене ще була одна ситуація після другого курсу, я про неї зовсім забула, а оце нещодавно згадала, коли ми про “Приборкання” (ред. п'єса «Приборкання норовливої» за Шекспіром) говорили. У кінці другого курсу наш майстер запитав, хто що хоче грати, і я сказала: «Хочу “Приборкання норовливої”!». І він погодився. Якраз в той час син інших акторів вже вчився на першому курсі в Олега Табакова в Москві, і Табаков шукав героїню на свій курс, і вони мене страшно вмовляли, щоб я приїхала туди. І, власне, це “Приборкання норовливої” зупинило мене, я лишилася тут, в Києві. А могла бути і не тут. Такі цікаві повороти долі.

М: Тетяно, ви кажете, що була криза. А викладачі якось допомагали долати її?

Вони допомагають у всьому, як правило. Просто 17-18 років – це час становлення, навчання,  пошуку, самовідчуття. Є такий момент у театральному. Я це не те, що долала, просто був якийсь такий дискомфорт – «чи тим я займаюсь, чи не тим...».

Д: У 1992 році вже після завершення інституту ви потрапляєте до трупи Молодіжного театру (ред. тепер Молодий театр). Це був власний вибір чи це було запрошення?

Так обставини складалися. Ясна річ, що я хотіла у свій рідний театр Франка, бо це… запах, стіни, всі тріщинки знаєш – другий дім. Але на той момент треба було чекати на прослуховування, а його не було. А в цей час мене запрошують до Молодіжного, і щоб не гаяти час, я погодилась. Ніхто ж не знав, коли буде те прослуховування. І так сталося, що 3,5 роки я дуже плідно працювала в цьому театрі і дуже вдячна за це. Царство небесне Віктор Олександрович Шулаков (ред. актор, режисер, лауреат Національної премії Тараса Шевченка), потрясаючий режисер. І мені такі дебюти, такі роботи були дуже на користь.

Д: Оскар Уайлд був.

Так, був. Ааааа, ви все знаєте! (сміється) Так, Леді Віндермір – це була дебютна роль. І потім теж цікаво. Я потрапила до Театру Франка, коли вже було прослуховування. А мені так ролі повалили, всі хороші. Мене одногрупник питає: «Ти йдеш на прослуховування?». Я кажу: «Та шось вже не знаю, так довго чекала...», – а паралельно повідкривались всякі камерні театри-студії, я грала там кілька вистав. І Шекспіра «Віндзорські жартівниці», за Сашею Чорним... Ну, я йому й підіграла, але сама не реєструвалася на прослуховування. Ввечері дзвонить додому Данченко:

– «Вона збирається прослуховуваться чи ні?.

– Та ні, наче, не збирається...

– Хай завтра до мене зайде», – (сміється). Я приходжу, він каже: "Є місце тільки в хорі. А шо в тебе в Молодіжному?", я кажу: "От було то, зараз Корделія "Король Лір»....". "То краще ти попрацюй поки там, а потім ми поговоримо". А потім так сталося, що Козьменко-Делінде ставив в театрі “Сни за Кобзарем”, а він бачив мою дипломну роботу "Підступність та кохання" в інституті, бачив мою Леді Віндермір і мене запрошує у виставу. Ми домовляємось, що я разово буду працювати. Приходжу на першу репетицію...і наступного дня злягаю з “Боткіна”, на півроку вибуваю взагалі з усіх театрів. Потім їду до Лондона, бо там були знайомі, тому що 90-ті – страшні часи, хоч якусь копійку заробить. Так пройшов рік, треба щось міняти в цьому житті. "– Мам, я піду до Данченка. – Ну, іди". Приходжу, думаю, шо серйозна розмова, рік минув, а він: "Нууу, іди оформляйся". Отакі цікаві перетини. Тобто, коли ти розраховуєш, прагнеш, хочеш страшно – тобі не дають, а потім тобі дається зовсім інакше. Але я Молодіжному дуже вдячна.

Д: Там була європейська і українська класика: Нечуй-Левицький, Оскар Уйалд. А що ближче вам?

Будь-яка хороша робота. Якшо цікавий режисер, цікавий матеріал, то немає значення. Цікавіше щось нове відкривати.

М: Потім в театрі Франка був Жолдак.

Жолдак в театрі Франка був потім. Ми з Жолдаком раніше зустрілись, він потім “Три сестри” ставив в театрі, а ми зустрілись з ним ще на «Кармен». Він неймовірно обдарований, талановитий, зі своїми вертольотами звичайно. З ним дуже цікаво, ну і компанія була класна: Віка Спесивцева, Толя Хостікоєв, Вася Баша, Петро Панчук, Сашко Білозуб. У нас така сім'я була – прекрасно працювалося. Якби діставалося від нього так, як він може, то напевно воно би відвернуло, а тут якось так полюбовно було. Ми випустили цю виставу, потім ми пів-України об'їздили. Дуже цікаво, дуже.

Д: Жолдак творець непересічного українського театру, за яким зараз сумують багато театральних діячів.

Він провокатор, але провокатор в класному сенсі. До речі, є відеоверсія “Кармен”.

Д: Що перш за все відіграє для вас роль, коли ви погоджуєтесь на ту чи іншу роботу: режисер, література, історія, партнери?

Тут два критерії. Це матеріал – що і заради чого, і друге – це режисер, що він за особистість, що він за собою несе і що він хоче сказати.

Д: А якщо не співпадають ці дві візії: ваша – акторська і його – режисерська?

Тоді краще відмовитися. Тобто, якщо це якісь принципові речі: трактування твору, історія і що ми хочемо сказати. Бо будь-яку історію можна по-своєму сказати і вкласти те, шо хоче режисер, бо він творець вистави. Якщо ти не співпадаєш з цим, то ці муки ні до чого не призведуть.

М: Якщо говорити про режисера, то в 2011 році в “Театрі у фойє” була вистава «Агасфер» - перша режисерська робота вашого чоловіка, Тараса Жирка.

Перша в Києві.

М: Як вам працювалося під керівництвом чоловіка?

«Сапожнік без сапог». Я найменше дістала уваги (сміється). Тому що він більше партнерам приділяв, от в цьому мінус. Теж з любов'ю працювалося, цікаво і дякую Ступці Богдану Сильвестровичу, що він повірив, довірив, хвалив… Царство небесне.

Д: Театр у фойє – це, по суті, предтеча Камерної сцени Данченка, так?

Так. Грали там, де зараз музей, там і була камерна сцена. Направду, було комфортно, гарно.

М: Якщо ми заговорили за Театр у фойє, то варто згадати інші маленькі театри, зокрема перший ангажементний театр «Сузір'я». Чи є для вас принципова різниця між малою і великою сценою.

Трошки інакша специфіка і, ясна річ, подання, існування. По-правді проживати треба скрізь і не брехати ні там, ні там. Але на камерній сцені – камерне спілкування. Але це дуже цікаво, коли глядач – твій співучасник безпосередньо, ти відчуваєш дихання. Бо на великій сцені ти теж неймовірно відчуваєш ауру, енергетику – відкривається завіса і – фух! – ця хвиля. Глядач же різний буває. Інколи заходиш за куліси і кажеш: «тааа, сьогодні глядач був!», а інколи виходиш – і як у вату! І нічого не можеш зробити!

М і Д: завжди цікавило як це відчувається, що таке глядацька енергетика, бо абсолютно кожен актор згадує це поняття. Для вас енергетика глядача першочергово – це що? На якому рівні це відчувається?

Ну, це взаємообмін, я не знаю. У глядача ж теж різний настрій. Дихання залу. Як слухає, як реагує. Глядач об'єднується якимось чином. Це магія театру. Як це пояснити? Покажіть мені, хто це може пояснити. Але це є.  Глядач єднається. Ми на сцені об'єднані. Я не знаю як це пояснити, але воно настільки взаємопов'язане...

Д: 800 людей і 50 людей якоїсь маленької сцени теж має різницю, що виливається на вас, яка хвиля енергетична?

Аякже. Ти можеш вмерти, так віддатися, а воно тобі все одно надає сил. Я ж кажу – взаємообмін. Як це пояснити – не знаю (сміється).

Д: Коли граються якісь колосальні п'єси, коли це Шекспір, головна роль. Як відновлюватись? Хочеться прийти додому і закритись?

Ми ж хворі люди. Після того, як відіграли виставу, ми можемо одразу ж другу. У нас настільки організм заведений… А як сцена лікує! Ти виходиш, температура 40, ти навіть дихати не можеш, тобі все пливе! Ти виходиш на сцену і вона тебе лікує. Ти одужуєш.

М: сцена не тільки лікує, а ще й створює сім'ї.

Звичайно, аякже! Але так само і у трактористів (сміється).

М: Ви з чоловіком так само досить багато в одних виставах задіяні – «Три товариші», «Ідіот», нещодавня прем'єра «Шіола». Є різниця в тому, як працювати з чоловіком, коли він виступає режисером, і коли актором? Вам краще, легше? Вдома йде якийсь аналіз роботи чи у вас табу на цю тему?

Та ні. Наша професія – наше життя. Воно ж все переплетено. Я он ходжу по вулиці, і люди думають, що я «городская сумашедшая», бо я йду і весь час щось… (бубонить) Весь час щось бубониш, вчиш, повторюєш. Так само, якщо ти в якійсь новій роботі, ти це проживаєш, ти згадуєш сцени, цей процес не переривається.

Д: але в одному інтерв'ю ваш чоловік сказав, що він намагається уникати теми роботи вдома.

Це не є просто основоположним. Ні, він не уникає, ми говоримо, він намагається щось підказати. Ми ж теж одне для одного найстрашніші критики. Завжди самому легше щось зіграти, ніж коли в тебе рідна людина на сцені.

Д: А коли присутній в залі на прем'єрі – це підтримує чи заважає?

Не заважає. Я знаю, що буде конструктивна критика, це я знаю, але вона, як правило, вірна, така, яка має бути. Але актор на сцену має виходити впевнений в тому, що він робить. Якщо ти вагаєшся чи в чомусь не певен, треба знайти щось, щоб переконатись і переконати в тому глядача.

М: Для вас важливе налаштування перед виставою? Бо багато акторів кажуть, що сучасна акторська молодь трошки нехтує цим, їм не так важливий процес налаштування. А вас як вчили в університеті і, зрештою, як воно відбувається насправді?

Насправді воно настільки по-різному... Ти кожен день себе по-різному відчуваєш. Треба настроїтись, звичайно. Не можу сказати, шо треба півдня ходить, як космонавт і не зрозуміло з якої ти планети, але, як вчать в інституті, треба вийти “з шлєйфом”. Але, направду, дуже багато акторів, та і я в тому числі… Коли вистава грається багато разів, то багато речей вже на автоматі. Головне включатися і не брехати. Прожити і видати.

Д: Ви забобонна актриса?

Я завше хрещусь. «Без Бога ні до порога», і завше прошу помочі. Якщо роль падає – завше сяду (сміється). Це якісь такі речі на автоматі. А так, то ні. Хрещуся і на роль сідаю.

Д: Ми чого запитуємо, бо в уже згаданій виставі Шіола ви використали відеоряд власного весілля.

То не ми, це Кужельний.

Д: Але з вашого погодження.

Ну аякже ж.

Д: Чи не боялися відкривати таку річ, інтимне свято.

Та не боялись. Ні, ну я би скромніше це показала. Але ми подружня пара і на цьому був хід. Між іншим, зараз в "Сузір'ї" ми випустили прем'єру за Едвардом Олбі «Три високі жінки». Поставила Тетяна Аркушенко. Цікавий матеріал.

Д: Колись ви казали таку річ, що ніколи б не грали роль, яка в собі несе руйнівну силу. Що ви мали на увазі під цим поняттям і чи змінилось сьогодні це ставлення?

Ні, не змінилось. Є Бог. Все, що світле, добро, любов – все, що завгодно, хоч «їсти подано». Те, що  руйнація душі, чорнуха – це не моє. І це крапка. Знову ж таки, можна різний матеріал по-різному подати. Якщо ти до світла виводиш, до любові, надії…

Д: Але можна зіграти негідника, але зіграти так, щоб викликати в глядача очищення.

Я не про роль кажу. Я кажу про матеріал, що хоче сказати режисер. Але можна зіграти і негідника, адже часто негативні ролі цікавіші за позитивні. Але важливо для чого, заради чого. Не буду називати, але було у мене таке, що призначили на роль, я прочитала матеріал і зрозуміла, що брати участь не хочу. Так Боженька скерував, що у мене була паралельно робота, якраз «Дон Кіхот», де ми з Тарасом зустрілися. Якось я не хотіла, не відчувала. Хоча роль була дуже цікава та вагома. Можна негативну роль грати, погану, але головне – результат моєї роботи і колективу, до чого воно призводить, на що глядача спонукає.

М: Театр зараз готується до сторіччя і всі ми знаємо, що золотим періодом в історії вважається керівництво Сергія Володимировича Данченка. Скажіть що для вас театр Данченка? Д: він здійснив вашу мрію про “Приборкання”...

Ролі, які я отримала в нього – це ж становлення. Він вірив в мене, бачив мене, давав дуже хороші роботи. Це дуже важливо на початку шляху дати акторові цю віру і практику. Він дав мені цей трамплін, поштовх. Я пам'ятаю, ще мала була, театр був дуже занедбаний, а прийшов Данченко і відродив, відновив Театр Франка. Які були вистави, як люди ходили, яка це культура, який це рівень! Я неймовірно щаслива, що в моєму житті він був, власне на початках. Це дуже важливо. Я до сьогодні молюсь за нього, весь час його згадую. Він за кожного артиста думав. Крім того, що він геній, потрясаючий режисер… Найбільша його похвала була: «ну… нічого… нічого», але як він міг все скерувати, як він сформовував вистави. Данченко для Театру Франка – найважливіша, напевно, частина історії.

Д: Зараз театр позбувається останньої вистави Данченка (ред. “Приборкання норовливої”).

Та вже позбувся.

Д: Може до сторіччя приготують останній показ?

Я сумніваюся. Так довго прожила вистава на аншлагах… Матеріал… Людям треба і комедія, і любов. Але ніщо не вічне.

Д: згадуючи Шекспіра... Ми знаємо, що в Театрі Франка запустили курси англійської мови для акторів. Вони ще існують? Є ідея поставити виставу англійською мовою?

Так, зараз працюють над якоюсь виставою, хочуть, щоб це була імпровізація.

Д: Ви за рік в Лондоні, напевно, добре вивчили мову.

Я і в спецшколі вчилася, але це не до порівняння з тим, коли ти в середовищі знаходишся.

Д: Зараз така мода пішла, зокрема Молодий театр випустив виставу англійською мовою і за відгуками людей вона сприймається достатньо природно.

Мені цікаво. Щоб це сприймалося - це має бути нормальна розмовна мова.

М: Ви зазначали, що вам батьки допомагали, підтримували під час вступу. Зважаючи на те, що у виставі “Кін IV” грали і ваш син, і ваша донька, а син продовжує грати і у виставах Театру “Сузір'я”, діти хочуть бути акторами?

Вони перейшли до дитячої Академії мистецтв – Анна-Марія на  хореографічному відділенні і вони там пашуть добряче, а Володимир на акторському. Як вони вирішать, так і буде. Ми підтримаємо будь-який їх вибір.

Д: Багато хто каже, що в період такої акторської депресії, коли відбувається конфлікт з дійсністю і нема роботи в театрі, знаходять віддушину в кіно. Зокрема в 90-х ви мали роботи в Олега Бійми “Острів любові”.

Тоді ще якраз кіно було нормальне. Працювати з Біймою – насолода неймовірна. Він дивовижний. Він такий м'який, такий делікатний, він так любить артистів. Це суцільне задоволення. На майданчику все, як по маслу. Знімали все з одного дублю. І він пам'ятає по сьогодні, які костюми в кого були, так він переймався всім. Притому скільки акторів було. Він навіть міг знімати паралельно дві картини “Пастку” і “Злочин з багатьма невідомими”. Це поцілований Богом чоловік. А зараз якось випала з обойми. Але тоді в жінки завжди є дітки, сім'я.

Д: Що на першому місці?

Сім'я однозначно. В мене прекрасна робота, робота-хобі, направду. Коли ти робиш роль - то ні дня, ні ночі немає, бо воно весь час тобі не йде з голови,… Але сім'я все одно на першому місці.

Бліц

1. Поради: читати, дивитись, слухати
Те, що до душі.
2. Улюблена страва, напій.
Борщ!
3. Яка страва вам вдається найкраще?
Я взагалі люблю готувати. Я ненавиджу хатню роботу. Нічо не люблю робити, а готувати… можу день простояти, що, зрештою, і роблю.
4. Якщо б ви мали можливість поспілкуватись з будь-якою людиною яка живе або колись жила, хто б це був?
Перш за все з рідними, що пішли з життя.
5. Чи існує дружба між чоловіком і жінкою?
Існує. Проти Чехова пішла, та? (сміється)
6. Якщо не акторство, то що?
Нічого більше не уявляю.
7. Яким додатками на телефоні користуєтесь?
Дзвінки, facebook, WhatsApp, Viber.
8. Яку програму щодня відкриваєте найперше?
Viber і Facebook.
9. Топ-3 (1) вистави які в останній час справили на вас враження.
Не буду нічого говорити, щоб не образити колег.
10. Що для вас табу?
Табу – проти Бога.
11. Хто в сім'ї головний?
Діти
12. Українська культура зараз деградує чи розвивається?
Весь час все йде до розвитку, просто є різні періоди.
13. Ви б ніколи не…
Можна назвати все, що завгодно, а в стресових ситуаціях зробити все, що завгодно. Тому так, щоб підписатись – я не ризикую сказати.
14. Якщо б ви зустрілися з Богом, що б ви йому сказали?
Прости мене.
15. Все є добре чи все буде добре?
Все є добре і все буде добре.
16. Яку б ви дали пораду нашому проекту?
Любити, радіти і творити.