Закуллісся театру імені Івана Франка, перед виставою «Конотопська відьма»
– Щодо діалогу: чи змінився він з початком повномасштабної війни? Чи простежується генеза, зміна бачення ролі театру в суспільстві й культурі?
Театр – це живий організм, який цінний тим, що події відбуваються тут і зараз. Цей момент миттєво зникає і більше ніколи не повториться. Буде схоже, але вже по-іншому. Скільки існує театр, йому завжди притаманні зміни, і повномасштабна війна не є винятком. По-перше, відбулася зміна глядача: ми почали сприймати все крізь призму війни. По-друге, збільшився попит: українці масово почали відвідувати вистави, шукаючи те, чого не можуть знайти в буденному житті – емоцій. У кожного вони свої. Я займаюся цією справою вже вісім років, однак такого масового бажання прийти в театр, яке є сьогодні, я не памʼятаю за цей час. Також самі театри почали випускати нові постановки, входити в діалог з глядачами на різні теми. Існує великий вибір, адже кожна історія по-новому інтерпретується режисерами й командою.
– Ви здебільшого ставите театральні дійства за відомими класичними літературними або драматичними творами. Як ви впроваджуєте сучасні контексти в класичні твори?
У хорошій п'єсі дуже багато прихованих сенсів. Моя задача як режисера віднайти цікаву концепцію для мене та акторів. Насправді все починається з імпульсу, а текст сам собою містить історію, яку надалі мені важливо розповісти. Є п'єси, як-от «Марія Стюарт» Фрідріха Шиллера, що пройшли визначний шлях і були поставлені багатьма театральними режисерами різних часів. Кожен знаходив свій «імпульс». Сьогодні ми їх інтерпретуємо крізь призму наших поглядів. Це просто наше бачення, оскільки ми сучасні люди, то й будь-яка вистава автоматично стає сучасною. А далі справа за професійним діалогом з командою театру.
– Чим вас зацікавила п'єса «Марія Стюарт» Фрідріха Шиллера? Якою буде вистава?
«Марія Стюарт» – це трагедія; п'єса написана у віршованій формі, що робить її дуже театральною. Ми навіть вплітатимемо у концепцію костюми того часу, невід'ємні елементи естетики тюдорівської Англії. Фрідріх Шиллер – це моя любов. Він дуже складний, і я розумію, що вистава може не мати великого попиту, але мені цікаво брати таких авторів. У його п'єсах багато театру, що не люблять сучасні режисери, зокрема і я. Попри те, цього разу виник той імпульс через динамічну конфронтацію Марії та Єлизавети. Звісно, поки важко сказати про що буде вистава, але для мене сам текст містить важливі повідомлення.
– Як ви вважаєте, чи важливо виводити глядача із зони комфорту?
Інколи так. Наприклад, «Конотопська відьма» – це комфортна вистава, а «Пер Гюнт» – ні. Раніше я вважав, що треба завжди виводити глядача із зони комфорту, але зараз змінив думку. Я розумію, що потрібні різні вистави, а вже глядач сам вирішить, який досвід він хоче отримати.
– Що ви використовуєте з сучасних технологій у роботі та сценографії?
В українських театрах немає супер технічних сцен, здебільшого це старі приміщення. Звісно, з'являються різні «фішечки», однак цей процес ніщо у порівнянні з технічним розвитком світового театру. Технологічно ми дещо відстаємо, однак я знаходжу кайф у тому, що з дуже чогось простого, зі старим обладнанням можна зробити красиву й цікаву картинку. Наприклад, у виставі «Конотопська відьма» все просто і недорого, але це дає свої бонуси виставі. Насправді чим менше можливостей, тим більше працює фантазія.
– А як щодо іноземного досвіду, чи використовуються нові технології у виставах: ШІ, AR тощо?
Одного разу я був на театральному фестивалі в Каунасі, у Литві, де використовувалися VR-технології: заходило до зали п'ять людей і між ними відбувався віртуальний діалог. Розвиток театру відбувається дуже стрімко, працюють зі штучним інтелектом та іншими технологіями. Звісно, майбутнє за цим є, однак я певен, що живу людину ніщо не замінить. Це звучить пафосно й старенько, але в цьому є правда, бо людині завжди потрібна інша людина. І цей момент в театрі, я думаю, не замінити.
– Костюми – це унікальна складова ваших вистав. Як ви працюєте з кольором і фактурами? Хто їх створює?
Я працюю спільно з художницею по костюмах Тетяною Овсійчук, яка створила одяг для вистави «Конотопська відьма», та художником Петром Богомазовим. Візуальна складова для мене дуже важлива, насамперед я маю зацікавитися картинкою, її смаком і стилем. Наразі ми працюємо з художньою концепцією «Марія Стюарт», саме Тетяна придумує фасони, кольорові та текстильні рішення костюмів. На відміну від чорно-білої концепції вистави за повістю Григорія Квітки-Основ'яненка, де вбрання героїв пронизані автентичними елементами, «Марія Стюарт» буде кольоровою, моментами історично костюмованою та театральною.
– Як український театр виходить на міжнародну арену? Чи відбулися зміни від початку повномасштабної війни?
Це важливе питання, адже ми повинні мати свій голос на міжнародній арені. Зараз можливостей з'явилося більше. Нещодавно ми були в Сараєво і відкривали міжнародний фестиваль MESS, плануються ще кілька подій за кордоном. Будь-який фестиваль – це можливість розказати свою історію, позначити український театр на мапі світу. Крім того, іноземні театри запрошують режисерів ставити українські вистави на своїх сценах, зокрема і я мав такий досвід.
– Розкажіть більше про те, як ви поставили українську виставу для закордонного театру. Як це було?
Національний драматичний театр у Каунасі, в Литві, запропонував поставити українську класику на своїй сцені. Я створив виставу за повістю Ольги Кобилянської «Земля», яка була перекладена литовською і вже більше року грається на сцені Каунаського театру і має свого глядача. Для мене ця співпраця дуже цінна, адже тепер у Литві дізналися про виняткову українську письменницю. Від цього я кайфую, тож хотів би продовжувати знайомити європейського глядача з українською драматургією.
Андрій Доценко. Друк
