Два погляди на прем‘єру Дмитра Богомазова в Національному театрі ім. І. Франка.
ПОГЛЯД ПЕРШИЙ
Насправді, складно уникнути порівнянь нової постановки з первісною версією, яка донедавна була в репертуарі іншого театру. Шість років тому вистава Київського державного академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра «Співай, Лоло, cпівай!» за п'єсою Олександра Чепалова до певної міри стала каталізатором навколотеатральних емоцій: у глядацькій залі були аншлаги та овації, а критики розбирали по кісточках і режисуру Дмитра Богомазова, і текстове свавілля автора, котрий «зазіхнув на святе» — роман Генріха Манна «Учитель Гнус, або Кінець одного тирана».
* * *
Варто зазначити, що будь-яка інсценізація припускає, а то й вимагає препарування авторського тексту з огляду на потреби та можливості сцени: тож фабула фінальної, «амурної» частини масштабного роману-памфлету вже використовувалась і для створення художнього фільму «Блакитний ангел» (1939) за участю Марлен Дітріх, котра лише розпочинала свій шлях у кінематографі, й Еміля Яннінґса — зірки Голлівуду доби «німого кіно»; хореограф Ролан Петі також спокусився історією співачки припортового кабаре для створення балету «Блакитний ангел» (1985, спеціально для себе і Наталії Макарової).
Як письменники в усі часи бралися за створення роману про роман, так театр упродовж свого існування не полишає пошуків сюжетів, пов'язаних з життям богеми різного ґатунку. Сцена вистави «Співай, Лоло, співай!» зображує заштатний припортовий трактир, який є притулком лузерів театральних підмостків. Промовистий «інтер'єр» у вигляді корпусу корабля, який наче йшов на світло маяка, але сів на мілину. Зазначений трактир, зрештою, і сам стає тим примарним маяком, який притягує шукачів сумнівних радощів. Художник Петро Богомазов у цілому залишився вірним своїй першій і насправді вдалій сценографічнй концепції. Дещо згущені фарби, змінена кольорова гама. Таке враження, що трактир як місце дії став дещо респектабельнішим. А от герої змінилися завдяки більш узагальненому гриму, другорядні персонажі зовні нічим не відрізняються від мімансу. І це не випадково. Таким чином художник концентрує увагу на головних дійових особах, на безумовних домінантах вистави.
* * *
Перша дія до певного моменту переповідає фінал роману Манна про учителя Гнуса, але друга — переконливо та органічно дофантазована Олександром Чепаловим: це трагічна історія головної героїні. Недарма ж у назві п'єси зазначена саме Лола, а не Гнус. Акцент зміщено: на перший план виводиться справжня драма понівеченої долі молодої жінки, а не трагікомедія закоханого підстаркуватого мораліста. Лола зразка 2021 року більш лірична і ще більш драматична. Режисер, наче закоханий у свою героїню, так би мовити, змиває з неї нашарування трактирної вульгарності, увиразнюючи її чуттєвість і незахищеність, а актриси Оксана Жданова й Дарія Легейда уже наповнюють образ власним відчуттям, розумінням ба навіть ментальністю.
Роблячи головною героїнею Лолу, згущуючи драматичні фарби її ролі, автор п'єси О. Чепалов надає більшої виразності й ролі епізодичного в романі персонажа Енді на прізвисько Керосин, котрий постає в передісторії Лоли причиною її проблем, а в режимі реального часу п'єси — каталізатором трагічної розв'язки. Це єдиний у виставі момент прямого протиставлення «позитив-негатив», бо на ваги кинуто ще один персонаж — плід колишнього кохання — дитя (персонаж гуманно не матеріалізується режисером, залишаючись «за кадром»). Лола не з якоїсь дивної примхи прагне одружитися з респектабельним дідуганом, а заради дитини. Привабливий, але неглибокий за суттю образ інфантильної кафешантанної співачки набуває ваги класичних героїнь. А пересічний перекотиполе Керосин опиняється серед одіозних негідників. Цікаво, що в роботі над новою постановкою франківцям допомагав Андрій Самінін, котрий грав на Лівому березі доволі привабливого Керосина. Цей образ значно трансформувався — від харизматичного Енді не залишилися практично нічого. Це дещо збіднює такий яскравий персонаж, але, мабуть, відповідає задуму режисера прибрати напівтони і розвести героїв по різні боки вісі людських координат, центром якої на певний момент стає Гнус у ще некритичній точці на слизькому шляху його свідомого падіння...
* * *
Метаморфоза, яка відбувається з професором Нусом (Гнусом, як його йменують гімназисти за «особливі» заслуги), неочікувана, але не безпрецедентна: смертельно вражений запізнілою іржавою стрілою Амура, він наче під дією чар змінює професорську мантію на клоунське вбрання. З тим же пафосом, з яким втовкмачував своїм учням етичні максими, проголошує він новонабуту «істину»: «Наша так звана моральність є зворотним боком нашої розумової обмеженості», — хапаючись за неї як за соломинку. Каталізатором остаточного переходу в статус блазня для Гнуса виявилася поява помірковано-порядного директора гімназії (Олександр Задніпровський), котрий у своїх декларативних коментарях, на відміну від професора, який зривається з якоря моральності, успішно балансує між пристойністю та грішком.
* * *
У новій постановці Дмитро Богомазов обмежує ролі другорядних персонажів, позбавляє їх певної харизми. Драматургічно образ Густи в попередній постановці був більш дієвий, глибше інтегрований у долю головної героїні, що по ходу дійства давало марні очікування і сподівання на те, що вона могла б якось відвернути біду, яка неухильно насувається на Лолу. Напевно, режисер свідомо пішов на розмиття образу подруги-заступниці, звівши його до коментуючого персонажа, чиї репліки слугують пасивними каталізаторами подальших подій.
На другому плані немає протиставлення негативних персонажів позитивним: вони міцно тримаються купи, наче потерпілі в кораблетрощі, рефлексують відповідно до ситуацій, боязко резонують з подіями на авансцені драми головних героїв, старанно ховаючи свої почуття під масками. Брутальний Конферансьє, котрий відчайдушними веселощами ніби заклинає біду, створюючи позитивний настрій для обох публік — уявної та реальної. Статисти, які свою наготу тілесну і порожнечу душевну ховають під плащі й у темряву.
* * *
Тішить, що режисер зберіг усе найкраще із попередньої постановки, а особливо хореографічну перлину вистави — цілу віртуозну пластичну мініатюру з плащами, яка алегорично перекликається з алегоричним «Танцем семи покривал»: скинути сьоме покривало — значить зняти з себе всі свої внутрішні перешкоди, які відокремлюють людину від справжнього життя і любові. Тут же калейдоскопічні маніпуляції з плащами створюють відчуття пастки, із якої немає виходу заблукалій душі. Лолине ж істеричне поривання бути справжньою запопадливо ховають під купою лахміття. Та марно: Лола бажає звільнитися, попри те, що шансів обмаль. Цей блискучий номер і всю пластику вистави поставив Олексій Скляренко — талановитий внук видатного режисера, учня Леся Курбаса Володимира Скляренка, котрий свого часу, далекого 1929 року брав участь у постановці в театрі «Березіль» ревю «Алло, на хвилі 477», яке шокувало тодішню публіку відвертою епатажністю і з яким, імовірно, перегукується пластика «Лоли» в плані чудово виконаних кордебалетом танцювальних номерів.
* * *
Прояви щирих почуттів трапляються серед окремих персонажів, але в задушливому повітрі балагану їм все одно не розквітнути. Ломан — закоханий екзальтований гімназист користується чужими, завченими на уроках ненависного учителя словами — безсмертними віршами Петрарки. Прояви ж його кохання — надмірні через явну перевагу його фізіологічної складової. Юному мерзотнику фон Ерцуму, іншому закоханому в Лолу гімназисту, взагалі нема чого запропонувати — ні свого, ні чужого: він просто живиться всілякою похабщиною і сіє її навкруг себе. Саме він своєю підлістю злорадно доведе ненависного вчителя до остаточного падіння, до розпачу, який може завершитися тільки смертю. Але не власною: Гнус не гине, Гнус убиває. Фінал вистави — моторошний трагіфарс: коли над холонучим тілом з'являється блазенська постать жалюгідного страждальця, яка в буквальному сенсі ставить хрест на трагедії — руки, закривавлені вбивством, жалюгідно-пафосно схрещують пістолет і троянду. Режисерськи — це жирний хрест на персонажі. Жодного шансу на співчуття він нам не залишає. Блискучо-моторошно зіграну роль Гнуса можна віднести до безперечних акторських удач Олександра Яреми.
* * *
Головним надсюжетним героєм вистави є, безумовно, музика, створена й підібрана акторами-франківцями Олександром Бегмою та Михайлом Кукуюком. Музичне тло, а подекуди й підґрунтя вистави, яке, власне, і робить п'єсу мюзиклом, має кілька функцій: ілюстративну — коли персонажі виконують свої безпосередні ролі, співаючи й граючи на сцені кабаре для умовного глядача; емоційну — сумність або веселість виконуваних Лолою шлягерів коментують душевний стан головної героїні; драматургічну — напружений симфонізм і рвані ритми оркестру формують вузлові пункти дії вистави аж до трагічної розв'язки.
Блискучі, здатні на все актори, високий художній рівень, стилістичний смак, напружений нерв дії, потужні технічні можливості театру — ось складові успіху нової постановки. А за наявності двох чудових виконавиць заголовної ролі — Оксани Жданової і Дарії Легейди вистава «Співай, Лоло, співай!» безсумнівно опиниться серед найпопулярніших постановок театру ім. І. Франка.
Лариса ТАРАСЕНКО
ПОГЛЯД ДРУГИЙ
Не знову, а заново
Франківці, крім усього іншого, унікальні тим, що в їхньому репертуарі, особливо останнім часом, є ціла низка вистав із розряду «театр про театр». Одні із них ще йдуть, інші вже ні. Це і давній «Талан» у постановці Ірини Молостової, й легендарний хостікоєвський «Кін IV», і моїсеєвська вистава «Зірка, або Інтоксикація театром», і знову хостікоєвська «Незрівнянна». А ще ж не забуваймо «Самотню леді» Петра Ільченка та афанасьєвську «Едіт Піаф. Життя в кредит»… Подібні вистави у кращих своїх проявах засвідчують справжню сутність театру — це завжди складно, бо іноді це вищий пілотаж, зате публіка це любить.
Тож поява в цьому ряду богомазовської «Співай, Лоло…» видається цілком закономірною, так би мовити — в руслі традиції.
Мало не кожен відгук на прем'єру починається з порівняння цієї вистави з її «лівобережним» варіантом, поставленим Дмитром Богомазовим у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра кілька років тому. Інколи так прямо й кажуть: мовляв, режисер переніс ту виставу на франківську сцену. Слово «переніс» видається в цьому разі неточним. Усе в новій виставі — нібито за тим самим сюжетом, ба навіть часто ті самі мізансцени, й дехто із акторів перейшов із тієї вистави в цю: Оксана Жданова — в головній ролі, Михайло Кукуюк — у ролі Конферансьє. А все-таки — це різні вистави. Не «краща-гірша» — просто різні. Та, перша, була, сказати б, студійною, майже камерною. Ця — як вихід у відкрите море. Та — як річковий вітрильник, ця — як океанський корабель. Тут інший простір, інше звучання вітру над щоглами, інша глибина під кілем. Інакше кажучи, якщо ви скучили за «лівобережною Лолою», то вже не зможете її побачити знову, бо тут вона — не так «знову», як «заново»: фігурально кажучи, дівчинку легко можна впізнати, але ця дівчинка стала дорослою.
Після передпрем'єрного показу серед молодої публіки доводилося чути несподівано-цікаву оцінку: мовляв, у франківців спектакль вийшов занадто академічним. Ну, дай нам, Боже, всім такого академізму — вільного, легкого, веселого й трагічного водночас.
Авторові цих рядків пощастило бачити в головній ролі Оксану Жданову, а комусь пощастило відкрити для себе в цій ролі Дарину Легейду. Взагалі тут є чимало акторських робіт, які не забудуться: Олександр Ярема — в ролі Гнуса; надзвичайно потужний Акмал Гурєзов — у ролі Керосина; Лесь Задніпровський — у ролі директора гімназії. Власне, ловиш себе на враженні, що всіх, кого бачиш на сцені в цій виставі, хочеться просто згадувати поіменно й тішитися самим звучанням акторських імен, бо всі вони тут — заново незвичайні...
Іван БАБЕНКО
Наступні покази вистави відбудуться 8 і 19 жовтня.
"День"
