У день народження Лесі Українки столичні франківці показали нову постановку драми «Кассандра».
Напередодні прем'єри мені пощастило побачити відкриту генеральну репетицію «Кассандри» — коли серед показу раптом пропала електрика, але виставі не дали зупинитися, і якийсь час сцена зворушливо підсвічувалася тільки ліхтариками мобільних телефонів, і з-за куліс, і з залу...
У супровідному тексті до театральної програмки наведено слова режисера-постановника Давида Петросяна, зокрема, такі: «Це трагедія жінки, в якої дар провидиці є найбільшим тягарем по життю. Твір дуже сучасний». Одначе, у Петросяновій виставі немає жодних зовнішніх ознак «сучасності» чи, не дай Боже, політичної злободенності. Навпаки, дія п'єси віднесена режисером кудись століть на десять до нашої ери, чи не в епоху реальної Троянської війни, ще до того, як її оспівав Гомер. Герої цієї «Кассандри», можливо, взагалі перші люди на землі. Принаймні, перші з тих, хто задумався про різницю між поняттями «правда» й «істина», «очевидність» і «сутність». Ще вчора вони жили на... деревах — щось у їхній звіриній пластиці явно натякає на це. Вони ще й не зовсім розучилися гуляти на рівні гілок і навіть зависати там вниз головою. Так робить Кассандра.
Гілок, звісно, тут нема. Вся сценографія художниці Даниїли Колот — це зо два десятки легких дерев'яних драбин, що слугують і як штурмові драбини під стінами Трої, і як ярмо, клітка чи ешафот, і навіть як куряче сідало, на якому життєрадісно квокчуть безтурботні троянки.
Кассандра якраз не безтурботна. В цій ролі — Ксенія Баша. В її героїні від самого початку є щось таке, що насторожує і відштовхує... Це здається несподіваним, бо нас учили шанувати пророків. І Кассандру теж — адже ця дівчина завжди говорить правду і чинить усе правильно. Зрештою, так вона й робить. Але в цьому є майже нав'язлива нарочитість, підлітковий максималізм і публічний мазохізм. «Тягар провидиці» — у неї це буквально. На її обличчі відбита постійна малоестетична напруга, як ото у важкоатлета у момент ривка штанги або у льотчика, лице якого деформує сила перевантаження. В ній лякає і відштовхує не саме по собі пророцтво про загибель Трої, а те, що в правді цієї Кассандри немає милосердя.
Власне, вона не має права на правду. Бо не все правдиве те, що правильне і розумне. Це стає очевидно в сутичці Кассандри з царем лідійців Ономаєм (Павло Москаль). У порівняння з нею Ономай — примітивний і нерозумний. Але за ним стоїть здобута в боях солдатська істина, а за Кассандрою — нічого, окрім правильних слів.
Наступна поразка Кассандри — зустріч із Геленом (Акмал Гурєзов — чудова акторська робота). Він — можливо, останній шаман своєї епохи і водночас перший філософ, який усвідомив, що сила інтелекту в доброті. В якийсь короткий момент навіть здається, що саме Гелен — головний герой цієї вистави, її емоційно-смисловий центр. Але вистава таки про Кассандру. У фіналі їй дано пізнати істину: вона вперше в житті чинить неправильно — тобто по-людськи — і через те гине. І її лице в цю мить вперше стає щасливо-просвітленим...
І. БАБЕНКО. Фото Р. КАНЮКИ, «День»
