Художниця Тетяна Овсійчук працює над виставою «Безталанна», прем'єра якої запланована на 9-10 грудня.
«Театрально-концертний Київ» продовжує знайомити читачів з молодими митцями, що сьогодні формують нове обличчя сучасного українського театру. Наразі – розмова з Тетяною Овсійчук, молодою театральною художницею, що гучно заявила про себе після вистави «Камінний Господар» у Театрі на Подолі, створився багатовимірний символічний світ, в якому якому існують класичні герої Лесі Українки. Вже майже півроку Тетяна працює над творенням світу для героїв «Безталанної» Івана Карпенка Карого (спільно з режисером Іваном Уривський). Національний театр імені Івана Франка у своїх фото та відеоанонсах вистави (прем'єра у грудні) вже дозволив частково розгледіти контури майбутнього світу «Безталанноі». По периметру сцени – висока суха стерня, що символізує чи то сільські джунглі, чи то фрагмент Чорнобильської зони. А над стернею нависають високовольтні дроти електроліній, що символізують капкан,який можна накинути на людину. Нагадаємо, що головні ролі у «Безталанній» отримали і провідні, і молоді франкіаці: Олексій Богданович, Олег Стальчук, Ірина Дорошенко, Наталія Корпан, Марина Кошкіна, Віра Мазур, Христина Федорак, Світлана Косолапова, Акмал Гурезов, Захар Нечипор, Віталій Ажнов, В'ячеслав Хостікоєв….
- Тетяно, розпочнемо розмову з «Безталанноі». Коли ви перечитували цю класичну украінську п'єсу перед запуском проєкту в Театрі Франка, то які образи (картини) вам навіяв давній сюжет Івана Карпенка-Карого саме сьогодні?
- Проблематика «Безталанної» завжди буде актуальною, адже цей матеріал про нас, про людей. Наші почуття знаходять свій шлях, не зважаючи на те, в яких обставинах ми перебуваємо. Недосконалість людини приводить її до помилок, після яких вороття вже немає. Те, що зачіпає особисто мене перетворюється у візуальний образ крізь моє сприйняття світу. Завжди задаю собі питання: як простір залежить від персонажів, а персонажі – від простору? Перечитування п'єси навіювало мені відчуття перепон та напруги, зовнішній і внутрішній тиск на героїв, відповідно й умови їх існування.
- Не розкриваючи карти і не допускаючи спойлерів, все ж таки, що можна сказати про художню (сценографічну) ідею новоі постановки?
- Мистецтво – це не про красу, це про вираження емоцій, діалог між тобою і глядачем через картинку, пластичну драматургію. Про що картинка говорить? Про що вона мовчить? Так само, як діти народжуються схожими на батьків, так народжуються і картини – схожими на автора. Те, що хвилює і тривожить нас з Іваном в цій історії – буде втілено в просторових композиціях. На щастя, театр Франка – потужний театр, який дає змогу реалізувати наші з режисером ідеї.
- Цікаво дізнатися про те, як Ви потрапили у театрально-художнє середовище і хто ваші вчителі у професії?
- Я вступила до майстерні сценографії у НАОМА свідомо, так як до цього вже встигла повчитися на реставрації живопису і зрозуміла, що за своєю природою не зможу все життя реставрувати чуже мистецтво. На першому курсі один із викладачів сказав, що театр сам обирає тебе. Можливо, театр мене обрав ще коли я в дитинстві займалася у театральному гуртку, вигадувала і шила собі костюми. Моїм першим вчителем та провідником у професії став Андрій Александрович-Дочевський, він познайомив мене з життям за лаштунками Театру імені Франка, закінчила у нього бакалаврат. Зараз моїм наставником є Сергій Маслобойщиков – закінчую у нього магістратуру.
- Сьогодні у світовому театрі художник часто виступає і як повноцінний автор (режисер) вистави): Кастелуччі, Вілсон, Ян Фабр. Вам би хотілося спробувати себе і в театральній режисурі?
- Запитайте мене про це через 20 років. На даному етапі мені хочеться бути хорошим художником, бути уважною, не пропускати деталі.
- Українська сценографічна школа має великі традиції та гучні імена (серед таких : Меллер, Лідер, Нірод). Який з майстрів-сценографів минулого у вас викликає найбільший живий творчий інтерес?
- Я звісно цікавилася і вивчала творчість попередніх поколінь, без цього неможливо накопичити знання, створити картину світу професії у себе в голові. Ще з першого курсу мене цікавила творчість Данила Лідера. Його ідеї досі живі, адже впродовж навчання у НАОМА жодна лекція не проходила, щоб не згадати історію з його життя, його слова, повчання. Він придумав цілу систему за якою викладають і досі. Здається, якийсь внутрішній біль давав йому поштовх до пластичної драматургії.
- Як з'явилася художня ідея «Камінного Господаря» у Театрі на Подолі – велика реставраційна майстерня, де оживають культові скульптури минулого на чолі з Дон Жуаном? Чи часто сперечаєтеся з режисером Уривським під час пошуку концептуальної сценічної художньої ідеї?
- Художнє рішення – внутрішній висновок, індивідуальна річ побудована на власному досвіді та відчуттях. Ідеї літають у повітрі і часто щось наштовхує нас на їх втілення, але для цього потрібно ретельно проаналізувати п'єсу, також потрібен час, щоб вони дозріли. В роботі над «Камінним господарем» у нас з Уривським було багато думок, розмов і спроб їх виразити в малюнках. Коли з'явилася ідея з майстернею, все одразу «лягло» на п'єсу, здалося органічним. Іван завжди намагається створити конструктивну, творчу атмосферу. Хоча сумніви і суперечки під час створення вистави – це нормально. Звісно, театр – складна форма мистецтва, яка живе за своїми законами, це не місце відпочити від життя, не місце де є готові відповіді. Люди приходять зрозуміти щось про себе самих. Театр оголює проблеми, він про правду, він невидиме робить видимим. Те, про що в житті мовчать і стараються приховати, в театрі демонструють крізь збільшувальне скло.
О. Вергеліс. ТКК
