Відомий український актор Олексій Зубков — про творчість, родину та життя на карантині.
Мабуть, нема у пострадянському просторі кіномана, який не знає актора Олексія Зубкова. У його творчому портфелі — сотні ролей і на сцені Театру імені Івана Франка, і на знімальних майданчиках не лише України. Його запрошують режисери, як правило, на головні ролі, бо з такою харизмою, як у Зубкова, фільм не буде нецікавим. Про те, чому покинув театральний виш, як став актором, талановиту дружину-актрису Олексій Зубков розповів в ексклюзивному інтерв'ю журналістові «ВЗ».
— Олексію, 2019−2020 роки для вас стали особливо врожайними. Майже всі ролі у кіно головні — це і «Голос ангела», і «Замок на піску»… Але це лише частина з фільмів, у яких ви граєте героїв-коханців чи підлих негідників. Що для вас у роботі цікавіше — позитивний герой чи негативний?
— Будь-який актор вам відповість, що негативного героя грати цікавіше. Бо він — яскравіший, виразніший виходить. Хоча мені однаково цікаво працювати над позитивною чи негативною роллю. Бо я завжди шукаю навіть у позитивному персонажі те, над чим він мучиться (сміється. — Г. Я.). Але все залежить від сценарію. Бо позитивний герой — дуже складна постать. Якщо негативний персонаж робить якісь погані вчинки, і тут все зрозуміло, то у позивних персонажах насправді є проблема — вони наче пливуть за течією. Коли я граю позитивного персонажа, то завжди шукаю те, до чого він прагне і якось намагаюся перевести все це з побутових проблем у пошук чогось світлого, мабуть, у пошук Бога.
— Соромно зізнатися, але ще років зо три тому я вважала вас російським актором. І була серйозно подивована, що ви не лише український актор, а ще й служите в одному з провідних українських театрів — Театрі імені Івана Франка. Не секрет, що потрапити у Театр Франка людині не з акторської родини дуже складно. А як вам вдалося після Театрального інституту стали частиною трупи цього знаменитого театру?
— Це, мабуть, був щасливий випадок. Ми зіграли дипломну виставу на сцені Театру імені Івана Франка, а потім я зустрівся на знімальному майданчику з Богданом Ступкою. Я вмовив Богдана Сильвестровича прослухати мене з дружиною до театру. І нас з дружиною взяли у цей театр удвох.
— Я недаремно сказала, що вважала вас російським актором, адже ви зіграли свого часу зіграли у багатьох російських фільмах. Знаю, що тепер ви не знімаєтеся в Росії. Це ваша принципова позиція чи вас тепер туди не запрошують?
— Ні, мене часто запрошують. Раз на рік я там буваю, бо у Санкт-Петербурзі маю багато друзів, там живе моя рідна сестра. Насправді, відмовляюся від зйомок, бо не бачу гідних сценаріїв. Так і пояснюю: нема потреби мені туди їхати, якщо усе це можуть зіграти їхні актори. Якось Богдан Сильвестрович сказав: «Я — український актор, якого знімають у Європі», бо він в Україні майже не знімався. Я можу те саме сказати і про себе: я — український актор, якого чомусь більше хочуть знімати у Росії.
— Після виходу на екрани фільму «Я — охоронець» ви прокинулися знаменитим. Зіркова хвороба не внесла корективів у ваше звичне життя? Чи у вас її не було?
— Маєте на увазі чи не тікаю від людей, коли просять автограф чи сфотографуватися? Ні, автографи даю завжди усім, хто просить, фотографуюся також, бо це частина моєї професії. Коло друзів не зменшилося, бо у мене як було мало справжніх друзів, так мало їх і залишилося. Хоча, був момент, коли дружина одного разу мене спам'ятала (сміється. — Г. Я.).
— Трюки у фільмах самі виконуєте чи режисер залучає каскадерів?
— До сорока років усі трюки у фільмі виконував сам. Свого часу займався серйозно спортом, тож мені усе було під силу. Моє дитинство минуло у Мурманську, там я займався біатлоном, плаванням, лижним спортом і грав у хокей. А коли ми переїхали до Києва, то тут я вже займався греблею, боротьбою, рукопашним боєм… От і у тому ж «Охоронці» там було багато погонь, стрибків, то я все робив сам. Навіть з машини стрибав… А потім у мене були травми, тому зараз можу сам зіграти у бійці, але якщо у кадрі є складні трюки, то це вже робота каскадера.
— А травму отримали на зйомках?
— О, це було у перерві між зйомками (сміється. — Г. Я.). Це була побутова ситуація, але то таємниця.
— Чи із введенням в дію закону про квоти в українському кінематографі українським акторам стало легше пробитися на знімальний майданчик?
— Останнім часом багато почали знімати україномовного продукту. Не думаю, що це пов'язано з квотами. В українських акторів з'явилося набагато більше шансів бути задіяними у знімальному процесі. Але це я про повний метр. А якщо взяти серіальні проєкти, то кількість російських акторів не зменшилася. Тішить, що зараз головні ролі якось намагаються поділити між українськими і російськими акторами, а не віддавати першість російським.
— Чи можете сказати, що сьогодні українське кіно є?
— Є. Недавно, правда, ми сперечалися щодо цього, але українське кіно є. Я особисто з нетерпінням чекаю на фільм Олеся Саніна «Олекса Довбуш». На мою думку, це той режисер, який робить щось не штамповане. Тому впевнено кажу: українське кіно є.
— Ви — не з акторської родини: батьки військові моряки. Як правило, діти військових йдуть стежкою батьків. Ви ж стали актором. Що вас до цього підштовхнуло?
— Лінощі!
— Не вірю! Ви — трудоголік, то про які лінощі йдеться?
— Якщо мені цікаво, я буду працювати без сну і відпочинку. А якщо нецікаво, то мене зрушити з місця неможливо. Як я став актором? Після школи я рік працював на будівництві, а потім батьком мені сказав: «Або будь-яка вища освіта, або будеш жити у себе на будівельному майданчику». От я й шукав вихід, де можна нічого не робити. Пішов у театральний. Це тоді я так думав. Кожна професія — складна, якщо ти працюєш чесно. А акторська професія — дуже важка, бо треба працювати постійно. Якщо ти входиш у постановку, або у зйомки, то ти не можеш прийти додому і відключитися, або перемкнутися на щось інше. Актор постійно перебуває у нервовому напруженні, і завжди емоційно має бути нервовим. Насправді, це важко — тримати себе постійно у цьому стані тривалий час.
— Чим і як знімаєте цю напругу?
— Після вистави, скажімо, ми з дружиною повертаємося додому, відкорковуємо пляшку вина і аж до третьої-четвертої ранку розмовляємо. І лише тоді йдемо спати. Бо заснути після вистави відразу неможливо.
— Ви і театральний і кіноактор. Де вам комфортніше — на театральній сцені чи на знімальному майданчику?
— Я люблю і те і т. е. Знімальний майданчик — це така перевірка, який ти актор. Зараз, на жаль, у кіно так швидко все знімають, що на знімальному майданчику актор має швидко все видати, а це великий шмат домашньої роботи. Я іноді кажу: «Чекайте! Дайте хоча б ще дубль». Іноді складається враження, що не фільм знімаємо, а репетиційний процес, прцес прилаштування акторів одне до одного. Якось старі актори мені розповідали, як вони знімали при Союзі — за день знімали хвилину чи дві хвилини, або могли сцену репетирувати цілий день. А через місяць до цієї сцени могли повернутися і перезняти. У театрі — велика фантастична можливість репетирувати. У нас це називається репетиція, а у поляків — проба. І ось ці проби дають можливість створити щось класне.
— А це правда, що ви покинули театральний і пішли працювати?
— Правда. Я так зробив через те, що тоді не розумів, що це таке. Протягом двох з половиною років навчання все менше й менше розумів, чого я сюди прийшов. Одного разу просто під час репетиції вийшов, сказавши самому собі, що мені більше цього не потрібно. Вийшов з інституту і більше туди не повернувся. А потім мій художній керівник Валентина Іванівна Зимня, коли набирала наступний курс, зателефонувала мені: «Ти думаєш закінчувати інституту?». Був подивований, тому й перепив чи можна. І після її слів: «Приходь» я повернувся із зовсім іншим розумінням того, що я хочу і до чого я прагну. У нас тоді були фантастичні педагоги — Валентина Зимня, Тамара Михайлівна Рижова і Вахтанг Арчілович Чхаідзе, який і досі викладає у Театральному університеті режисеру і який нам дав дуже сильну школу розбору п'єс і ролей.
— Актори — народ забобонний. А ви?
— У нас є ритуал — перед виставою ми з дружиною даємо одне одному копняка на щастя.
— Дивно…
— Цього нас навчив польський режисер Збігнєв Наймола. Моя дружина зіграла у виставі Станіслава Віткевича «Мама, Або несмачний витвір», яку ставив Наймола і яка йшла у Львові, зокрема. Це була фантастична вистава з чудовими акторами — Остапом Ступкою, Наталею Лотоцькою… От Наймола і навчив нас усіх давати одне одному копняки на щастя. А забобонів не маю, бо я і помирав не раз, але я у це не вірю. Розумію, чому інші актори у це вірять, бо вони себе у цьому переконують, вони це проживають, і якщо не вміти переключатися після того, як ти це зіграв, можуть бути дуже погані наслідки.
— А якщо падає текст на підлогу, сідаєте на нього?
— У мене не падає (сміється. — Г.Я.).
— Ваша дружина Тетяна Шляхова — також актриса. Як це жити під одним дахом з людиною, яка також є творчою особистістю? Та ще й Овном, як і ви?
— Важко, але фантастично!
— Тарілки по хаті літають?
— Ні. До цього не доходить. Я не стовідсотковий Овен, бо народився 27 березня, тож я ще й трохи Риба. Тому я більше спокійний, мене важко вивести з рівноваги. Але якщо мене довести, то я вже тоді стаю Овном (сміється. — Г. Я.). Моя дружина — дуже мудра жінка, а я у неї вчуся. Але ми якщо й сперечаємося, то не на побутовому грунті. Суперечки трапляються тоді, коли один з нас входить у якусь постановку, а йому у цей час береться допомагати інший. Ми іноді до ранку розбираємо ролі, як я це вже казав, доводимо одне одному, що це треба так, а не інакше, а потім розходимося, бо «я взагалі з тобою більше говорити не буду». А через п'ять хвилин, наприклад, дружина може вибігти і сказати: «От послухай, що я подумала…», а я тоді починаю їй доводити, що я подумав. Ми живемо зараз під Києвом. Приблизно через два роки, як ми тут оселилися, до нас прийшов сусід і каже: «Скажіть: то ви вночі репетируєте?». Боже, ми ж навіть не припускали, що це чути на все село! А сусід продовжує: «Боже мій, а тут всі сусіди переживають, що така гарна пара, але ж кожну ніч свариться».
— Ви одружилися ще у студентські роки?
— Після випуску з інституту. Тоді потрапили до Театру імені Франка, і досі служимо у ньому. Але Тетяна — театральна актриса більш видатна, ніж я. Їй якось більше пощастило у житті, вона працювала з чудовими режисерами у гарних постановках. Мені найбільше вона подобається у ролі Лаури у «Скляному звіринці». Вона така щира на сцені, що навіть у мене сльози навертаються. Вона ніби-то нічого особливо не робить, просто віддається ролі. А це і є найвищий пілотаж!
— Ваша донька успадкувала талант від батьків?
— Наразі Злата не налаштована на це. Їй лише 13 років, любить малювати, мріє стати дизайнером. І час від часу у мене запитує: «Як вважає, ким мені стати?». Головне, щоб душа лежала до того, що ти будеш робити — кажу їй. Наша донька Скорпіон. Якщо ми заходимо до неї, а вона щось робить, каже: «Не чіпайте мене зараз. У мене — натхнення!». І ми на цирлах виходимо з кімнати.
— Під час карантину актори відкривають у собі якісь нові можливості чи хобі. А чим займаєтеся ви?
— О, у мене стільки роботи в будинку! За стільки років стільки всього назбиралося, що ми з дружиною ледве встигаємо усе переробити. Насправді, ми вдячні цьому карантину (сміється. — Г. Я.), бо вранці прокидаємося, щось робимо на городі, по господарству. У нас і сад є свій, і квіти ростуть, і навіть невелика теплиця, посіяли редиску, буряк, моркву… І все це робить дружина, а я допомагаю.
Галина Ярема, Високий Замок
